ГРАНІ-ТИЗДАТЕЛЬСТВО ГРАНИ-Т
«Україна-Японія: дерев'яна архітектура»Іван Андрусяк «Зайчикова книжечка»«Ростам і Сохраб»Вітаутас В. Ландсбергіс «Мишка Зіта»Володимир Єшкілєв «Втеча майстра Пінзеля»«Українська графіка першої третини ХХ століття»Леся Воронина «Прибулець з країни Нямликів»Олесь Ільченко «Пригоди динозавриків»«Три казочки у в'язочку»Ян Твардовський «Ще одна молитва»Ніна Воскресенська «Владар Країни Бажань»«Історія Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря»Н.В. Гоголь «Петербургские повести»«Казки Скандинавії»Біблія «Для сімейного читання з коментарями та ілюстраціями»Ярослав Грицак «Життя, смерть та інші неприємності»«По одному віршу ста поетів (1235 р.)»Інна Волосевич «Про хлопчика»«Казки Японії»Анастасія Крачковська про Евариста Ґалуа, Теодора Рузвельта, Енді Воргола, Михайла Дзиндру, Марґарет ТетчерПро тваринОлександр Макаров «Курс юного антиквара»Олесь Ільченко «Наші птахи»«Іоан Георг Пінзель. Скульптура. Перетворення»


Розсилка новин

Підписатися на розсилку







Leopolis Multiplex: Інтерпретація образу Львова в сучасній українській публіцистиці RSS

21 листопада, 2011

 

В одному із чисел «Вісника Луганського національного університету імені Т.Г. Шевченка» з’явилася стаття журналіста, науковця Сергія Шебеліста, в основі якої – авторське прочитання книжки «Граней-Т» «Leopolis Multiplex». Подаємо фраґменти цього матеріалу на нашому сайті.

Мало яке з українських міст ставало предметом настільки ретельної, відвертої і часом палкої публіцистичної дискусії, як Львів. Тлумаченню різних візій політичного й культурного центру Галичини присвячено багато текстів – від окремих принагідних статей у мас-медіа до концептуальних тематичних циклів і книжок (серія матеріалів на сайті zaxid.net, у часописах «Ї», «Критика», «Повернення в Леополіс» В. Неборака, «Легенди Львова» Ю. Винничука, колективні збірки «Leopolis multiplex», «Eseiści o Lwowie: pamięć, sąsiedztwo, mity», «Galizien–Bukowina–Express»). Причому характерно, що обговорення згаданої проблематики не є прерогативою винятково львівських або, ширше кажучи, галицьких авторів, адже в цих дебатах також звучать голоси представників інших реґіонів України та закордону, котрі пропонують власне, «відсторонене» бачення образу минулого і сучасного Львова, не позбавлене раціоналізму і подекуди контраверсійності.

Особливе зацікавлення дискурсом Львова серед широкого кола письменників, перекладачів, есеїстів, журналістів і науковців зумовлено самою природою міста, що відігравало і нині намагається відігравати осібну роль у суспільно-політичному й духовно-культурному розвитку України. За словами публіциста М. Рябчука, «будучи не лише географічним, а й культурно-освітнім та, істотною мірою, економічним центром великого, найбільш україномовного і найменш совєтизованого реґіону, що охоплює сім західноукраїнських областей, Львів стає своєрідним символом, уособленням «іншої» України – «справжнішої», «європейськішої», порятованої від русифікаторсько-совєтизованої заглади». […]. У пропонованій статті ми, спираючись на тексти сучасних авторів, спробуємо проаналізувати й каталогізувати основні способи інтерпретації образу міста Лева.

Тривале перебування Галичини у складі різних державних утворень, насамперед Речі Посполитої і Австро-Угорської імперії, наклало відбиток на формування ідентичності реґіону та його мешканців, головними характеристиками якої стали поліетнічність і полікультурність, що загалом органічно вписуються в європейське гасло єдності в різноманітті. Утім, ставлення до австро-угорського та польського минулого в українській публіцистиці неоднозначне, подекуди й конфліктне, на відміну від традицій польської есеїстики та її бачення Центральної Європи. Так, наприклад, в есеях письменника Ю. Андруховича («Ерц-герц-перц», «Місто-корабель», «Вступ до географії») Дунайська монархія в силу її лібералізму постає набагато привабливішою, ніж авторитарна Польща, яка провадила жорстку асиміляційну політику щодо українців. Тому в публіцистиці 1990-х рр. домінує якщо не апологетика, то принаймні міфологізація доби правління цісаря Франца Йосифа, зокрема й «тому що завдяки їй у безмежному мовно-національному різноманітті світу збережено український складник. Це сталося, можливо, попри її волю, однак нас уже не було б сьогодні, якби не вона». Культивування міфу «австрійського» Львова/Лемберґа з вишуканою архітектурою, кав’ярнями і жвавим міським життям було покликане підкреслити його окремішність і протиставити безликим совєтизованим містам на зразок Дніпропетровська, Кривого Рогу чи Запоріжжя, що в підсумку виявилось непродуктивним й утопічним підходом, адже він практично заперечував або принаймні ставив під сумнів європейськість центральних і східних реґіонів України. […].

У порівнянні з австро-угорською візією, доволі широко репрезентованої вітчизняними авторами, дискурс «польського» Львова/Львува перебуває в центрі уваги переважно польських письменників, есеїстів і дослідників, насамперед тих, хто відчуває сантимент до малої батьківщини, колишніх «Східних Кресів» Речі Посполитої, що нині входять до складу України. У якості класичних ілюстративних зразків можна навести автобіографічний роман «Високий замок» С. Лема чи вірш «Їхати до Львова» А. Загаєвського, в яких постає трепетний образ Львова як «втраченого раю». Нерівномірність рефлексій пояснюється задавненими історичними кривдами, взаємними претензіями на «наш Львів» і неготовністю вести толерантний діалог, навіть з боку інтелектуалів, що раніше сприймалося як недозволенна поступка. Хоч у сучасній публіцистиці така відверта й відповідальна розмова поступово налагоджується, про що, наприклад, свідчать статті Я. Куроня, А. Міхніка, А. Загаєвського, Б. Задури, О. Гнатюк, К. Котинської (Польща) та Я. Грицака, М. Мариновича, М. Рябчука, Т. Возняка, Ю. Андруховича (Україна), спрямовані на подолання взаємних фобій і упереджень. […].

Наприкінці ХІХ ст. на території підавстрійської Галичини починає формуватися міф Львова як «українського П’ємонту», реґіону, що покликаний відіграти чи не провідну роль у національному відродженні всієї України, про що, зокрема, писав у вірші «Український лев» наддніпрянець, поет-шістдесятник В. Симоненко: «Сивий Львове, столице моєї мрії, Епіцентре моїх радощів і надій». Витоки галицького месіанізму дослідники вбачають у відомій праці «Ukraina irredenta» Ю. Бачинського, просвітницькій і видавничій діяльності західноукраїнської інтеліґенції, боротьбі Українських Січових Стрільців 1917 – 1920 рр., антикомуністичному підпіллі УПА 1940 – 1950 рр. й дисидентському спротиві 1950–1960 рр., що в підсумку витворювало образ майже еталонної України. […] До творення іміджу «твердині інтеґрального націоналізму», за визнанням історика О. Зайцева, великою мірою долучилися й самі львів’яни, перейменовуючи вулиці Пушкіна й Лермонтова, іґноруючи думку російської громади, влаштовуючи провокації довкола «цвинтаря Орлят», називаючи ветеранів Другої світової війни «окупантами» і витворюючи зі «східняків» образ Іншого. А це, у свою чергу, дає поважні підстави для критики з боку опонентів, котрі не втрачають нагоди підважити декларовану європейськість Львова. Скажімо, політик Д. Табачник вважає, що від 1993 – 1994 років роль міста радикально змінилася і нині «вона полягає в пропагуванні засад нетерпимості й нетолерантності до проявів іншого мислення, до постулатів, що давно померли в Європі: етнічної держави, національної церкви». «Радикалізм» і незаможність Львова – це головні причини, через які місто не може претендувати на роль П’ємонту, що став не лише виразником італійської ідеї, але й був економічно самодостатнім, на що Галичина неспроможна здобутися, на відміну від Києва, Дніпропетровська чи Донецька, з чим, до речі, погоджуються і деякі протилежні за поглядами учасники дискусій.

Паралельно з «європейським» і «націоналістичним» Львовами існує також надзвичайно совєтизований, «рагульський» Львів/Львов […]. За словами історика Я. Грицака, «постсовєтський Львів є Львовом дуже совєтським. Нехай не вводять вас в оману його європейська архітектура й віденські кав’ярні, європейські звички й одяг його мешканців… Важливо, що твориться в голові львів’ян». Певно, найприкрішим моментом для коментаторів є визнання того факту, що місто хоч і нарікає на засилля «варварів», але воно не опирається тискові, продовжуючи таким чином маргіналізуватися і нівелювати свій привабливий міф.

З образом совєтизованого Львова тісно пов’язана його російська іпостась, що набула нового імпульсу розвитку після приходу «окупаційної» комуністичної влади та масового напливу вихідців з Росії, центральних і східних областей України. Саме вони упродовж існування СРСР посіли провідне становище в управлінських сферах, а російська мова поступово почала домінувати в повсякденному вжитку, перетворивши Львів на найзрусифікованіше місто Заходу України. […]. На думку експерта з питань розвитку територій П. Мавка, «російський» Львів і далі живе у свідомості тих його представників, які не сприйняли і, вочевидь, не сприймуть Львова «националистов». Вони берегтимуть пам’ять про той міфічний «Львов» своєї радянської молодості, передаватимуть цю пам’ять своїм нащадкам, як це свого часу робили ті поляки, котрі залишилися тут, у Львові, щоб берегти і передавати пам’ять про міфічний «польський» Львів своєї молодості». […].

Опертий на репрезентативну текстуальну базу аналіз інтерпретацій образу Львова, отже, свідчить, що його сучасну самототожність формує цілий комплекс урбаністичних міфів – австро-угорський, польський, український, (пост)радянський і російський, що мають своїх прибічників та опонентів. Уводночас кожна візія є самодостатньою і по-своєму унікальною, хоч жодна з них не охоплює всієї повноти багатоликої й мозаїчної іпостасі міста Лева.

Джерело: Вісник ЛНУ імені Тараса Шевченка, № 20 (207),Ч. ІV, 2010
Сеогій Шебеліст

 




© 2006—2018 Видавництво «Грані-Т»
Телефон/факс:
+380 44  200-12-57 (58, 59)

Україна 02140, м. Київ, вул. Бориса Гмирі, 2, офіс 10.
Ел. пошта: office@grani-t.info
Повна контактна інформація