ГРАНІ-ТИЗДАТЕЛЬСТВО ГРАНИ-Т
Біблія «Для сімейного читання з коментарями та ілюстраціями»Інна Волосевич «Про хлопчика»Олесь Ільченко «Пригоди динозавриків»«Казки Скандинавії»«Українська графіка першої третини ХХ століття»Леся Воронина «Прибулець з країни Нямликів»Іван Андрусяк «Зайчикова книжечка»Анастасія Крачковська про Евариста Ґалуа, Теодора Рузвельта, Енді Воргола, Михайла Дзиндру, Марґарет ТетчерПро тварин«Іоан Георг Пінзель. Скульптура. Перетворення»Ян Твардовський «Ще одна молитва»Володимир Єшкілєв «Втеча майстра Пінзеля»«Україна-Японія: дерев'яна архітектура»«Ростам і Сохраб»«По одному віршу ста поетів (1235 р.)»Ярослав Грицак «Життя, смерть та інші неприємності»«Казки Японії»«Історія Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря»Вітаутас В. Ландсбергіс «Мишка Зіта»Ніна Воскресенська «Владар Країни Бажань»Н.В. Гоголь «Петербургские повести»Олесь Ільченко «Наші птахи»«Три казочки у в'язочку»Олександр Макаров «Курс юного антиквара»


Розсилка новин

Підписатися на розсилку







Андрей Хадановіч: Вкрай бракує хорошої літератури для дітлахів-хуліганів RSS

20 вересня, 2011

 

Нещодавно ми писали про зустріч з білоруським письменником Андреєм Хадановичем і презентацію його книги для дітей «Таткові нотатки», що вийшла у серії «Дитяча іронічна поезія». Пропонуємо вам ексклюзивне інтерв'ю з автором.

Андрей Хадановіч: Вкрай бракує хорошої літератури для дітлахів-хуліганів

Кожна книга білоруського поета Андрея Хадановіча стає приємною подією і для українського читача. Кожен його новий вірш одразу потрапляє в поле уваги. Хадановіч несподівано заявив про себе і як дитячий письменник. Викладаючи в соціальних мережах свої дитячі вірші, він не лише привернув увагу білоруських мам, які «розтиражували» їх на інтернет-форумах, а й українських перекладачів. Дотепні забави невдовзі переросли в цікавий і неординарний видавничий проект – і перша дитяча книга письменника вийшла перекладеною українською у видавництві «Грані-Т». Про книгу «Таткові нотатки», роботу над нею та розуміння призначення сучасної дитячої літератури ми спілкувалися на київській презентації дитячої книги Андрея Хадановіча.

Друже, поділися секретом, як ти «здитинів» як письменник?

На кожне таке питання може бути серйозна і несерйозна відповідь. Коли іронізувати, то прикмети старості незворотні: маразм, легка сентиментальність, на кожному дитячому мультикові щось щемить у душі, пробиває на сльозу, думаєш про християнські цінності, про вічне життя, поява перших весняних листочків пробуджує екстаз у душі...

А коли говорити серйозніше... то відбувається теж саме.

Ми недавно з дружиною переглядали французький фільм «Бум» із тоді ще німфеткою Софі Марсо в головній ролі. Я згадав себе ровесником німфеток, коли співпереживав ніби «очима дітей». І раптом я на це ж поглянув «очима батьків». У кожної людини рано чи пізно настає момент, коли вона починає бачити світ, покоління та інші такі речі саме очима батьків. Мабуть, на цьому завершуються певні життєві етапи, дитяче самоствердження, зникає згодом приставка «молодий» до слова літератор. Справді, я перестав бути «молодим літератором». Бо в мене росте п’ятирічна літераторка і хуліганка, за яку – даруйте за цей страшний пафос – я раптом відчув відповідальність. Це певно комплекс батьківських сентиментів.

Чи існує цікава білоруськомовна дитяча література?

Читаючи своїй донці книжки, я побачив, який мізер доброї дитячої літератури білоруською мовою. Який мізер перекладено білоруською. Яке нікчемне те, що є. 99 відсотків того, що існує з дитячої літератури білоруською, не відповідає моїм естетичним потребам. Мені простіше взяти якого-небудь Козлова з «Їжачком у тумані» чи Заходера і «з листа» перекладати це білоруською, ніж читати ті білоруські переклади, які існують. Я почав дивитися і на свої тексти як читач. Коли мене текст «не хапає», отже, я сам у цьому винний.

У Білорусі дитячу літературу творять також Сєрж Мінськевіч, молодий батько, який почав писати дитячі іронічні поеми, наприклад «Кокос-марокос»; марокос – на перший погляд, звучить страшенно неполіткоректно, однак дуже весело й карнавально. Також дуже цікавою є творчість Вєри Бурлак, яка раптом з дорослих «хармсівських кошмарів» перейшла на дитячі так само «хармсівські кошмари».

Чи «зберігаєш» ти себе, дорослого, у собі, дитячому?

Доросле творче «єство», в якому ти інколи приховуєш чи свій інфантилізм, чи розбещеність, також, виявляється, можна «адаптувати» і до дитячої літератури. Мені направду дуже хотілося творити таку дитячу літературу, яка була б розрахована не лише на «правильних» дітей – «ботаніків», «окуляриків». Мені здається, що вкрай бракує якісної літератури для дітлахів-хуліганів, для дітей талановитих, але «роздовбаїв». Я сам колись був таким. І тепер, коли викладаю в школі чи в університеті, терпіти не можу студентів, які за тобою буквально записують кожне слово. Мені більше подобається, коли мене дражнять цікавими запитаннями.

Я б не хотів, щоб моя донька виросла занадто чемною, надто правильною, надто гоноровистою. Це все звичайне життя, і головне не загнати дитину в якісь суворі рамки. Хоча дітки часто дуже погано поводяться, інколи певна пружинка чи струнка бринить дуже «непедагогічно» чи, скажемо так, на межі прийнятної педагогіки.

В Україні тепер популярна думка, що дитячий твір має бути адапатованим до реалій сучасності. Тобто не лише казка етнічна, скажімо, є дитячою літературою. Нині ми спостерігаємо бум – є дуже багато авторів, які пишуть сучасні дитячі книжки і формують сучасну українську дитячу літературу. Чи не хотів би спробувати свої сили в дитячій прозі?

Поки що я не ставлю собі таких завдань. Ми з донькою доволі часто стикаємося з конкретними ситуаціями чи проблемами. Наприклад – велосипед, з якого ми разом звалилися. Фонтан, у якому ми разом намокли. Ковзанка, на якому ми разом каталися. Ось оце все – за принципом «що бачу про те й пишу», словом – праворуч олень, ліворуч тундра. Мені здається, що важливо тут не зробити подібні миті нудними. З прозою інша ситуація – я й дорослої прози не особливо пишу, хіба максимум кілька сторінок, замаскованих під есеїстику. Можливо, це проблема з фантазією чи з досвідом. Бо я сам ще наразі дитя. Мені простіше це все висловлювати в межах ліричного чи трохи хуліганського віршика.

Але, з іншого боку, те, що я роблю, дитяче чи доросле, – воно з кожним роком стає все більше сюжетним. Часом це перетворюється на таку собі баладу, синопсис ненаписаних повістей, романів чи оповідань. Як буде далі – побачу. Я відчуваю, що, скажімо, в тому ж римуванні відчувається певна вичерпність, особливо, якщо говорити про дорослу літературу. Тому хочеться, щоб це не було якимсь кітчем чи анахронізмом, щоб це не робилося «стандартно», тому мусиш певним чином маскуватися. Перша спроба маскування була під реп, що створювало таке собі «алібі». З іншого боку, діти значно слабше сприймають верлібри.

Чи погодишся ти з думкою, що межі між дорослою іронічною та дитячою іронічною поезією не існує, що вона дуже «органічно розмита»?

Однозначної межі, поза сумнівом, немає. Ми з малою читаємо про гобітів Толкієна. Вона сприймає це як дитячий твір, хоча там є чимало дорослих моментів. Інколи, читаючи дитячу літературу, я помічаю такі моменти, про які не кожна доросла екзистенціальна література говорить чи навіть серйозна філософія, що наголошує на факті переживання своєї чи іншої смертності. Скажімо, Астрід Ліндґрен із її «Пеппі Довгапанчоха». Героїня, яка говорить про своїх померлих батьків: «мама в мене янгол, а тато – негритянський король». Хто коли кращі відповіді давав. Я, дорослий, плакав.

Ще один момент – мовний. Ми знаємо ситуацію в Білорусі. Як ти вважаєш – чи зробить «погоду» дитяча білоруськомовна поезія? Чи стане це модним трендом? Принаймні в урабіністичних середовищах.

Вона вже стає дуже добре відомою у вузьких колах. Усе ж дуже важко це зробити без опори на певні інституційні моменти. Наприклад, я написав книгу віршів, виклав її в мережі, і її вже «порозтягали» по інтернет-форумах. Білоруські мами скачують вірші й читають своїм дітям. Але книга в мене, як і в 2002 році, знову виходить не вдома, а українською – у вас. Наш ринок не готовий видати так, як у вас, – у твердій палітурці, з кольоровими ілюстраціями, не на туалетному папері. Все ж таки мають бути дві речі – у дитячої літератури має бути свій ринок, а в нас поки що книжковий базар; а з іншого боку – як у кожній державі (наприклад, у наших балтійських сусідів – Литві, Латвії та Естонії), має бути системна державна підтримка власної мови, особливо коли в країні домінує мова сусідньої держави. Інакше не виживе книга і нормально функціонувати не буде. Наша теперішня держава має в керівництві здебільшого людей, які читати, мабуть, не вміють.

Чи можна ствердити, що Хадановіч стає класиком дитячої білоруської літератури?

Я не можу бути основоположником чи класиком, бо чимало речей робилося до мене чи робиться паралельно. Але я сподіваюся, що кілька таких диваків, як я, створять якщо не моду, то бодай прецедент. Сподіваюся, що мої білоруські вірші з книги «Таткові нотатки» молоді мами будуть брати з інтернету й читати своїм дітям. А незалежні видавці, навіть невеличкими накладами, будуть видавати якісні дитячі книги. Крім того, є наші спільні кола в соціальних меражах, хай це 1 500 людей, але й це багато. Я загалом оптиміст.

Як перекладач з української на білоруську, як ти оцінюєш українські переклади твоїх творів?

Мені сподобалося, як перекладено «Таткові нотатки». А загалом мені було дуже цікаво спостерігати, як мої твори, що я вивішував у соціальних мережах, поступово переросли в окремий книжковий проект, як за них взялися перекладачі. Особливо добре, що за це взявся живий класик дитячої літератури Іван Андрусяк і що я опинився в одній книжковій серії з книгою «Котознавство від Старого Опосума» Томаса Стернза Еліота і «Пташине радіо» Юліана Тувіма.

Але очевидно, що на багатьох віршах позначилося намагання перекладача адаптувати їх під свою мову та свою манеру. Зрозуміло, що я б сам свої тексти, можливо, навіть трохи побоювався перекладати. Усе ж нормальна мужність, трохи нахабства і добра воля мали бути, й Іван із цим упорався. Я йому дуже також вдячний за толерантність, із якою він приймав мої завваги, і в цьому сенсі я не почувався автором, який обділений увагою чи який випав із творчого процесу.

Анатолій Дністровий




© 2006—2018 Видавництво «Грані-Т»
Телефон/факс:
+380 44  200-12-57 (58, 59)

Україна 02140, м. Київ, вул. Бориса Гмирі, 2, офіс 10.
Ел. пошта: office@grani-t.info
Повна контактна інформація