ГРАНІ-ТИЗДАТЕЛЬСТВО ГРАНИ-Т
Біблія «Для сімейного читання з коментарями та ілюстраціями»Ян Твардовський «Ще одна молитва»«Казки Японії»Інна Волосевич «Про хлопчика»«По одному віршу ста поетів (1235 р.)»«Ростам і Сохраб»Н.В. Гоголь «Петербургские повести»«Казки Скандинавії»Володимир Єшкілєв «Втеча майстра Пінзеля»Олександр Макаров «Курс юного антиквара»«Історія Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря»Вітаутас В. Ландсбергіс «Мишка Зіта»Іван Андрусяк «Зайчикова книжечка»Ярослав Грицак «Життя, смерть та інші неприємності»«Три казочки у в'язочку»«Іоан Георг Пінзель. Скульптура. Перетворення»Анастасія Крачковська про Евариста Ґалуа, Теодора Рузвельта, Енді Воргола, Михайла Дзиндру, Марґарет ТетчерЛеся Воронина «Прибулець з країни Нямликів»Ніна Воскресенська «Владар Країни Бажань»Олесь Ільченко «Пригоди динозавриків»«Україна-Японія: дерев'яна архітектура»Про тваринОлесь Ільченко «Наші птахи»«Українська графіка першої третини ХХ століття»


Розсилка новин

Підписатися на розсилку







Наталія Пуряєва: «Всі мої герої – максималісти-романтики, здатні слідувати своїм ідеалам аж до смерті» RSS

20 січня, 2012

 

Нещодавно популярна серія видавництва «Грані-Т» «Життя видатних дітей» поповнилася книжкою Наталії Пуряєвої про Омеляна Ковча, Івана Павла ІІ, Олександра Меня, Далай-ламу ХІV та Валерія Марченка. Всіх героїв цієї книжки, на переконання авторки, об’єднує жива віра в Бога, внутрішня «настанова жити згідно з Божими заповідями, насамперед заповідями любові». В інтерв’ю «Граням-Т» Наталія Пуряєва розповіла про джерела, з яких вона брала матеріал для оповідань, героїв свого дитинства, відповідальність дитини до самої себе і наступну книжку – про дитинство видатних дітей видатних батьків.

– Пані Наталю, з якого оповідання народилася ця книжка?

– Про те, хто будуть ті 5 осіб, про яких я напишу, я знала від самого початку, з моменту прийняття рішення написати таку книжку. Розпочала ж її написання з оповідання про Далай-ламу ХІV. І ось чому. Зрозуміло, що, коли пишеш біографічний твір, багато залежить від кількості достовірного матеріалу, доступного авторові. У цьому сенсі Тензин Ґьяцо сам подбав про те, аби тому, хто захоче написати про нього, такого матеріалу не бракувало. Спогади про його дитинство яскраво, докладно і, до речі, дуже іронічно й дотепно висвітлені в його мемуарах «Моя країна та мій народ».

Найменше матеріалу вдалося знайти про дитинство отця Омеляна Ковча, тому й написання оповідання про нього я відкладала насамкінець. Власне, такого матеріалу зовсім немає. Є спогади про дорослого священика, героя і святого мученика, але що з ним траплялося в дитинстві, яким воно було – нічого не відомо. У пошуках бодай якихось відомостей мені дуже допоміг греко-католицький священик отець Стефан Батрух із Любліна (Польща), який знає про отця Омеляна чи не найбільше, адже саме йому належить ініціатива увічнення його пам’яті в концтаборі Майданек, де загинув святий. Я чула про діяльність отця Батруха і навіть якось була слухачкою його реколекцій (духовних бесід), а тому, не вагаючись, розшукала його адресу в Інтернеті і звернулася до нього по допомогу. Цікаво, що це якраз було самісіньке передсвяття Різдва – 4 чи 5 січня – дні, коли будь-який священик цілоденно зайнятий у церкві на богослуженнях. Я зовсім не сподівалася на швидку відповідь, але вона надійшла – 6 січня ввечері, тобто на сам Свят-вечір! Причому отець Стефан не просто порадив мені книжку спогадів про отця Омеляна, яка вийшла друком закордоном у далеких 90-х роках, а ще й відсканував і надіслав чималий фраґмент із неї! Знайшов-таки час! Отакі маленькі деталі, на мою думку, дуже промовисто характеризують людину. Адже це і є подвижництво – бути швидким на поміч, не змушувати чекати, бути щирим, щедрим і завзятим, коли хтось потребує твоєї поради. Таким виявився отець Стефан Батрух із Любліна, і це стало ще одним приємним досвідом мого спілкування з людиною, що носить духовний сан.

Відсканований текст містив дуже цінні спогади доньки отця Омеляна Анни-Марії Баран-Ковч. Однак і в них інформації про дитячі роки священика було дуже мало: лишень згадка про те, що маленький Еміліянко дуже любив, коли мама співала йому пісеньку про сирітку-вівчарика, що «залишився без роду, без хати...», але вона, ця згадка, навіяла цілий розділ – «Таємниці гуцульських вівчарів».

– З яких іще джерел Ви брали матеріал для цих текстів? Скільки в них фактологічного матеріалу і скільки художнього?

– Майже всі описані в оповіданнях події дійсно сталися з нашими героями. Джерелами стали мемуари, листи та спогади про моїх героїв інших людей, їхніх родичів, друзів. Найменше інформації пощастило знайти про дитинство отця Ковча, і тут довелося майже повністю вигадувати. Однак вигадкою є лише життєві ситуації (історія з трембітою, самозванцем Довбушем), натомість їхній моральний сенс: усе потрібно робити з любов’ю, відповідальність за життя іншої людини, готовність пожертвувати собою в ім’я ближнього – все це достовірне і справді визначало життєву позицію героя та його родини.

– Чому Ви вирішили написати книжку саме для серії «Життя видатних дітей»? Чиї книжки із цієї серії Вам раніше потрапляли до рук?

– У дитинстві та юності я дуже захоплювалася біографічними творами про видатних людей. Мене цікавили обставини їхнього становлення, мотиви життєвого вибору, і не просто загальники, а деталі, нюанси. Коли я вперше побачила книжку з такої серії видавництва «Грані-Т» (а це була збірка Ірен Роздобудько з оповіданнями про Андерсена, Чапліна, Моцарта та інших), то дуже зраділа і відразу її придбала. Потім я прочитала книжки подружжя Шевченків про Хайяма, Чубая, Маккартні та інших, Лесі Ворониної про Ганді, Шопена та Брюса Лі, Андрія Кокотюхи. У цьому випадку мене цікавили не тільки герої оповідань, а й самі письменники (усі – дуже популярні в сучасній літературі), що взялися писати про їхнє дитинство: стиль і форма, які вони обрали, міра доступності для дитячого сприйняття, інтерпретація подій тощо.

– Як Ви добирали героїв? Що, на Ваш погляд, їх об’єднує? Чи вплинули вони якось на Ваші життєві вибори?

– Усі герої моєї книжки – дуже близькі для мене люди. І це без перебільшення! Портрети їх усіх висять у мене в квартирі на стіні. Зображення ж двох із них – Папи Івана Павла ІІ та отця Омеляна Ковча – я тепер маю у вигляді образочків, адже це святі. У моєму житті був тривалий період духовних, моральних та релігійних шукань, коли твори цих людей скерували, підтримали та надихнули мене. Я маю звичку завжди цікавитися біографією авторів, чиї книжки по-справжньому вразили мене, і хочу сказати, що життєві історії всіх цих людей стали суттєвим додатком до тих ідей, про які вони писали, яскравим їх утіленням.

Івана Павла ІІ, отців Ковча та Меня, Далай-ламу ХІV та Валерія Марченка – усіх їх об’єднує жива віра в Бога. На жаль, навколо нас зараз багато релігійних людей, але мало таких для яких Бог – жива, дійсно присутня біля них Особа. Усі мої герої – максималісти-романтики, здатні слідувати своїм ідеалам аж до смерті. Крім того (і я написала про це в анотації до книжки), доля дивним чином сполучила цих людей: Папа Іван Павло ІІ тісно дружив із Далай-ламою ХІV, часто зустрічався з ним. Отець Мень – один із перших російських православних священиків, який подивився на католиків неупереджено, без ворожнечі, як на братів у вірі. Саме він одним із перших духовних людей у Росії проголосив екуменічні ідеї, близькі до тих, що їх висловив й Іван Павло ІІ: православ’я та католицизм – це два крила одного птаха. Отець Омелян Ковч, що закінчив своє життя у концтаборі, духовно підтримуючи ув’язнених там євреїв, був проголошений Папою Іваном Павлом ІІ блаженним мучеником. Валерій Марченко, український журналіст-дисидент, який у радянському концтаборі здобув віру, перебуваючи на засланні в Казахстані, отримав поштою листівку з інавгураційним портретом Івана Павла ІІ. Його дуже вразило обличчя Папи, сповнене любові, доброти, і він тримав цей портрет серед образочків, перед якими молився. Пізніше, коли Валерія було заарештовано вдруге, і стан його здоров’я передвіщав смерть в ув’язненні, його мама Ніна Михайлівна, побачивши цю листівку серед особистих речей сина, вирішила звернутися до Понтифіка з проханням заступитися за нього. Папа вимагав у радянського уряду звільнення хворого журналіста. Але, зрозуміло, його вимога залишилася без уваги, Валерій загинув, але, як згадувала Ніна Михайлівна, не проклинаючи своїх мучителів, а співчуваючи їм.

Знаєте, можна багато говорити про безліч паралелей у долях цих людей (вони є, просто мусять бути, коли в житті люди керуються однаковими принципами), але очевидно одне: всі вони, за висловом Шевченка, «такі похожі на образ Божий».

– Як на мене, присутність у цій книжці оповідання про дитинство українського дисидента Валерія Марченка досить несподівана, адже він не був священиком...

– Мені пощастило дружити з мамою Валерія Ніною Михайлівною Марченко останні шість років її життя (після важкої хвороби вона спочила у квітні минулого року). Від неї я чула чимало розповідей про її сина, його характер, думки, його християнське навернення. Так, він не священик, як решта героїв цієї книжки, хоч, до речі, після першого ув’язнення мріяв ним стати. Але внутрішньою настановою жити згідно з Божими заповідями, насамперед заповідями любові, Валерій, безперечно, «свій» у цьому товаристві. Пригадую, Ніна Михайлівна дуже тішилася тим «оточенням», у яке потрапив її син у цій книжці, вона мріяла дочекатися виходу її у світ. На жаль, цього не сталося...

– Цікаво, ким захоплювалися у дитинстві Ви?

– На жаль, моє дитинство протікало в країні під назвою СРСР. Пам’ятаю, що мене, як і більшість радянських дітей, захоплювали твори про піонерів-героїв (улюбленою була книжка про героя Другої світової війни Володю Дубініна «Вулиця молодшого сина» талановитого дитячого письменника Льва Кассиля, автора іншого дитячого бестселера «Кондуїт і Швамбранія»). Мені зовсім не соромно зізнаватися в цьому. Як доросла людина можу тепер сказати: у цих творах захоплювала правдивість, відвага, принциповість героїв, їхнє благородство, небайдужість, наполегливість. Я також дуже любила книжки про знедолених, нещасних дітей-сиріт, які в той чи інший спосіб ставали нарешті щасливими. Улюблені твори на цю тему: «Без сім’ї» Гектора Мало, «Маленький обірванець» Джеймса Грінвуда, «Пригоди Гекельбері Фіна» Марка Твена і навіть «Педагогічна поема» Володимира Макаренка...

– Як гадаєте, чи будуть зрозумілими дитині ті вчинки, та позиція, ті переконання, які сповідували герої Вашої книжки?

– Я думаю, що, на жаль, сучасній дитині переважно мало притаманні, а тому, можливо, і малозрозумілі релігійні переконання і релігійна мотивація вчинків. Але так стається через малу або викривлену поінформованість дитини в питаннях віри, форми її сповідування. Релігійні традиції повертаються в наше суспільство і часто діти стають їхніми учасниками, але сумно, що також дуже часто (безперечно, через несвідомість дорослих) релігійна ініціація відбувається через непривабливі форми: залякування Божою карою, силування до тривалих молитов чи посту, надмірна суворість віруючих тата й мами. До того ж, у кожної дитини образ Бога – це точна копія образу батьків, а тому в дитячій уяві Бог часто є авторитарним, вимогливим, несправедливим або ж навпаки, байдужим, лицемірним, нечесним.

Мені хотілося б, щоб моя книжка розповіла дитині про те, що віра – це не просто виконання поки що важких і незрозумілих для неї обрядів, а насамперед момент, коли ти знайшов вірного Друга, який не покине і не зрадить тебе ніколи й нізащо і який любитиме тебе таким, яким ти є. Любитиме і прощатиме. Такий Бог заслуговує на довіру – тонку, чутливу і дуже вразливу довіру дитини.

– Чого ця книжка навчає?

– Я сподіваюся, що вона навчить дитину ставитись до себе самої відповідально. Саме відсутність відповідальності, на мою думку, одна з найголовніших вад багатьох людей. Дитина звикла до тверджень дорослих: «виростеш – зрозумієш», «виростещ – дізнаєшся». Дитина думає, що життя настане лише тоді, коли вона виросте, і перестає жити тут і тепер, у своєму дитинстві. Вона або розслабляє свій пізнавальний потенціал або ж, навпаки, педалюючи дорослість, активно задіює його, скеровуючи на темні, табуйовані сторони життя.

Я також намагалася подолати «зону відчуження» між дитиною і побожністю.

– Напевно, багатьох дітлахів здивує та настанова, яку в дитинстві дала своєму синові Олена Мень. Вона була переконана, що дитинство – це не безтурботна пора, а час будівництва самого себе…

– Думаю, що така настанова могла б здивувати сьогодні не тільки дитину, а й багатьох дорослих, що полюбляють гасло «Не позбавляйте дитину дитинства» і в результаті вирощують інфантильне покоління, неспроможне знайти в собі відповіді на жодне складне життєве запитання.

Думаю, не треба боятися такої настанови, адже відомо, що мама отця Меня була надзвичайно м’якою, ніжною і люблячою матір’ю, яка ніколи ні до чого не силувала своїх дітей, а лише скеровувала, живила і скріплювала їхні природні здібності. Її слова про те, що чого не встигнеш в дитинстві, не надолужиш ніколи, – порада дитині, яка на той момент була абсолютно готова їх сприйняти. І хіба вона злукавила, сказала неправду?

– Про чиє дитинство Ви б хотіли прочитати (а може, написати?) у серії «Життя видатних дітей»?

– Почула це запитання, і в моїй пам’яті виринув вислів Еміля Золя: «Коли я хочу прочитати гарну книжку, я сідаю та й пишу її». Це, звичайно, жарт. Я хотіла б написати ще одну книжку для цієї серії про видатних дітей видатних батьків. Як вплинули на їхнє дитинство зайнятість і популярність тата або мами. Зберігаючи інтригу, назву лише одного героя цієї книжки – це Крістофер Робін Мілн, вірний товариш ведмедика Вінні-Пуха...

Спілкувалася Тетяна Терен

Придбати книгу Ви можете за контактами видавництва.




© 2006—2018 Видавництво «Грані-Т»
Телефон/факс:
+380 44  200-12-57 (58, 59)

Україна 02140, м. Київ, вул. Бориса Гмирі, 2, офіс 10.
Ел. пошта: office@grani-t.info
Повна контактна інформація