ГРАНІ-ТИЗДАТЕЛЬСТВО ГРАНИ-Т
Про тваринН.В. Гоголь «Петербургские повести»Олесь Ільченко «Пригоди динозавриків»Іван Андрусяк «Зайчикова книжечка»Інна Волосевич «Про хлопчика»Володимир Єшкілєв «Втеча майстра Пінзеля»Олександр Макаров «Курс юного антиквара»«Українська графіка першої третини ХХ століття»«Історія Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря»«Казки Скандинавії»Біблія «Для сімейного читання з коментарями та ілюстраціями»Вітаутас В. Ландсбергіс «Мишка Зіта»Леся Воронина «Прибулець з країни Нямликів»Олесь Ільченко «Наші птахи»«Ростам і Сохраб»Ян Твардовський «Ще одна молитва»«Казки Японії»Ніна Воскресенська «Владар Країни Бажань»«Іоан Георг Пінзель. Скульптура. Перетворення»«Україна-Японія: дерев'яна архітектура»Анастасія Крачковська про Евариста Ґалуа, Теодора Рузвельта, Енді Воргола, Михайла Дзиндру, Марґарет Тетчер«Три казочки у в'язочку»«По одному віршу ста поетів (1235 р.)»Ярослав Грицак «Життя, смерть та інші неприємності»


Розсилка новин

Підписатися на розсилку







Як Ломоносов з Бурундуком гомоніли, або Чоловіча розмова про шкільні капості RSS

1 березня, 2012

 

Цього тижня світ побачила сучасна повість із серії «Книготерапія» від видавництва «Грані-Т» про школу, стосунки учнів і становлення особистості у колективі. Але для тих, хто ще не мав можливості познайомитись особисто ні з Бурундуком, ні з Адрусяком, пропонуємо чоловічу розмову про шкільне життя-буття обох Іванів – сучасного «здитинілого» письменника та героя його свіженької книжечки.

– Пане Іване, хоч ми з вами вже знайомі і, можливо, трохи схожі, все ж наважусь запитати, чи лише тим, що звуть нас однаково, обмежується наша схожість? Хоч я ніколи вас не бачив, та видається мені, що ми б упізнали одне одного серед натовпу людей))

– Ой, таки ж не трохи схожі, а добряче! :) Адже прототипами моїх героїв дуже часто є реальні люди, передовсім мої діти і їхні друзі. Так, Стефа і її старша сестричка Ліза з повістей «Стефа і її Чакалка» і «Кабан дикий – хвіст великий» багато в чому «списані» з моїх дочок; афганський хлопчик Сіяр справді ходив зі Стефою в дитсадок; у Лізиному класі (ще коли ми мешкали в Києві, а не переїхали в Березань) справді була дівчинка на прізвище Вовк і хлопчик на прізвище Заєць; а кумедний хлопчик Шашко з нової повісті «Пінгвінік» – це мій уже березанський сусід…

А тепер дуже, на перший погляд, проста задача: якщо мого сина звуть Іваном і мого персонажа так само звуть Іваном, – то хто був прототипом цього персонажа?

 

Гадаєш, мій Іван Іванович?

А от і ні!

Звісно, якісь детальки, нюанси від мого Івана Івановича «перейшли» до Івася Бондарука-Бурундука – тим паче, що в процесі роботи над повістю я багато про що радився саме з Івасем і з Лізою (Стефа ще до цього віку не доросла, вона й тепер лише в четвертому класі, а коли повість писалася, то ще в другому була, – але з нею, ясна річ, радився теж, бо спробуй з нею не порадитися, вона в мене зодіакальний Лев, може й проковтнути ненароком :)).

Але мій Івась зовсім не «бурундук», а стрункий, спортивний і дуже комунікабельний хлопець, більше охочий до спілкування і комп’ютера, ніж до науки. Канат і козел для нього – не проблема, проте він радше з тих, хто списує, ніж із тих, у кого списують :). А «бурундучастим» був у такому віці (і є досі :)) саме я; і лазити по канату я так і не навчився; і мова-література мені в школі, природно, давалася легше, ніж математика-фізика…

Одне слово, щоб побачити тебе, мені можна – крім кумедних малюнків Ганни Осадко – глянути на свої дитячі фотографії :).

 

Хоча, ясна річ, не все так однозначно, і мій персонаж зовсім не є цілковитою «копією» мене в дитинстві. Бодай тому, що моє дитинство проходило в маленькому гуцульському селі, де до школи добрих п’ять кілометрів; і було це в зовсім інший час, коли не те що комп’ютерів і мобільних телефонів – а навіть кетчупу не існувало, як це нещодавно з жахом відкрила для себе Стефа :). Якби я прописував тодішні реалії – це був би зовсім інший твір, цікавий радше дорослим, а не сучасним дітям, які хочуть упізнавати в героях книжки себе і своїх друзів…

– Усіх учнів нашої школи можна поділити на три категорії: ті, які виконують уроки і дають списувати; ті, які виконують уроки, але ні з ким тими знаннями не діляться; і ті, які списують уроки. Я намагаюся виконувати всі завдання, і якщо мене просять, даю списувати. А як ви робили уроки і чи давали списувати?

– Я був здебільшого сумлінним учнем. Дідусева фраза «вчися, Йвасю, то не будеш робити в колгоспі» тепер для когось може звучати як анекдот, – але я вже тоді усвідомлював, що це таке, бо мій тато і мої дідусь і бабуся все життя пропрацювали в колгоспі. Їхньою мрією було, щоб я вивчився на вчителя, бо вчитель у селі – то все ж поважна людина, може й директором школи стати… Але я їхню мрію здійснив лише наполовину, бо на вчителя все ж вивчився – а тоді взявся здійснювати мрію свою, і в школі пропрацював лише якихось півроку…

Так що списували зазвичай у мене. До речі, той спосіб, що описаний у повісті «Вісім днів із життя Бурундука», цілком реальний і не раз апробований на практиці :). Щоправда, апробовував його не Василь Іванюк (такий однокласник у мене теж був), а мій шкільний друг Іван Мицкан.


– А ще є учні з жахливим почерком, у яких не беруть списувати, навіть, якщо вони уроки зробили і самі пропонують тобі списати. Мене теж сварять через закоцюрбистий почерк. А який почерк у письменника Івана Андрусяка?

– О, ще й який закоцюрбистий! Фактично, крім мене, його читає лише дружина – але вона як висококласний філолог, що працює зі стародруками і старими рукописними книгами, й не до такого звикла :).

Та все ж, попри «комп’ютеризацію», я не покидаю писати рукою принаймні художні тексти. Звісно, коли йдеться про повість, то більша частина пишеться все ж на комп’ютер – особливо коли текст уже «пішов», коли вже вловив його тональність, його ритм, і він уже ніби сам тебе «веде»…. Але вірші – винятково рукою.

– На жаль або на щастя, серед учнів у мене є прізвисько. Не надто гарне, але й не дуже образливе, як от у нашої Задерихвістки. А чи мали ви прізвисько в шкільні роки і як зараз вас називають у колі друзів?

– У школі мене називали Ломоносовим – і мені це дуже не подобалося. Хоча, якщо тепер розмислити, то нічого поганого в тому прізвиську не було – просто, мовляв, розумний, та ще й вірші пише; – ну, та тоді я мислив інакше :).

А тепер мене друзі інколи жартома називають Дискурсом. Це походить із часів моєї літературної молодості, коли така термінологія, якою нині вже нікого не здивуєш, була для нас новою, і ми інколи вживали ці слова де треба й де не треба. Тож на одному з літературних семінарів я, щоб посміятися, звернувся з трибуни до колеґ «шановні дискурси і парадигми». Так відтоді жартома й повелося, – тож коли я робив свій сайт, то не задумуючись прописав його адресу як dyskurs.

– А як ви серед однокласників називали свою керівничку?

– Уляна. Просто Уляна, без Василівна – коли говорили про неї між собою. А на прізвисько вона не заслуговувала – у нас гарних учителів рідко прозивали інакше, як на ім’я.

– Для мене одна з найкапосніших речей у світі – канат? Як ото по ньому можна ногами перебирати? Не розумію… А ще козел. Та ви ж знаєте, бо писали про те) От мені цікаво, а у вас які капості були, а може і досі лишаються?

– Ото канат і козел – це й були мої шкільні капості. З козлом спершу не такі вже й кепські взаємини складалися – але якось я невдало стрибнув і дуже вдарився купчиком, то після того вже стрибати просто не міг. А ще страх висоти – він досі в мене дуже великий. Ото як вийду на балкон на роботі (а робота на двадцять першому поверсі :)), як гляну вниз, то вся душа спершу в двадцять один вузол зав’язується, а тоді в двадцять один спосіб розв’язується…

– До речі, уся ця історія з особливим яйцем, зніщем, у яку ви мене «вплутали» – ціла пригода! Ох і натерпівся я доки вигрівав його під пахвою! А які капості траплялися з вами?

– Ну, я про всі розповідати не буду – гаразд? Прибережу трохи, щоб у новій повісті описати :). Скажу лише, що історія про шістнадцять склянок води, яку в повісті тато розповідає Бурундукові ніби зі свого дитинства, – правда. Згадані там мої сусіди і шкільні друзі Мирось і Михайло можуть підтвердити, що тим йолопом був саме я :). А ще чистісінька правда – історія про те, як я по телефону замовляв собі братика, а лелеки принесли мені сестричку, і я назвав її Люба. У повісті лише довелося змінити місце дії: насправді я телефонував із колгоспного кормоцеху на фермі – єдиного місця, де в нашій околиці тоді був телефон; і натрапив не на татового начальника, а на телефоніста (тоді ще телефон був такий, що ти не сам набирав номер, а казав телефоністові, кого тобі треба, і той з’єднував), і телефоніст уже відтак татові переказував :).

– Як добре, що моя пригода закінчилася саме так і я вчасно усвідомив, до кого краще звертатися за порадою і допомогою. А до яких хитрощів удавався семикласник Іван Андрусяк, щоб досягти своєї мети?

– Я насправді був чемною дитиною і не надто хитрував чи капостив. Але іноді доводилося – бо я тоді запоєм читав поезію, геть усю, яку лише міг дістати; а гарну книжку дістати в селі проблема, тим паче поетичну; а до міста, де були (от власне: тоді ще були) книгарні, нечасто мав нагоду вибратися, та й то з мамою, а так нецікаво. І я знайшов вихід: батьки давали мені гроші на обід і ще «на булочку» (бо я був ласуном) з таким розрахунком, щоб можна було й дві-три булочки купити. А я булочку, звісно, купував (бо як же без неї), але одну – а решту грошей збирав, і так за місяць-півтора набиралося в мене рублів 10 і більше; незлецька, як на ті часи, для дитини сума.

Отож, я вибирав день, коли в мене п’ять уроків, а вдома казав, що сім (бо просто так мене самого в місто не пустили б), – і після школи, іноді й утікаючи з останнього уроку, якщо він «несерйозний», тюпав собі до Косова пішака. Там обходив книгарні (аж дві), скуповував усю поезію, на яку вистачало грошей (а тоді це коштувало копійки, так що зазвичай із десяток книжок додому приносив); відтак забігав ще на морозиво, а тоді рейсовим автобусом повертався додому, мовби зі школи.

Найкумедніше, що більшість тих книжок, «творінь» членів СПУ, насправді не вартувала бути прочитаними, – але з-поміж них були, скажімо, перші збірки Івана Малковича і Василя Герасим’юка, лише на який десяток років старших від мене «хлопців із сусідніх сіл» – і після них я зовсім іншими очима подивився на поезію й повірив, що теж можу чогось досягнути…

Ото тепер дивлюсь, як хитрують мої діти (а батьки рано чи пізно це помічають :)), – і дуже радію, коли бачу в них отакі «хитрощі пошуку себе».

Підготувала Анастасія Музиченко

Купити онлайн




© 2006—2018 Видавництво «Грані-Т»
Телефон/факс:
+380 44  200-12-57 (58, 59)

Україна 02140, м. Київ, вул. Бориса Гмирі, 2, офіс 10.
Ел. пошта: office@grani-t.info
Повна контактна інформація