ГРАНІ-ТИЗДАТЕЛЬСТВО ГРАНИ-Т
«Українська графіка першої третини ХХ століття»Інна Волосевич «Про хлопчика»Олесь Ільченко «Наші птахи»«Три казочки у в'язочку»Леся Воронина «Прибулець з країни Нямликів»Іван Андрусяк «Зайчикова книжечка»Про тварин«Україна-Японія: дерев'яна архітектура»Н.В. Гоголь «Петербургские повести»Олесь Ільченко «Пригоди динозавриків»«По одному віршу ста поетів (1235 р.)»«Казки Японії»Вітаутас В. Ландсбергіс «Мишка Зіта»«Іоан Георг Пінзель. Скульптура. Перетворення»Ярослав Грицак «Життя, смерть та інші неприємності»«Ростам і Сохраб»«Історія Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря»«Казки Скандинавії»Володимир Єшкілєв «Втеча майстра Пінзеля»Анастасія Крачковська про Евариста Ґалуа, Теодора Рузвельта, Енді Воргола, Михайла Дзиндру, Марґарет ТетчерОлександр Макаров «Курс юного антиквара»Ніна Воскресенська «Владар Країни Бажань»Біблія «Для сімейного читання з коментарями та ілюстраціями»Ян Твардовський «Ще одна молитва»


Розсилка новин

Підписатися на розсилку







Іван Андрусяк: «Є одна кепська тенденція: дитяча література тепер… модна!» RSS

13 грудня, 2011

 

На сайті літературної премії «Великий їжак» розпочалось знайомство з членами журі, одним із яких є поет, есеїст, перекладач, улюблений дитячий письменник – автор «бестселерів» Іван Андрусяк. Про творчі «обличчя», найновіші тенденції в дитячій літературі та інші «капості» розпитувала Ольга Купріян.

— Пане Іване, зовсім нещодавно Вас було прийнято до українського ПЕН-клубу. Що для Вас це значить?

— Тут є два однаково суттєві для мене моменти. Передовсім ПЕН-клуб – це певна позиція, цінності, світогляд: творча свобода, демократія, людські права, пріоритетність культури… І моє бажання приєднатися до цієї авторитетної міжнародної організації означає, що це важливі для мене цінності і я волію докладати зусиль до того, щоб вони були так само важливими і для моїх читачів (бо ж саме до них промовляє письменник). Водночас те, що колеґи висловили мені довіру і погодилися прийняти до такого поважного товариства, є для мене важливим моментом визнання і підтримки того, що я роблю, – а на цьому залежить кожній людині.

— Як пам’ятаю, на початку 2011 року була одна незвичайна презентація: «Нова деґенерація» повернулася в літературу в повному складі, одначе в новому жанрі – есеї. Чи співвідносите Ви себе досі з цим угрупуванням? Якщо ні, то розкажіть, що Вас трьох – разом із Іваном Ципердюком і Степаном Процюком – нині об’єднує.

— «Нова деґенерація» – це вже історія. Як не нахабно мені казати так про те, до чого я причетний, – але об’єктивно наш літгурт, разом із усіма іншими гуртами 1990-х, став частинкою історією української літератури так само, як ті ж 1990-і – частинкою історії України. Треба бути дуже наївним (а ми з хлопцями, ясна річ, наївні – проте не аж так), щоб усерйоз вважати, ніби щось із цього можливо повернути. «Нова деґенерація» як літературне угруповання, себто як мистецька «триєдність», існувала доти, доки ми всі троє писали поезію. Тоді був сенс казати, що ось є Андрусяк, Процюк і Ципердюк – і вони «Нова деґенерація». А тепер є ті ж, лише на двадцять років старші, Андрусяк, Процюк і Ципердюк, кожен із яких робить єдино можливе у творчому сенсі – те, що йому по-справжньому цікаво. Ми не пересварилися, не «порозпадалися», ба більше – ті світоглядні речі, які нас об’єднували тоді, залишаються важливими для нас і нині. Тобто, крім спільних спогадів і нормальної чоловічої дружби, яка на все життя, є й творчі «точки дотику», з яких може наново «складатися» ніби та ж – але насправді вже дещо інша «Нова деґенерація». Однією з таких «точок дотику» і є есеїстика, яка нині по-справжньому цікава і мені, й Степанові Процюку, й Іванові Ципердюку. Наші книжки, написані в цьому жанрі, – відповідно «Дуби і леви», «Аналіз крові» й «Подорож крізь туман» – видали «Грані-Т» у резонансній серії «De profundis», і це дало нам змогу виявити одну з таких «точок дотику». Далі, можливо, будуть інші. Але обмежуватися лише ними ніхто з нас не має наміру – так само, як і стверджувати, що це саме та «Нова деґенерація». Усе змінюється…

— Нині важко знайти більш різножанрового автора, ніж Ви. Тільки за останній рік вийшли Ваші книжки віршів, есеїв і продовження дитячої повісті про Стефу й Чакалку (і це враховуючи літературної критики й перекладів). Із яким жанром Ви більше співвідносите себе в літературі?

— Відколи себе пам’ятаю – з поезією. Вірші мені писалися протягом усього дотеперішнього життя – і я дуже б хотів, щоби це все тривало, щоб той дивовижний стан, який переживається з приходом кожного нового вірша, й далі навідував мене… Але разом із цим я останнім часом не мислю себе без дитячої літератури. Це величезна відповідальність – але й ні з чим не порівнянна насолода! Що ж до іншого – то воно в мене більшою чи меншою мірою принагідне, проте дає змогу відкривати в собі щоразу якісь нові можливості, про які я доти й не підозрював. Із цим не все так просто – і невдачі бувають, і навіть провали. Але я з роду селянин, гуцул, мої рідні з покоління в покоління все життя дуже багато працювали – і я не можу, щоб не працювати…

— Як мені відомо, для Вас дуже важливою в українській культурі є епоха бароко. Навіть Ваша книжка «Писати мисліте» прямо відсилає до традиції мандрованих дяків. А разом із тим Ви цілком оригінальний поет і постійно експериментуєте з формою. Розкажіть, що для Вас важливіше в еліотівській дихотомії: традиція чи все-таки новаторство?

— Ще років п’ятнадцять тому я не вагаючись назвав би новаторство – а тепер просто не можу обрати щось одне. Тепер мені важливе не «або – або», а «і – і». А за наступних п’ятнадцять років лишилося дозріти до повного самозлиття з традицією (сміється). Насправді ж так, певно, й має бути, і Самим Богом закладено, щоб молода людина, обпікаючись, змінювала світ згідно з власними уявленнями про добро і зло, зріла – дбала про гармонію, а літня – про те, щоб важливі для неї цінності були такими ж важливими і для нащадків.

Справді, прикметник «гармонійний» тепер для мене означає дуже багато, – і саме українська барокова культура, яка дуже органічно поєднувала формальні експерименти з високою традицією, дає мені в цьому сенсі дуже багато.

— Звернімося ще до іншого, куди більш особистого, боку традиції, до тих-таки «Дубів і левів». Найінтимніші есеї у книжці присвячено Вашим дідам і прадідам, людям із пам’яті. Яке місце у Вашому особистому каноні займає пам’ять, і зокрема – родинна пам’ять?

— Дуже важливе… Скажімо, свого дідуся, татового тата, я пам’ятаю дуже мало – лише такий ніби розмитий образ крізь сонячне проміння… Ми робили сіно на Мартинюковому; тато з іншим дідусем, маминим татом, згрібали копиці, брали їх на силінки́ (це такі дві довгі жердки, щоб піднести ближче до стогу), а я, малий, видирався на ту копицю (радше мене підсаджували, бо сам ще не міг залізти), і вони мене на ній несли, і це було чудово… Сонячний дуже день був, пригадую. І дідусь, татів тато – він уже старенький був, тато в нього наймолодший син – прийшов до нас, пригостив мене якоюсь лагоминкою… Найбільше пригадую, що він був у солом’яному брилі, такому жовтогарячому, як сонце, – і я той бриль, заплющивши очі, мов і досі бачу перед собою в сонячному промінні, – а обличчя під ним з пам’яті роздивитися не можу, обличчя я знаю лише зі старих фотографій… Так ось, він мав трьох синів – Івана, мого хресного батька, який кілька років тому відійшов у Кращий Світ; Петра і Михайла, мого тата, – і вони мені видавалися дуже різними не лише за характерами, а й навіть зовні. Звісно, були спільні риси – але доки вони були молоді, навіть зовні виразніше проступали риси індивідуальні, а оте спільне, родове – мені треба було придивитися, щоб його розгледіти. А оце кілька років тому, коли я востаннє бачив їх трьох разом, – власне, батька Івана я бачив тоді востаннє, – мене аж струсонуло: які вони стали схожі! І риси – ті, які я пам’ятаю з фотографій, – почали мені мов проявлятися під отим сонячним солом’яним капелюхом… Я після того, повернувшись додому, вибрав момент, коли діти були у школі, а Катя (дружина — О. К.) на роботі (ну, бо вони дуже здивувалися б, чого це тато так довго стоїть перед дзеркалом і витріщається на себе), – й видивлявся на своєму обличчі ці ж риси, – і дуже виразно уявив себе у старості (якщо, звісно, Бог дозволить мені до неї дожити)…

Хтось скаже, що риси обличчя – просто генетика, та й усе; але мені видається, що насправді це доволі важливе «дзеркало часу», яке відображає набагато глибші речі…

— В одному з есеїв Ви писали про «свій Гелон» — місце, де до Вас сходять «Музи», де Вам добре й спокійно пишеться. Чи є для Вас таким місцем Березань, де Ви нині живете з родиною?

— Мені тут принаймні спокійно й куди затишніше, ніж у Києві, який в останні роки став мало придатним для життя. Для роботи – так, але для життя – ні… Старі люди, до речі, розповіли, що на цьому місці, де стоїть мій будинок, – ну чи майже на цьому місці, – колись був великий осокір, який полюбився Тарасові Шевченку, коли він бував у Березані. Тут поруч ветклініка – у будинку, дуже перебудованому, який колись належав панові Марковичу; і Шевченко, заходячи до нього, сидів під цим осокором… Звісно, такі речі не варто сприймати аж надто серйозно, радше з усмішкою, – але це, у кожному разі, добра усмішка, частина доброї народної міфології.

— Крім усього іншого, Ви також літературний редактор в одному з провідних дитячих видавництв «Грані-Т». Які нові тенденції Ви завважили в найсучаснішій дитячій літературі?

— Є одна кепська тенденція, яка полягає в тому, що дитяча література тепер… модна! І для цього є підстави – бо справді: найцікавіші, як на мене, тексти, які в сучасній українській літературі з’являються, – це тексти для дітей. Я не знаю, яким буде актуальне тривання в читацькій свідомості, скажімо, «Чорного ворона» Василя Шкляра чи «Записок українського самашедшого» Ліни Костенко, – але я певен, що доки будуть на цьому світі хлопчики, які читають українською, доти вони читатимуть «Джур» Володимира Рутківського. Доки будуть діти, які розумітимуть українську, – доти вони крадькома віддиратимуть у себе в кімнаті куточки шпалер, щоб придивитися, чи, бува, у стіні їхнього будинку не замешкав створений фантазією Лесі Ворониної нямлик Буцик. І доки українські дівчатка переживатимуть перше кохання, – доти для них цікавим і актуальним буде досвід Марійки і Костика, прописаний Степаном Процюком. Із кожним новим поколінням «малявок» житимуть і Домовичок із палітрою Марини Павленко, і вуйко Йой разом зі Страшною Великою Кукою, створений Галиною Малик, і кролик Петрик Романа Скиби, і тьотя Бегемотя Юрія Бедрика; і бабуїн, який разом із Мар’яною Савкою з’ясовує, чи є в нього бабуся; і ще одна чудова бабуся, яка разом із Сашком Дерманським оголошує війну…

Ми з вами живемо у великий час, коли література для дітей перестала бути «пасинком» дорослої літератури, а заявила про себе, нарешті, напрочуд голосно. Ясна річ, це чудово! Але водночас у цьому криється дуже велика небезпека. Тому що нині українська дитяча література стала трендом – а отже, з’явилося надто багато охочих підмінити живу творчість технологіями. Графомани – це ще півбіди; вони були, є і завжди будуть, – хоча тепер їх і «вродило» особливо рясно. А от технології – це смерть, тому що в сучасному світі здолати їх самими добром і любов’ю дуже тяжко, майже неможливо… На жаль, нас – видавництв, які працюють із добром і любов’ю – дуже мало. Мені особисто, щоб їх полічити, вистачає пальців на двох руках, ще й «зайві» лишаються…

…Ага, важливий момент: я кажу не про сучасні цифрові, мультимедійні, інтерактивні технології – це все, як на мене, просто новий «одяг» для книжки, який ще не факт, чи приживеться. А власне книжка – це живий художній твір і живе художнє оформлення. Якщо її творення підмінити «робленням», запустити таку собі попсову «ляльку барбі» й технологічно виліпити з неї «ідола», – тоді ми втратимо не лише дитячу літературу, а й самих дітей.

— І нарешті розкажіть, будь ласка, що Вам наразі пишеться. Пам’ятаю, Ви якось розповідали, що пишете повість про Чупакабру… Крім того, часто з’являються різні «капосні» оповідання, вірші й переклади…

— Чупакабра – така чудова істота, яка цілком може претендувати на те, щоб стати свого роду символом нашого часу. Так що я, можливо, колись спробую познайомити їх зі своєю Чакалкою – і вони разом натворять чимало добрих капостей! Та перш ніж когось із кимось знайомити, треба принаймні запитати в них дозволу – а я з Чупакаброю чомусь ніяк не можу перетнутися. Надто вже їй допікають останнім часом журналісти – то вона й стала дуже обережною… Але якщо побачите її, то перекажіть, що мене сторонитись не варто – я зайчиків не ображаю, то і її не ображу. Обіцяю написати тільки правду й нічого, крім правди, – от як про Чакалку!

…А якщо серйозно, то про тексти, які в роботі, я волію не розповідати, – боюся їх сполохати. От про ті, що готові – будь ласка! На початку наступного року у «Гранях-Т» має вийти моя повість «Вісім днів із життя Бурундука» – дуже капосна шкільна історія з дуже веселими ілюстраціями Ганни Осадко. І так само з «Гранями-Т» підписую угоду на ще новішу повість – «Пінгвінік». Пінгвінів у ній, щоправда, немає, – зате є ворона, яка вміє гавкати, як собака; а ще там є велике кохання в дитячому садочку, великі подушачі бої і чимало інших великих і добрих капостей! А тим часом та ж Ганна Осадко дуже капосно ілюструє – вже для видавництва «Навчальна книга – Богдан» – мою «Абетку-прозивалку», написану не для тих діток, які ще мають учити літери, а для тих, які вже їх вивчили аж надто добре…

Джерело: http://jizhak.org.ua/index.php/novyny/my-pochynajemo-znajomyty-vas-iz-chlenamy-zhuri-literaturnoji-premiji-velykyj-jizhak-sezonu-2011-2012-roku-2.html




© 2006—2018 Видавництво «Грані-Т»
Телефон/факс:
+380 44  200-12-57 (58, 59)

Україна 02140, м. Київ, вул. Бориса Гмирі, 2, офіс 10.
Ел. пошта: office@grani-t.info
Повна контактна інформація