ГРАНІ-ТИЗДАТЕЛЬСТВО ГРАНИ-Т
Ян Твардовський «Ще одна молитва»«Казки Японії»Олександр Макаров «Курс юного антиквара»«Історія Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря»«По одному віршу ста поетів (1235 р.)»«Іоан Георг Пінзель. Скульптура. Перетворення»Біблія «Для сімейного читання з коментарями та ілюстраціями»Ніна Воскресенська «Владар Країни Бажань»Олесь Ільченко «Пригоди динозавриків»Інна Волосевич «Про хлопчика»Анастасія Крачковська про Евариста Ґалуа, Теодора Рузвельта, Енді Воргола, Михайла Дзиндру, Марґарет ТетчерІван Андрусяк «Зайчикова книжечка»«Україна-Японія: дерев'яна архітектура»«Українська графіка першої третини ХХ століття»Леся Воронина «Прибулець з країни Нямликів»«Три казочки у в'язочку»«Ростам і Сохраб»«Казки Скандинавії»Олесь Ільченко «Наші птахи»Вітаутас В. Ландсбергіс «Мишка Зіта»Про тваринН.В. Гоголь «Петербургские повести»Ярослав Грицак «Життя, смерть та інші неприємності»Володимир Єшкілєв «Втеча майстра Пінзеля»


Розсилка новин

Підписатися на розсилку







Як Ласло Здобич познайомився з Великим Їжаком RSS

1 лютого, 2012

 

Унікальна премія «Великий Їжак» збирає рецензії на твори сучасних письменників, які пишуть українською для дітлахів. До списку видань, які допущені до премії, увійшла правдива історія, створена молодою письменницею Галиною Ткачук, – «Вікно до собаки». До речі ця книга вже отримувала першу премію у конкурсі «Золотий лелека», організованому видавництвом «Грані-Т». Сподіваємось, що Великий Їжак потоваришує з Собакою ;)

Саме з книгою «Вікно до собаки» знайомить читача у своїй рецензії Ольга Купріян на сайті ВЇ.

Не сумніваюся, ця історія – справжня-справжнісінька, як і стверджує у своїй передмові мандрівний пес Ласло Здобич. Принаймні, правдива до тієї міри, до якої правдивою може бути казка. Адже хто посміє засумніватися в тому, що, знайшовши вікно до собаки, можна в одну мить опинитися в літі, купатися в морі й нюхати великі жовті соняхи? Або ж хто скаже, що сірі рибки вечорами не читають шевчуківського «Срібного молока»? Певно, в такому разі, ви не з тими рибками розмовляли, не з сірими, а із золотими. А наші – сірі, і вони також виконують бажання. Гаразд, якщо вже зайшлося про правдивість розказаного у «Вікні до собаки», то дозволю собі насамперед відзначити одну цілковито банальну річ (утім, без неї не обійдешся): правдивим є те, що правдиво розказано. Те, що викликає довіру, як та ж таки казка. Адже в казку віриш саме тому, що манера, в якій її оповідають, не залишає місця для зрозумілого в багатьох випадках сумніву. І саме так ведеться оповідь у повісті молодої письменниці Галі Ткачук. Ось, приміром, як приклад – фрагмент зав’язки; один із головних персонажів, Петько, обміняв свій поїздочок на Сіру Рибку, яка виконує бажання. Хлопчик довго не міг зважитися на розмову (певна річ, не через те, що рибки в повсякденному житті не розмовляють!), аж тут: «– Рибко! – Що? – А ти можеш виконати будь-яке моє бажання? – Ні. Лише те, яке стосується тебе. – Тобто? – Ну, наприклад, не варто замовляти щастя для всіх людей. Бо я поняття зеленого не маю, як уявляють собі щастя деякі люди, – пояснила рибинка. – А можна тоді велосипед? – спитав Петро. – Тобі? – Мені. – Ні. – Чому? – Бо звідки я знаю, чому мама не купує тобі велосипеда? Може, ти малий ще. Вгатишся в чужий паркан, розламаєш – тебе лише насварять, а я у в’язницю сяду». Отак, просто й саме тому правдиво читача вводять у світ казкової умовності, що його авторка так уміло переплітає з сучасними реаліями (скажіть-но, хіба можна уявити собі сьогоднішню казку без мобільного телефона? Та ж ніхто в таку казку не повірить!). І жоден маленький читач, упевнена, не засумнівається у правдивості написаного Галею Ткачук саме тому, що в наведено діалозі немає нічого надзвичайного, навпаки – цілком буденна й логічна розмова. Гадаю, не викличе запитань і той факт, що Сіра Риба розмовляє з хлопчиками «просто так», а щоби почути й зрозуміти величезного пса, якого Івась знайшов у «вікні до собаки», треба постаратися. Адже й у людей так буває: з одними спілкуємося легко й безтурботно, розуміємо одне одного з-півслова, тоді як для того, щоби почути й зрозуміти інших, слід докласти неабияких зусиль.

До слова, на прикладі цього ж діалогу можна завважити ще одну характерну особливість оповіді у «Вікні до собаки»: авторці якось вдається навчати свого читача мудрості не вдаючись при цьому в моралізаторство «дорослого» перед «дитиною». У ході розповіді оповідач не звеличується над читачем, не нав’язує своїх «правильних поглядів на все», а мовби переживає всі події разом із дитиною, а відтак вони начебто зростають і мудрішають разом. Більше того, часом видається, начебто оповідач у «Вікні» – свого роду «артист розмовного жанру», що позначилося й на стилі книжки: легкі для сприйняття короткі речення, динамізм, наочність і подекуди навіть кінематографічність тексту. Відповідно, слухати, чи то пак, читати такий текст легко й цікаво, адже видається, начебто хтось розповідає про неймовірні пригоди своїх друзів – Петька й Івасечка, які в один прекрасний весняний день знайшли вікно до собаки, та не простого собаки, а справдешнього мандрівного пса.

Утім, оповідна майстерність – далеко не єдина приваба мудрої повісті Галі Ткачук (до речі, за цю книгу письменниця одержала першу премію конкурсу «Золотий лелека»). Головне, гадаю, все-таки те, як тонко письменниця подає такі «дорослі» й часто невирішувані екзистенційні проблеми. Найперша й найбільша з них – віковічна людська туга за Домом і Мандрами. Бо, як виявляється, є на світі двоє духів – дух мандрів, пес Ласло Здобич, і дух домашнього затишку, кіт Кицюн Драмала (між іншим, цей персонаж з’являється й ув одному з «дорослих» віршів Галі Ткачук зі збірки «Я та інші красуні»). І їм, двом старим і вірним друзям, «правила» забороняють бачитися й дружити, оскільки в такому разі порушується світовий лад і правічний порядок речей (адже завжди були, є і будуть люди осілі, «домашні» й невгамовні «мандрівники»): пічкурам у таких випадках невідь-чому нестерпно хочеться в мандри, а мандрівникам – додому. Утім, у повісті не сказано, як із цією «бідою» боротися: очевидячки, з деякими непростими проблемами слід просто навчитися жити, як живуть люди, котрі розриваються між тугою за домашнім затишком і жагою нових вражень та емоцій. Та крім цієї, невирішуваної, проблеми, «Вікно до собаки» мовби мимохідь і зовсім не нав’язливо навчає дитину тому, що всьому свій час і треба цінувати те, що маєш, поки маєш: море – влітку, проліски й підсніжники – навесні, ніг – узимку, а жовте листя – восени. (Хіба не про те ж саме йдеться в казці «Дванадцять місяців»?

І хіба не тому ми так бідкаємося, коли на новорічні й різдвяні свята все ніяк не дочекаємося снігу? А в березні-квітні – ніяк не можемо того снігу позбутися?..) Навчає повість Галі Ткачук і тому, що наші бажання і вчинки мають наслідки. Адже не можна провести один березневий день у літі без того, щоб не порушити порядку речей і не зробити ненароком шкоди: так, і Петько й Івасечко, самі того не бажаючи, ненароком скривдили маленьку дівчинку Маринку, змусили переживати батьків і дідуся, накликали біду на Ласло Здобича… А що вже казати про те, що те, що, провівши день у «несправжньому» літі, хлоп’ята пропустили один день справжньої весни!.. Не хотіли комусь нашкодити, як переконує оповідач, і дві цікаві пташки – Птушко й Івіца, та саме через них зламався Миринчин поїздочок і багато дорогих іграшок у крамниці… На їхньому прикладі маленький читач також навчиться не брати того, що тобі не належить, оскільки це може призвести до неочікуваних і небажаних наслідків. І хіба насамкінець торкнуся в цьому есеї проблеми, яку останнім часом із прикрістю спостерігаю в українській дитячій літературі. Часом видається, що автори, вважаючи, буцімто пишуть для дітей, насправді пишуть для дорослого читача; єдине – що діють у цих удавано дитячих книгах або діти, або ж вигадані персонажі з дивними найменнями. До того ж, і гумор у них видається надто софістикованим, або ж навпаки – надто примітивним. Автори таких текстів надають перевагу розважальній складовій книги, забуваючи про виховну, численним пригодам, залишаючи не до кінця прописаними характери персонажів, а за численними жартами (не впевнена, що кожна дитина до кінця зрозуміє всі жарти), буває, абсолютно занедбують мову твору й композицію. Таке в українській сучасній дитячій літературі трапляється досить часто (на жаль, на жаль!), і нерідко тексти деяких письменників «витягують» хіба по-справжньому талановиті художники… На щастя, це все – не про «Вікно до собаки», а про тенденцію, у яку Галя Ткачук чудом спромоглася не втрапити. Бо ж повістина про Петька й Івасечка й справді добре написана – соковито й смачно, а разом із тим, простою і доступною найменшому читачеві мовою. Щоби перевірити, почитайте вголос «Вікно до собаки»: упевнена, ви не зашпортаєтеся об жодне речення й об жодне незрозуміле чи надто складне слово. А що ще потрібне для доброї оповіді? Хіба що добрий гумор, якого повісті Галі Ткачук також, повірте, не бракує.

Джерело: http://jizhak.org.ua




© 2006—2018 Видавництво «Грані-Т»
Телефон/факс:
+380 44  200-12-57 (58, 59)

Україна 02140, м. Київ, вул. Бориса Гмирі, 2, офіс 10.
Ел. пошта: office@grani-t.info
Повна контактна інформація