ГРАНІ-ТИЗДАТЕЛЬСТВО ГРАНИ-Т
Ніна Воскресенська «Владар Країни Бажань»Олесь Ільченко «Пригоди динозавриків»«Казки Японії»«Українська графіка першої третини ХХ століття»Інна Волосевич «Про хлопчика»Біблія «Для сімейного читання з коментарями та ілюстраціями»«Три казочки у в'язочку»Про тварин«Ростам і Сохраб»Вітаутас В. Ландсбергіс «Мишка Зіта»Леся Воронина «Прибулець з країни Нямликів»Олександр Макаров «Курс юного антиквара»«По одному віршу ста поетів (1235 р.)»«Історія Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря»«Україна-Японія: дерев'яна архітектура»Ярослав Грицак «Життя, смерть та інші неприємності»«Казки Скандинавії»Іван Андрусяк «Зайчикова книжечка»Володимир Єшкілєв «Втеча майстра Пінзеля»Ян Твардовський «Ще одна молитва»Н.В. Гоголь «Петербургские повести»Анастасія Крачковська про Евариста Ґалуа, Теодора Рузвельта, Енді Воргола, Михайла Дзиндру, Марґарет ТетчерОлесь Ільченко «Наші птахи»«Іоан Георг Пінзель. Скульптура. Перетворення»


Розсилка новин

Підписатися на розсилку







Андрій Бачинський: «Таємничого навколо нас набагато більше, ніж зрозумілого» RSS

19 грудня, 2011

 

Пишучи книжки, Андрій Бачинський не лише знайомить допитливих читачів із неймовірними пригодами Остапа і Даринки, але в такий спосіб ще й виховує власних дітей. В інтерв’ю «Граням-Т» автор також розповів про те, якому відпочинку віддають перевагу в родині Бачинських, чому важливо розвивати віру дитини в загадкове, якою є участь Остапа і Даринки у творенні батькових книжок, як зацікавити дітей історією і хто стане героєм наступної книжки Андрія Бачинського.

– Пане Андрію, Ви пишете книжки про реальних Остапа і Даринку. Чи можна сказати, що написання книжок – це один із методів виховання власних дітей?

– Безумовно. Розігруючи якісь вигадані нестандартні ситуації, учасниками яких нібито виступають самі діти, легше показати і пояснити їм якісь базові поняття й норми поведінки, співжиття в родині, колективі тощо. А ще я сподіваюся, що, крім виховної, мої книжки виконують і пізнавальну функцію. Адже всі пригоди відбуваються в реальних та неймовірно цікавих куточках України. Хочеться вірити, що, прочитавши про пригоди Остапа й Даринки, чимало дітей теж захоче відвідати ті місця і ще більше дізнатися про історію нашого краю.

– У новій книжці пригод Остапа і Даринки герої опиняються в Криму і в Галичині… Цікаво, де Ви зазвичай відпочиваєте з дітьми? Якими є їхні вимоги до відпочинку?

– У житті мені довелося побувати в різних країнах світу на різних континентах, походити різними горами і поплавати в різних морях. Та все ж рідні Карпати й Крим (якщо абстрагуватися від нашого специфічного сервісу) залишаються моїми улюбленими. Тому й із дітьми намагаюся відпочивати в Криму та в Карпатах. Обов'язкові умови: активний відпочинок (не любимо вилежуватися на пляжі) і щороку їхати в якесь інше місце, щоб постійно відкривати для себе щось нове.

– Читаючи окремі епізоди, я не на жарт хвилювалася:) Чого варта бодай історія про те, як Даринка з Остапом опинилися в печері! Думаю, не кожна мама чи тато зможуть спокійно читати про такі пригоди дітей, а тим паче писати про них! Ви, мабуть, подвійно хвилюєтеся за своїх героїв?

– Як це не дивно, справді хвилююся. Бо, коли починаю писати, не завжди знаю, чим закінчиться та чи інша пригода. Буває, фантазія заносить у такі нетрі, з яких потім годі видертися.

– Ви вірите в те, що у світі навколо нас є чимало таємничих речей, які людина може сприймати лише в дитинстві?

– Вірю. З першого ж дня життя дитина оточена таємницями. З віком багато таємничих речей стають звичними і буденними, натомість з'являються нові. Достатньо ввечері вийти надвір і поглянути на зорі, щоб усвідомити: таємничого навколо нас набагато більше, ніж зрозумілого.

– Чи потрібно розвивати у дітей віру в магічне, загадкове і таємниче?

– Гадаю, так. Якщо в дітей розвивати віру в магічне й загадкове, це не означає, що з них виростуть затуркані забобонні люди. Навпаки, їм завжди буде хотітися проникнути в таємницю, розгадати її суть. Саме містична віра в те, що людина здатна літати, змусила братів Райт створити перший літак. А віра в те, що людина, мов Перун, може керувати громами й блискавками, дозволила Теслі створити його надзвичайні електричні пристрої. Я знаю кількох людей, які змалку вчать своїх дітей, що Миколая чи Діда Мороза не існує. Так нібито чесніше. І вони впевнені, що таким чином їхні діти краще адаптуються до дорослого життя. Можливо. Але для чого позбавляти дітей цієї чарівної казки? Ще встигнуть вони наковтатися всіх «принад» дорослого життя. Ще прийде час, коли після чергового вирваного зуба вони міркуватимуть, що краще – ставити в роті «місток» чи відразу вставну щелепу. А поки вони є дітьми, хай вірять і тішаться, що за кожен втрачений молочний зубик Зубна Фея принесе їм уночі якийсь подарунок. І взагалі, хто хоч раз у житті бачив, як у дитини світяться від щастя очі, коли вона дістає з-під подушки подарунок, про який перед тим писала в листі до святого Миколая, той ніколи не сумніватиметься у тому, чи варто підтримувати в дітей віру в магічне, загадкове і таємниче.

– Я добре розумію героїв Вашої книжки, які не розповідають батькам про свого нового друга – сина морського Духа Мушлю. Як батьки можуть зрозуміти це і в це повірити? Але водночас виникає запитання: як батьки мають реагувати на такі таємниці своїх дітей ?

– У дітей мають бути таємниці. Хай дрібні, трохи кумедні, – але мають бути. У вигляді якихось «заначок», своїх дитячих секретів. Це їхні таємниці, їхній Всесвіт, в який вони не пускають дорослих. У тому Всесвіті вони є дорослими. Це добре, адже таким чином діти вчаться бути самостійними і відповідальними.

– Ваші діти, напевно, стали суперзірками у колі своїх друзів?

– Та ні, хіба що меншу дочку впізнавали після того, як я провів творчу зустріч у її школі. Діти з інших класів потім кілька тижнів зупиняли Оленку в шкільному коридорі й казали: «О! А я тебе знаю! Це тебе рятували від королеви-відьми! А це насправді було, чи вигадка?» Зате коли я збирався провести презентацію у школі Остапа й Даринки, то Остап мало не зі сльозами просив, щоб я того не робив. Мовляв, його потім старші хлопці засміють за те, що тато про нього книжки пише. Це вже таке суто підліткове сприйняття. Сподіваюся, це в нього минеться.

– Наскільки активно Остап із Даринкою беруть участь у творенні тексту? Вони критикують, щось додають, змінюють…

– Вони долучаються вже на етапі редаґування тексту. З чимось не погоджуються, поправляють, сперечаються, доводять, що в певних ситуаціях учинили б не так, а інакше.

– Як так склалося, що Ваша донька Даринка проілюструвала Ваші книжки?

– Даринка з дитинства любить малювати й у почерез образи викладати на папір свої враження й відчуття. Ще коли їй було 5 років, вона стала однією з переможниць дитячого художнього конкурсу на найкраще ілюстрування української казки. Пізніше ми віддали Даринку в художню школу, але побачили, що вона почала втрачати бажання до малювання, її малюнки ставали правильнішими, але менш живими. Тоді й вирішили, що зі школою поспішати не варто. Тепер Дарина не відвідує «художку», зате знову малює з радістю і натхненням, зокрема, й ілюстрації до книг.

– Складно з дітьми-близнюками, а чи справді вдвічі цікавіше?

– Удвічі цікавіше і вдвічі складніше. Але повірте, що з появою Оленки ми з дружиною зрозуміли, що вона одна варта, мабуть, чотирьох близнюків. Це дитина-вулкан, критична маса, яка завжди на межі вибуху. Може, я тому досі й не наважувався зробити її головною героїнею якоїсь зі своїх книжок – боявся, що мені не вистачить хисту і вміння достовірно описати цей невгамовний згусток енергії.

– А Оленка не ображається, що вона не є головною героїнею?

– Ще й як ображається! І скажу по секрету – я нещодавно написав книжку, можливо, менш містичну, зате більш насичену пригодами, головним героєм якої є сама Оленка. Остап і Даринкою в ній навіть не згадуються.

– Дуже потішило, що нинішнє покоління дітей, яке представляють Остап із Даринкою, грає не у «войнушки», а – дивовижно! – в опришків…

– Хотілося б у це вірити, але все ж нинішня юнь переважно проводить вільний час біля моніторів і грає в «Doom», «Warcraft» та інші комп'ютерні жахіття. І нема на то ради…

– Що в цій книжці взято з реального життя?

– Наші реальні поїздки, походи, історичні особи, місця та хронологія подій.

– Чи доводилося Вам спілкуватися зі справжніми мольфарами?

– Доводилося, і не раз. Я впевнений, що абсолютна більшість нинішніх модних екстрасенсів – звичайнісінькі шарлатани. Однак у горах і досі живуть справжні чаклуни, здатні замовляти хвороби, керувати погодою, розмовляти з тваринами й деревами. Я міг би розповісти декілька історій про мольфарів, історій містичних і водночас абсолютно правдивих, але вони занадто особисті, та й розповідь зайняла б багато часу.

– Чи вдалося Вам зацікавити своїх дітей історією?

– Вдалося. Дуже тим тішуся і вважаю, що це мій найбільший успіх. Бо ж історія, минуле – це фундамент для майбутнього. Якщо діти вивчатимуть і шануватимуть минуле, можна сподіватися, що й своє майбутнє вони вибудують успішним і достойним.

– Як у Вашу творчість проникли леґенди Прикарпаття й Тернопілля?

– Великою мірою завдячую цим своїй учительці фізкультури Марії Григорівні Вагилевич, великому ентузіасту пішохідних гірських походів. Вона з молодших класів прищеплювала нам любов до рідного краю і регулярно водила нас у кількаденні гірські походи. А вечорами, сидячи біля вогню чи в наметі, розповідала нам різні історії та леґенди. Тепер їй близько 70-ти, а її й досі не відпускають на пенсію. І досі вона ще водить учнів у гори...

– Маю підозру, що пригоди Остапа і Даринки ще не завершилися, тож можемо чекати й на третю книжку?

– Як я вже казав, третя книжка присвячена пригодам Оленки, і за стилем вона дещо відрізняється від перших двох. А чи будуть ще пригоди Остапа і Даринки? Певною мірою це залежить від них самих, від того, чи оживе знову чарівна бартка, чи зустрінеться їм знову на шляху мольфар і, зрештою, чи захочуть самі читачі дізнатися про нові пригоди близнюків…




© 2006—2018 Видавництво «Грані-Т»
Телефон/факс:
+380 44  200-12-57 (58, 59)

Україна 02140, м. Київ, вул. Бориса Гмирі, 2, офіс 10.
Ел. пошта: office@grani-t.info
Повна контактна інформація