ГРАНІ-ТИЗДАТЕЛЬСТВО ГРАНИ-Т
«Казки Японії»Ніна Воскресенська «Владар Країни Бажань»«Ростам і Сохраб»Ярослав Грицак «Життя, смерть та інші неприємності»«Українська графіка першої третини ХХ століття»Вітаутас В. Ландсбергіс «Мишка Зіта»«Україна-Японія: дерев'яна архітектура»«Історія Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря»«Три казочки у в'язочку»Анастасія Крачковська про Евариста Ґалуа, Теодора Рузвельта, Енді Воргола, Михайла Дзиндру, Марґарет ТетчерОлександр Макаров «Курс юного антиквара»Олесь Ільченко «Пригоди динозавриків»Володимир Єшкілєв «Втеча майстра Пінзеля»Інна Волосевич «Про хлопчика»«Казки Скандинавії»«Іоан Георг Пінзель. Скульптура. Перетворення»Леся Воронина «Прибулець з країни Нямликів»Ян Твардовський «Ще одна молитва»Біблія «Для сімейного читання з коментарями та ілюстраціями»Про тваринІван Андрусяк «Зайчикова книжечка»«По одному віршу ста поетів (1235 р.)»Н.В. Гоголь «Петербургские повести»Олесь Ільченко «Наші птахи»


Розсилка новин

Підписатися на розсилку







Іван Андрусяк: «В есеїстиці письменник не може «сховатися» за своїми героями» RSS

25 листопада, 2011

 

 Чому Олесь Гончар не сприйняв творчість поетів із літугруповання «Нова деґенерація», чим есей відрізняється від роману, як обираються твори для перекладу і що спонукає автора дорослих книжок почати творити для дітей? Про все це поет, есеїст, перекладач, автор дитячих бестселерів Іван Андрусяк розповів журналістці Тетяні Кроп.

– Вихід першої збірки «Нової деґенерації» несхвально зустрів Олесь Гончар. Що викликало його роздратування?

– Ну, він же кни́жки не читав – судив, у «найкращих радянських традиціях», лише з назви. А назва в нас була епатажна, з підсвідомим іще розрахунком на те, що вона дратуватиме «динозаврів соцреалізму». До того ж, така пряма алюзія на 1920-ті – останній перед тим період більш-менш вільного розвитку української літератури… Тож тут іще радянський «формат» мислення – «как бы чего не вышло» – міг даватися взнаки.

Та менше з тим – у висліді нам це лише на краще вийшло, бо на нас звернули більшу увагу. Читацька ж логіка в таких випадках проста: «ну, якщо сам Гончар їх матюкає, то, певно, ці хлопці чогось варті»… (Сміється).

Щоправда, ми тоді ще не були такими прагматичними, як теперішні дебютанти. Теперішня юнь від такого піару лише б тішилася – і слушно! А я тоді хвилювався через це… Хоча Гончар ніколи й не був для мене авторитетом (цілком щиро кажу – вперше прочитавши «Собор», іще заборонений, я ніяк не міг збагнути, чому такий цілковито соцреалістичний, вірнопідданський текст раптом потрапив ув опалу; це вже пізніше я дізнався, що там хтось із компартійних бонзів себе впізнав у негативному герої, себто, вся «політика» стосовно роману звелася до особистих стосунків), але все одно прикро було…

– До 20-річчя створення цього літературного об’єднання Ви, Степан Процюк та Іван Ципердюк спільно з видавництвом «Грані-Т» здійснили всеукраїнський тур. Де відбулися творчі вечори? Які особливості сприйняття збірок есеїстки, зокрема реґіональні або інші?

– Із туром так до кінця й не склалося – була змога зустрітися з читачами лише в Києві та у Львові, причому Іван через проблеми на роботі так і не зміг до Львова тоді вибратися. Сподіваюся, що колись продовжимо, бо запрошень багато, – але проблема в тому, що ми насправді доволі зайняті люди, в кожного графік насичений і складно узгоджувати його так, щоб одразу втрьох вивільнитися на кілька днів. Я ж передовсім маю редаґувати книжки, Степан – читати лекції в університеті, а Іван узагалі керує складним творчим колективом…

Тому про особливості говорити рано. Але мене вразило те, що хоч кожен із нас давно вже працює в літературі сам, і має свого читача, і здобувся на певне визнання, – та все ж нас досі пам’ятають і як «деґенератів». На щастя, не лише в цій іпостасі (бо це б означало, що ми більше нічого путнього не зробили), – але пам’ятають і її теж, а вона дуже нам дорога. Це справді приємно, бо ж і Степан, і Йван тепер уже, на жаль, не пишуть поезії, та й я пишу вже зовсім іншу, ніж писав у той час. Отже, щось ми тоді сказали таке, що досі цікаве людям.

Ясна річ, і тепер намагаємося говорити про такі важливі речі, кожен у своєму жанрі: Степан – як романіст, Іван – як журналіст, я – як поет і дитячий письменник. Єдиний жанр, який нас об’єднує нині, – так, як тоді, наприпочатку дев’яностих об’єднувала поезія, – це есеїстика. І я дуже радий, що видавництво «Грані-Т» дало нам змогу в такий спосіб ніби наново «об’єднати» літгурт. Перші зустрічі з читачами впевнили мене в тому, що ця ризикована затія має сенс – тож варто продовжувати.

 



– Які незатребувані раніше Ваші літературні навички реалізувалися у збірці есеїв «Дуби і леви»? Чи працюватимете далі в цьому жанрі?

– Про «навички» нічого не знаю – це термінологія з якоїсь дуже далекої від мене сфери. А тексти, які увійшли до збірки, писалися протягом доволі тривалого часу і з різних приводів. Есеїстика ж – не роман, який одразу мусить мислитися цілісним текстом, а жива, інколи навіть доволі злободенна реакція на світ; дуже вільні розмисли над тим, що відбувається й чому воно відбувається саме так, а не інакше. Це, власне кажучи, певний досвід – і лише від того, наскільки цей досвід якісний, насичений, залежить, чи буде він цікавий читачеві, чи ні. Бо тут письменник не може «сховатися» за своїми героями чи за чимось іншим – він говорить сам і про ті речі, які болять власне його. Ото і я розповідав про людей, тексти чи візії, які «зачепили» мене, але які мають ширший контекст, себто важливі, на мій погляд, не лише для мене особисто, а для багатьох.

Книжку гарно, доброзичливо сприйняли – мене дуже надихають ті відгуки, які я мав і від фахівців, і від звичайних людей, не задіяних у літературний контекст. Від моїх односельців у Гуцульщині, скажімо, чи від сусідів і знайомих у Березані, де тепер мешкаю, чи на Сумщині, яку дуже люблю і де часто буваю, чи й від геть незнайомих людей, які мені писали на «фейсбук» чи переказували добрі слова через видавництво або через когось, хто зі мною спілкується… Виходить такий дуже несподіваний для мене і напрочуд приємний «зворотний зв’язок», якого я з іншими своїми «дорослими» книжками, правду кажучи, ніколи не мав – лише з дитячими, але там своя специфіка. «Доросла» ж моя поезія за своєю природою не надається до сприйняття широкого загалу – я цілком свідомий того, що вона передовсім для підготовленого читача. «Доросла» проза так само – роман «Вургун», скажімо, я спеціально почав розділом, писаним дуже жорстким діалектом, до того ж, фонетичним правописом, – це називається «відсікти зайвого», щоб той читач, який візьме до рук цю книжку задля розваги чи знічев’я, одразу ж її закрив і забув про неї, бо вона не для нього. А от у «Дубах і левах» я говорив про речі, які близькі багатьом, – про родину, про рід, про людей, обдарованих житейською мудрістю і внутрішньою красою… І я щасливий, що це має такий відгук, що мій досвід цікавий людям.

– За освітою Ви філолог, маєте досвід роботи літредактором, журналістом. Як відомо, філологія й журналістика часто, але не завжди переходить у літературу. Коли Ви відчули своє літературне покликання? Які люди, події сформували Вас як письменника?

– Так сталося, що мої заняття випливають із мого захоплення літературою, а не навпаки. Ще з раннього дитинства я був певен, що стану письменником – і навіть перші вірші прийшли мені тоді, коли я ще не вмів їх записати. Відтак по закінченні школи в мене не виникало жодних питань стосовно того, куди вступати – звісно ж, на філологію. А звідси вже похідне – і журналістика (ще на п’ятому курсі інституту я пішов працювати у відділ культури івано-франківської міської газети «Західний кур’єр»), і редакторська робота. Щодо тих людей, які мали на мене вирішальний уплив, – то це передовсім Іван Франко, яким я буквально зачитувався в дитинстві; також хочу добрим словом згадати поета Миколу Близнюка, який мені, малому, дуже дохідливо пояснив, що таке справжня поезія; і світлої пам’яті професора Володимира Полєка, який так і не зробив з мене науковця, але дуже багато дав мені для розуміння законів, за якими розвивається література.

– Як спало на думку:

а) написати цикл поезій про рослини, в кожному з яких є внутрішня драматургія, розкрито характер головного героя?

б) робити словотворчі експерименти з ненормативною лексикою і врешті творчо опрацювати, окультурити її?

 

– Почну з кінця. Ненормативна лексика ніколи не належала до моїх творчих зацікавлень – і, відповідно, я ніколи всерйоз із нею не працював. Єдиний раз, коли мені писався роман «Вургун», я мав із нею певний клопіт, бо там один із персонажів був з того середовища, яке «в житті» просто не може такої лексики не вживати, – але оскільки я працював не з реалістичним, а з символіко-метафоричним текстом, то мені легко було уникнути цих нюансів, просто трансформувавши граматику або вдаючись до якихось звуконаслідувальних елементів.

Я не ханжа й не святенник, і цілком свідомий того, що письменник, який працює з сучасним житейським та мовним матеріалом, мусить не боятися цих слів і давати собі з ними раду. Але література – штука напрочуд різноманітна, в ній є дуже багато «ніш», і та «ніша», в якій працюю я, зазвичай виключає вживання ненормативної лексики як стилістично й естетично неприродної у цьому контексті. Це не означає, що вона для мене «заборонена» – просто на все є свій час і своє місце; а «матюкатися лише заради того, щоб матюкатися» – це хлоп’яцтво.

Узагалі ж, на моє глибоке переконання, є лише одна сфера, де ненормативна лексика не має ані найменшого права на існування, – дитяча література.

Що ж до моїх «рослинних» циклів (їх кілька в різних збірках), чи «пташиного» циклу зі збірки «Неможливості мови», – то це все ж, сподіваюсь, поезія, а в поезії нічого не мислиться на рівні «спало на думку». Поезія приходить сама – із вражень, зі спостережень, із міркувань, – а мої враження й спостереження останнього часу були значною мірою пов’язані з поняттям «природності». Це мені було й залишається цікавим, це мені переживалося й досі переживається, – тому й пишуться такі тексти. Ясна річ, жоден притомний поет при цьому не думає ні про «драматургію», ні про «характер головного героя», ані про іншу подібну дурню, – він просто переживає це і, як уміє, висловлює свої переживання.

– Які маєте критерії щодо вибору творів для перекладу? Завжди перекладаєте з ориґіналу?

– Тут є суттєва різниця між поезією і не поезією. Поезію можливо перекладати лише ту, яку любиш, яку відчуваєш «ізсередини», «з глибини». Це дуже складно, ба більше – неможливо. Тут потрібне навіть не перевтілення, а перепроживання – і особливий талант для цього. Тому зрозуміло, не все, що перекладається просто для себе, я відтак ризикую оприлюднювати, – лише ті речі, які вважаю більш-менш адекватними. Зрозуміло, що мову ориґіналу треба знати – інакше просто нічого не вийде.

Що ж до прозового тексту, – звісно, якщо йдеться не про суперскладну прозу з особливою стилістикою і специфічною лексикою, – то тут переклад є просто професійною роботою. Звісно, при цьому текст має принаймні подобатися, – бо в мене був і невдалий досвід, скажімо, з Кінґом, за якого я взявся здуру, тож те, що в мене вийшло, вважаю поразкою і більше ніколи на такі пропозиції не погоджуватимуся.

Що ж до перекладу не з ориґіналу, то він, як на мене, допустимий лише в тому випадку, якщо авторизований. Ось мені, скажімо, дуже хочеться познайомити українського читача з віршами й казками геніального грузина Ґурама Петріашвілі. Пан Ґурам давно мешкає в Україні й знає українську мову, але сам перекласти свої твори не може – це природно. Зате він може зробити підрядник мовою-посередником – російською. Я, на жаль, не знаю грузинської – але в особі пана Ґурама маю доброго старшого друга й порадника. Тож, відповідно, можу працювати з цим підрядником, дослухаючись до порад самого автора. У висліді пан Ґурам каже, що ці переклади виходять ближчими до ориґіналу й адекватнішими, ніж російські (не його автопідрядники, а справжні переклади, зроблені професійними російськими перекладачами). Ось лише суттєвий «нюанс»: я в такий спосіб можу працювати з казками, навіть із верлібрами, але римована поезія пана Ґурама мені не дається – там, де йдеться про живу ритмомелодику, жодна мова-посередник не врятує.

– На написання дитячих творів Вас надихають трійко діточок чи, навіть якби не мали дітей, все одно були б дитячим письменником?

– Ой, не певен, що був би – аж доки не народилася моя найменша донечка Стефа, я про писання для дітей і не думав, і навіть уявити не міг, що це в мене виходитиме. А тепер, навпаки, не можу себе уявити без дитячих писань! Це значно складніше, ніж писати для дорослих – непорівнянно складніше. І, ясна річ, значно відповідальніше – але я цієї відповідальності не боюся, бо в мене є мої найкращі у світі «малявки», які допомагають, підказують, оцінюють, критикують, провокують…

– Цьогоріч у Вас вийшли збірки – поетична «Неможливості мови» та есеїв – «Дуби і леви», а також дитяча книжка «Стефа і її Чакалка. Видання друге, ще капосніше». Яких нових видань Ваших творів слід чекати читачам найближчим часом?

– Також у видавництві «Грані-Т» моя збірка віршів «М’яке і пухнасте» вийшла шрифтом Брайля – для діток, які читають пальчиками. Відтак з’явилася збірка дитячих віршів чудового білоруського поета Андрея Хадановіча «Таткові нотатки» в моєму перекладі; а також збірка віршів російськомовного ізраїльського поета, з роду киянина Леоніда Сороки «Кишеньковий дракон», яку теж я переклав, – її проілюструвала дуже талановита юна художниця Марися Рудська.

Дуже сподіваюся, що наступного року побачить світ моя повість «Вісім днів із життя Бурундука» з напрочуд кумедними ілюстраціями Аннички Осадко. А тим часом мені написалася нова книжка для дітей – «Пінґвінік». Це не казка, а психологічна повість із життя дуже маленьких діток, які щойно йдуть у дитячий садок. Звісно, попри всю серйозність визначення «психологічна повість», це насправді дуже весела історія!

Спілкувалася Тетяна Кроп




© 2006—2018 Видавництво «Грані-Т»
Телефон/факс:
+380 44  200-12-57 (58, 59)

Україна 02140, м. Київ, вул. Бориса Гмирі, 2, офіс 10.
Ел. пошта: office@grani-t.info
Повна контактна інформація