ГРАНІ-ТИЗДАТЕЛЬСТВО ГРАНИ-Т
«Ростам і Сохраб»«Українська графіка першої третини ХХ століття»Олесь Ільченко «Пригоди динозавриків»Іван Андрусяк «Зайчикова книжечка»Вітаутас В. Ландсбергіс «Мишка Зіта»Про тварин«По одному віршу ста поетів (1235 р.)»«Казки Японії»Анастасія Крачковська про Евариста Ґалуа, Теодора Рузвельта, Енді Воргола, Михайла Дзиндру, Марґарет ТетчерІнна Волосевич «Про хлопчика»Ян Твардовський «Ще одна молитва»Ярослав Грицак «Життя, смерть та інші неприємності»«Україна-Японія: дерев'яна архітектура»Олесь Ільченко «Наші птахи»Володимир Єшкілєв «Втеча майстра Пінзеля»Біблія «Для сімейного читання з коментарями та ілюстраціями»Н.В. Гоголь «Петербургские повести»Леся Воронина «Прибулець з країни Нямликів»Олександр Макаров «Курс юного антиквара»«Історія Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря»«Казки Скандинавії»Ніна Воскресенська «Владар Країни Бажань»«Три казочки у в'язочку»«Іоан Георг Пінзель. Скульптура. Перетворення»


Розсилка новин

Підписатися на розсилку







Марина Павленко: «Де та лінія, котра визначає межу між дитинством і дорослістю в кожній людині?» RSS

18 листопада, 2011

 

На порталі «Погляд» з’явилося інтерв’ю Лілії Демидюк з авторкою «Граней-Т» Мариною Павленко. Подаємо фраґменти цієї розмови і на нашому сайті.

Як доросла людина може створити казку для себе і поділитися нею з іншими? Це запитання було провідним у розмові з українською поеткою, письменницею та казкаркою Мариною Павленко. Окрім наукової та педагогічної діяльності, пані Марина знаходить час і можливість для створення своєї казки – ні, не уявної, а реальної, яку сумлінно занотовує для читачів.

– Марино, Ваша творчість дуже різноманітна: поезія, проза для дорослих і для дітей. Так виглядає, що найбільше у Вашому доробку творів для дітей. На Вашу думку, чим зумовлена отака еволюція: поезія – проза – твори для дітей?

– Так, починалось усе з поезії: як і в більшості людей... Мабуть, це природній початок дороги, адже, за Ліною Костенко: «Ще слів нема. Поезія вже є»… Більшість моїх віршів помістилося у три книжки: «Бузкові зошити», «Чар-папороть» і «Душа осики» (якось так вийшло, що всі назви — «рослинні»). Але, признатись, десь так років десять тому помітила, що «канал», який, висловлюючись «космічними термінами», завжди так тісно пов’язував мене з отим шаром атмосфери, який відповідає за Поезію, почав «перекриватись». Я раптом перестала бачити дорогу, якою мені далі рухатись у цій сфері. Ні, звіршувати чи заримувати будь-що можу без проблем, але відчуваю: це вже зовсім не те, що було раніше… А от у прозі всі образні знахідки втілюються легко. Мабуть, правду кажуть, що поети — до тридцяти?.. А ще: поезія не прощає зради?..

Хай там як, саме поезія, з якої починала, подарувала мені шанс уперше бачити свої тексти опублікованими. Причому — не лише в місцевій та обласній пресі, але й у таких серйозних часописах як «Молодь України», «Українська мова й література в школі», «Літературна Україна» тощо… Особливо хотілось би подякувати тодішній газеті «Кримська світлиця»: вона не лише завше привітно прихищала на своїх затишних сторінках мої вірші й малюнки, але й її головний редактор, письменник Данило Кононенко своїми прихильними передмовами дуже підтримував мою віру в себе, надихав на нові й нові «подвиги»!

…Далі — «дипломанство», а потім і зарахування до переможців у міжнародному конкурсі «Гранослов». Новелки, оповідання й повістини, якими захопилася пізніше, «повигравали» і в «Гранослові», і в «Смолоскипі». Літературознавчу розвідку про Тичину, як уже мовилось, поцінував, знов-таки, міжнародний конкурс «Смолоскип». Радіоп’єса зайняла друге місце у Всеукраїнському конкурсі «Відродимо забутий жанр»… Спроба ж роману — це була перша частина власне згаданої Вами «дитячої» повісті «Русалоньки із 7-В» — отримала «дипломанство» у «Коронації слова»…

– Ще у першій збірці поезій «Бузкові зошити» помітні казкові сюжети. Хоча б у цьому вірші: Такий мороз! / Будильничок малий на підвіконні / охрип. / Напевне, час / у ньому простудився. Але, мабуть, у той час Ви себе більше усвідомлювали поеткою ніж казкаркою. Коли до Вас прийшла потреба писати казки?

– Ви не єдина, Ліліє, помітили «казковість» у моїх віршах. Мене тільки радують такі «паралелі». Адже насправді ж усе моє зовнішнє «жанрове розмаїття» бачиться мені всередині дуже однорідним, цілісним, логічним, умотивованим. Так, моїм віршам небезпідставно «закидали» епічність, у моїй прозі багато поетичних рис (хочеться вірити, не нарочитої «красивості» чи патетичного багатослів’я). Мої тексти для дітей, сподіваюсь, такі ж природні, прагматичні, іронічні й усеохопні, як і «дорослі». Тобто охопити жанр (як, до речі, й перемогти в тому чи тому конкурсі) — для мене аж ніяк не самоціль, а радше ще одна спроба, спосіб вираження отого чогось єдиного, що сидить усередині й кудись веде…

Все таке взаємопов’язане!.. Наприклад, доля мого прозового «Домовичка з палітрою» висновується саме з двох моїх віршів. Адже саме моя перша поетична збірка, куди ті вірші увійшли, мала називатись «Домовик із палітрою». Але «хрещений батько» і редактор збірки, письменник Дмитро Семенович Чередниченко поміняв назву на «Бузкові зошити», мотивуючи тим, що книжку дражнитимуть «Домовичком з півлітрою». Досі вдячна йому за це. Адже, сумуючи за старою назвою, я й «відродила» Домовичка — вже в новій іпостасі.

Повістина має продовження — «Домовичок повертається»... І тут уже «хрещеною мамою» мимоволі стала письменниця й перекладачка Галина Кирпа: у своєму «Спонтанному освідченні Домовичкові, не вписаному в жанр звичайної рецензії на книжечку для дітей» («Літературна Україна», 19 липня 2001р.) вона висловила пораду, не відкладаючи, розвинути цю тему далі. Це побажання я з вдячністю закарбувала у серці, хоч написати продовження спромоглася аж через кілька років. Недавно у видавництві «Грані-Т» обидві книги — «Домовичок з палітрою» і «Домовичок повертається» вже вкотре перевидані.

– З.Фройд у статті «Поет і фантазування» писав: «Поет робить те саме, що й дитина, яка грається». Чи відчуваєте дотепер дитину у собі?

– Мабуть, Фройдові слова доречно застосовувати не лише до поезії, а до всіх жанрів літератури й мистецтва взагалі. Хіба не є грою будь-яке мистецтво? Хіба не гру мав на увазі Лев Толстой, мовлячи, що мистецтво — це коли одна людина певними зовнішніми знаками свідомо передає іншим пережиті нею почуття, а інші так само свідомо дозволяють себе «заражати» цими почуттями? Чи ж не на гру натякав Богдан-Ігор Антонич, кажучи, що «метою мистецтва є викликувати в нашій психіці такі переживання, яких не дає нам реальна дійсність»? Кожен митець витворює якісь нові світи, затягує інших у власну, придуману ним, гру, аби інші, приймаючи правила гри, вживался в ці світи, як у свої рідні… І, мабуть, обоє: і той, хто творить, і той, хто приймає творіння — при цьому трохи діти… Я — не виняток…

– Якщо продовжити цитувати Фройда, то він стверджує, що поет «витворює світ фантазії, який сприймає дуже серйозно». Де Вам краще фантазується – у поезії, прозі, чи творах для дітей?

– О, що серйозно, то серйозно!.. Що б не писалось (кажу ж, не проводжу різниці між тим, проза це чи поезія, для дорослих чи для дітей), — працюю дуже ретельно! Якийсь період нотую головні задуми й ідеї чи просто записую почуте в блокнотику чи зошиті. Сідати за письмовий стіл, себто за комп’ютера, себе не готую, а — примушую, жену, штовхаю в плечі, тягну за чуба, наче останню «двієчницю» на урок, без особливих церемоній. Бо це найтяжче: взятися до роботи. Завжди здається, що нічого не вийде, що більше мені вже ніколи нічого не написати. А тоді гляди — й зарухалось. І кожен раз сприймаєш це як диво, як Божу милість, як коштовний подарунок.

Вважаю великим щастям, якщо вдається за день «наклацати» на комп’ютері дві-три сторінки. «Наклацане» роздруковую і «вичитую» вручну. Як правило, кожен абзац від того стає вдвічі лаконічнішим, натомість з’являються нові ідеї та епізоди. Потім вношу правки, знов роздруковую і знов працюю з ручкою чи олівцем. «Остаточний» варіант даю на редагування своєму головному «цензору» — мамі Ользі Павленко (вона, як і мій незабутній Тато Степан — чудовий словесник), і тоді, отримавши назад всіяний слушними правками текст, знову правлю і роздруковую. І так далі… Неодмінно раджуся зі словниками, енциклопедіями, іншою довідковою літературою та фахівцями в тій чи тій галузі. Попри те, що ніколи не переношу «голих» фактів та описів у твір. Важливо для мене й побувати особисто в місці-«прототипі».

Оскільки, як уже казала, перед написанням кожного нового твору мене опановує паніка й зневіра, то, коли написати вдається, відчуваю безмежну радість, неймовірну вдячність тим людям, обставинам і вищим силам, які допомогли мені це здійснити. Висновок? Будь ласка! Он який правий він, Ваш Фройд, і от як справді все серйозно!

Коли Ви пишете казку – сприймаєте її як умовність, чи так як діти – як правдиву реальність?

– Тільки як правдиву реальність!!! Хто повірить у мою казку, якщо не віритиму в неї сама? Це те саме, що готувати для інших страву, якої сама не хочеш споживати! Персонажам своїх творів я щиро вдячна, що вони свого часу впускали мене на свою «територію», дозволяли пожити їхнім життям, у паралельному вимірі, відволікши мене від буденних проблем. Я усім їм вірила і вірю, як собі…

– Наскільки дотичні у Вашій творчості світ дорослих та світ дітей?

– Не втомлююсь повторювати, що я не відокремлюю дитячої літератури від «дорослої». Дитиною зображала з ляльками велику маму, зараз — по-дитячому прагну якогось вигаданого загадкового і захищеного світу — де та лінія, котра визначає межу між дитинством і дорослістю в кожній людині? В моїй першій книжці поезій чимало, як Ви, п.Ліліє, сказали, «казкового», але ніхто не називав «Бузкових зошитів» літературою для дітей. І навпаки, в моїх «Миколчиних історіях» та найновішій книжці «Чи шкідливо ходити покрівлями гаражів?» не лише немає «дитячого» «сюсюкання», а й дуже багато прагматизму, іронії та інших симптомів дорослого буття. Як слушно було сказано в одній із рецензій «Березоля» (цьому часописові і його редакторові Володимиру Науменкові, теж завдячую дуже багато чим), «казки Марини Павленко п’ють каву, як дорослі, і люблять солодке, як діти. Казки Марини Павленко пліткують, як дорослі, і бавляться, як діти. Вони спрямовані на різновікового читача». Книга ж моїх «дорослих» оповідань «Як дожити до ста» чи «доросла» повість «Санта Лучія в кирзових чоботях», вважаю, цілком надається для читання і старшокласниками. Принаймні, життєві реалії (і не лише на прикладі старшої доньки та її ровесників) це постійно підтверджують…

[...] – На Вашу думку, якою має бути хороша книжка для дітей?

– Вже не раз відповідала на це питання, і сьогодні моя відповідь навряд чи буде іншою. Так, це й гарна поліграфія, і жвавий, захопливий сюжет, і позитив, орієнтація на УСПІХ (шкільна програма з української літератури і так завантажує учня трагічною безвихіддю). Також — попри все, — наявність глибинних думок, гуманності, етики, певних духовних орієнтирів у нашому складному світі. Дуже важлива й правдивість зображення: коли читач почуває себе у тексті, як риба у воді, коли живе переживаннями героїв, коли розуміє і бачить, як на долоні, всі характери, мотиви вчинків. Коли вірить у те, що читає. Нарешті — сучасна, гарна, жива, легка, не переобтяжена надмірними поетизмами-канцеляризмами, образна, дотепна, містка мова…

– Марино, Ви пишете казки для інших. А чи не хотілось Вам коли-небудь не написати, а створити казку для себе і своїх близьких?

– Що там казав Ваш Фройд, п.Ліліє? «Поет — це дитина, яка грається»? А для кого насамперед грається дитина? Отож-бо!.. Якщо вона почне робити це «для інших», це вже буде або не дитина, або — не гра. Точніше, гра несправжня, штучна, показова, надумана. Я б, мабуть, ніколи не наважилась пропонувати будь-який свій текст видавцям, якби він не пройшов жорсткої «експертизи» і не отримав кінцевого жвавого гарячого схвалення від членів моєї родини. Мій чоловік і наші діти читають і люблять мої книжки, нерідко й помагають у їх творенні. Словом, це подобається нам! І, переконана, тільки за цієї умови є надія, що це припаде до душі й іншим!..

– Що Вам зараз пишеться – поезія, проза, чи казки, і що плануєте найближчим часом видавати?

– Крім того, що зараз у моїй голові мирно вкладаються-уживаються цілком різношерстні сюжети дитячих і дорослих творів, — з готових текстів, які невдовзі мають вийти, — «Русалонька із 7-В в Тенетах одного лабіринту» й «Русалонька із 7-В плюс Дуже морська історія» у видавництві «Теза»; книга віршів членів усієї нашої родини «Парасольковий дощ / В гостях у Павленків» у видавництві «Грані-Т» і — «Райдуга в решеті» (розлогі повісті про дитинство Павла Тичини, Надії Суровцової, Василя Симоненка, Василя Стуса й Ірини Жиленко) у видавництві «Ярославів Вал»… Будемо сподіватись, що це станеться, і що це принесе комусь радість…

Лілія Демидюк

http://poglyad.com




© 2006—2018 Видавництво «Грані-Т»
Телефон/факс:
+380 44  200-12-57 (58, 59)

Україна 02140, м. Київ, вул. Бориса Гмирі, 2, офіс 10.
Ел. пошта: office@grani-t.info
Повна контактна інформація