ГРАНІ-ТИЗДАТЕЛЬСТВО ГРАНИ-Т
Олесь Ільченко «Наші птахи»Володимир Єшкілєв «Втеча майстра Пінзеля»«Ростам і Сохраб»«Три казочки у в'язочку»Олександр Макаров «Курс юного антиквара»Ян Твардовський «Ще одна молитва»Олесь Ільченко «Пригоди динозавриків»«Казки Скандинавії»Анастасія Крачковська про Евариста Ґалуа, Теодора Рузвельта, Енді Воргола, Михайла Дзиндру, Марґарет Тетчер«Історія Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря»«Казки Японії»«Іоан Георг Пінзель. Скульптура. Перетворення»Іван Андрусяк «Зайчикова книжечка»Вітаутас В. Ландсбергіс «Мишка Зіта»«Українська графіка першої третини ХХ століття»Інна Волосевич «Про хлопчика»Н.В. Гоголь «Петербургские повести»Про тваринБіблія «Для сімейного читання з коментарями та ілюстраціями»Ніна Воскресенська «Владар Країни Бажань»«Україна-Японія: дерев'яна архітектура»«По одному віршу ста поетів (1235 р.)»Леся Воронина «Прибулець з країни Нямликів»Ярослав Грицак «Життя, смерть та інші неприємності»


Розсилка новин

Підписатися на розсилку







Дмитро Чередниченко: «Головне – не проґавити отого цікавенного зайчика, що сидить за кущиком і чекає...» RSS

30 січня, 2012

 

Нещодавно у видавництві «Грані-Т» побачила світ нова книжка «Чого Волошка запишалась» про пухнастого друга людини, а точніше подругу – кицю Волошку з роду срібно-блакитних лісових мисливців, чим вона трішки пишається. Про її пригоди та про пошуки зайчика, які спонукають жити, в інтерв’ю «Граням-Т» розповів автор – відомий письменник, перекладач, патріарх української дитячої літератури Дмитро Чередниченко.

– Кожен учитель, автор або перекладач дитячих книжок у спілкуванні з дітьми мимоволі пробуджує і в собі дитину. Свідомо чи ні, він дитиніє і стає з малечею на один щабель відкритості, щирості, емоційності. Дмитре Семеновичу, чи допомагає вам у створенні нових книжечок для дітей ваш педагогічний досвід?

– Подобалося мені учителювати. Часто й досі сниться, що йду на урок і шукаю клас... А клас – то багатюща творча лабораторія. Кожна дитяча особистість – унікальна, неповторна, несподівана. Тому й урок завжди вдається тоді, коли його твориш із тією трепетною особистістю.

Коли я був завучем, то міг поставити в розкладі перші два уроки – мова й література. А ще просив учнів прийти трохи раніше. І йшли ми на ці два уроки в ліс. Радив я учням вибрати найлюбіший куточок і писати твір. Писав і я.

Коли це Василько мене питає:

– А можна – я й зайчика опишу?

– А де ти його візьмеш? – дивується Мишко.

– А я його бачу.

– Де? – Он за кущиком сидить.

– Нікому його не видно, а ти – бачиш...

– Бачу, – наполягав Василько.

– Як бачиш... Що бачиш, те й описуй, – сказав я. – Ти господар свого твору. Ти його твориш.

І мені зігріло душу оте незвичайне, несусвітнє: «А я його бачу!» Згодом я часто це згадував. І збагнув, що з отого бачення виростають таланти. Недаром кажуть: «Виростай, але дитинності не втрачай». Дарма що попрікатиме хтось: «Змалився». «Аякже, – скажете ви. – Ще можу дивуватись, танцювати, гратися в квача і довгої лози... Ще живу й інших спонукаю жити...»

– Для діток якого віку писати найважче? Чому?

– Для розумних, дотепних діток. Чому? Бо треба дорости до них. До їхнього відкритого образно-смислового бачення. А щоб дитині запропонувати дії-події, ближчі до її розуміння й життєвого досвіду, то все, що в творі діється, належить поселити у той світ, який вона може уявити. Скажімо, інженера чи конструктора дитина ще не в силі осмислити, а от коня зі світлою душею того інженера – будь ласка. Чи мишку – з душею кмітливої дівчини...

– Чи є у Вашій родині домашні улюбленці і хто вони? Хто надихнув Вас на створення книжки? Чим для Вас привабливі, чим особливі герої-звірі?

– У нашій оселі дві тварини живе: знайома вже з «Котячого календаря» киця Волошка і її посестра киця Білосніжка. Щоб відповісти, чим вони привабливі, чим особливі для мене, я й пишу про них. Хочу, щоб і дітки їх полюбили.

Почалося все з того, що донька принесла додому сріблистоблакитне кошеня, з якого виріс славний котик Волохан. Та через три роки одного вечора він зник. Вибіг постояти біля ліфта й не повернувся. Мабуть, іще комусь дуже сподобався. А від нього в сусідньої кицьки зосталися дітки. Одне з них – схоже на батька: сіреньке, волохатеньке. Сіреньке ми взяли собі й полюбили його. Так з’явилась у нас Волошка. Гарна кицька. Хвалити Бога, розбитна, дотепна й тямковита істота. Так вона й стала членом нашої родини: придивлялася вона до нас, а ми до неї. Із таких спостережень і народилася книжка «Чого Волошка запишалася».

– Чи всі пригоди Волошки мали місце в реальному житті?

– Повернімось до уроку в лісі. Там, за кущиком, Василько бачив і... зайчика. Інша річ: поки книжка готувалася до друку, тих Волощиних пригод зібралося ще на книжку. До того ж у сіренької киці з’явилася й добра подружка – Біленька. І теж дотепна, кмітлива, грайлива. Має своє («біленьке») бачення: як відчиняти двері на балкон, як пильнувати телефон, коли він дзвонить, як слухати воркування голубів, як милуватися квітами на підвіконні...

А спостережливий читач пізнає у цих чотирилапих таких героїв, яких він собі уявляє: навіть двоногих.

– Хто перший читач оцих пригод?

– ДИТИНА, яка ще досі живе в мені. Саме на її думку я зважаю перш за все. А потім пригоди читає донька Оляна, читає дружина Галина. І в них є свій юний поціновувач, який у них живе...

А коли з’являється вже книжка, то на неї вмощуються Волошка та Білосніжка і... розкошують. Особливо коли при цьому лунають лагідні звуки приємної музики. А коли я лягаю відпочити, поруч (або на мене) сідають Волошка та Білосніжка і наспівують пригоди з майбутньої книжки.

Головне мені – не проґавити отого цікавенного зайчика, що сидить за кущиком і чекає...

Спілкувалася Анастасія Музиченко




© 2006—2018 Видавництво «Грані-Т»
Телефон/факс:
+380 44  200-12-57 (58, 59)

Україна 02140, м. Київ, вул. Бориса Гмирі, 2, офіс 10.
Ел. пошта: office@grani-t.info
Повна контактна інформація