ГРАНІ-ТИЗДАТЕЛЬСТВО ГРАНИ-Т
«Казки Скандинавії»«Казки Японії»«Іоан Георг Пінзель. Скульптура. Перетворення»«Ростам і Сохраб»Ніна Воскресенська «Владар Країни Бажань»Олесь Ільченко «Пригоди динозавриків»Іван Андрусяк «Зайчикова книжечка»Леся Воронина «Прибулець з країни Нямликів»«Україна-Японія: дерев'яна архітектура»Біблія «Для сімейного читання з коментарями та ілюстраціями»Ярослав Грицак «Життя, смерть та інші неприємності»Інна Волосевич «Про хлопчика»Н.В. Гоголь «Петербургские повести»«Українська графіка першої третини ХХ століття»Олександр Макаров «Курс юного антиквара»Володимир Єшкілєв «Втеча майстра Пінзеля»Анастасія Крачковська про Евариста Ґалуа, Теодора Рузвельта, Енді Воргола, Михайла Дзиндру, Марґарет ТетчерЯн Твардовський «Ще одна молитва»«Три казочки у в'язочку»Вітаутас В. Ландсбергіс «Мишка Зіта»Про тварин«По одному віршу ста поетів (1235 р.)»Олесь Ільченко «Наші птахи»«Історія Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря»


Розсилка новин

Підписатися на розсилку







Які зауваження у Вас є із приводу шкільної програми з літератури? RSS

14 березня, 2012

 

Претензії до викладання літератури в українських школах мають усі: і вчителі, яким доводиться розповідати на уроках про сучасну літературу, якої зазвичай вони й у вічі не бачили; і школярі, які після закінчення школи воліють читати все що завгодно, тільки не твори українських авторів; і чиновники з профільних міністерств і департаментів, яким постійно ввижається щось загрозливе в текстах класиків і яким спокійніше б спалося, якби взагалі не було в школах таких небезпечних предметів, як література й історія; і самі письменники, які іноді просто забороняють включати їхні твори до шкільної програми. Мають свої суб’єктивні зауваги з цього дражливого приводу й автори «Граней-Т».

Андрій БАЧИНСЬКИЙ, письменник

 

– Як на мене, головне завдання викладання літератури у школі – прищепити дітям любов до читання і літературний смак. А напихати дітям у голову детальні біографії десятків письменників, примушувати аналізувати, вивчати й цитувати сотні віршів, поем, романів, мабуть, не варто, тому що замість бажання читати у дітей в результаті виникає стійка відраза до літератури взагалі або, як мінімум, до тих авторів і книжок, які вивчають у шкільній програмі. Отже, треба не просто дещо змінити у програмі, а докорінно поміняти всю систему і принципи викладання літератури у середній школі. Як це зробити? То вже питання до фахівців: дитячих психологів, педагогів та науковців, котрі вивчають аналогічний досвід інших країн.

Тетяна МЕЛЬНИК, критик, письменниця

 

– Перш ніж говорити про зауваження стосовно певних програм, хотілось би віддати належне освітянам–науковцям, які працюють над їхнім створенням. Рівень освіти – це, до певної міри, пряме відображення ситуації в державі. Скажімо, цікава історія роману Олеся Гончара «Собор». Книга у 60–70-х роках минулого століття тривалий час була заборонена: її не вивчали у школах, про неї не йшли дискусії. Та зі зміною влади, у 90–х роках, роман було залучено до шкільної програми, відведена для вивчення чимала кількість годин. На сьогодні «Собор» вкотре винесено на марґінес, роман рекомендовано до позакласного читання. Отже, доля однієї книги може багато розповісти про ті зміни, що відбуваються у суспільстві.

Аби вести мову про недоліки шкільних програм, довелося поспілкуватися безпосередньо з педагогами. Скажімо, чимало зауваг вчителів виникло до програми з літератури для шостого класу. Кількість авторів, з якою діти мусять ознайомитися є такою, що дитина фізично не зможе ознайомитися із творами кожного з них. Тобто програма побудована на рівні «ознайомлення з іменами». Можливо, варто подумати методистам над тим, аби залучати до програми меншу кількість авторів та надати можливість школярам детальніше знайомитися з їхніми творами. Щодо підручників для дітей молодших шкільних класів, то тут також є зауваги: вчителі пропонують попрацювати над біографіями письменників у тому ключі, аби наблизити їх до віку дитини, радять додати до підручників більше малюнків, подумати над естетикою подачі матеріалу. Бракує шкільним програмам творів сучасних письменників. Хоча для годин позакласного читання вчитель може рекомендувати учням книги сучасних прозаїків та поетів.

Від себе можу додати наступне. Формування літературного смаку дитини, зацікавлення книжкою не завжди залежатиме від того, наскільки бездоганно побудована шкільна програма. Адже вона, програма, є своєрідною «табличкою множення», на основі якої у подальшому житті людина зможе поглиблювати свої знання. Паралельно зі шкільними програмами мусять бути задіяні сучасні ресурси. Скажімо, цікавий досвід можна перейняти у німецьких освітян та бібліотекарів, які розробили каталог книг («Antolin») для школярів. За цією системою, ввійшовши в мережу, учні знайомляться з класикою та новинками німецької літератури, перекладною літературою. За кожною такою книгою розроблена система запитань, яка тестує дитину на знання та розуміння прочитаного.

Шляхи рішення тієї чи іншої проблеми є різними. Очевидно, варто не лише загострювати увагу над тими чи іншими недолугостями шкільних програм, але й з відповідною активністю шукати шляхів їх подолання.

Олесь ІЛЬЧЕНКО, письменник

 

– Звісно, у кожного свої літературні смаки й уподобання. Я б хотів, щоби в курсах української літератури в школі було більше приділено уваги таким видатним постатям, як Свідзінський і Зеров, літературі діаспори тощо. Проте, якщо діти вивчать і запам’ятають усе пропоноване їм у наявних програмах для різних класів, то, гадаю, вони матимуть деяке уявлення про українську літературу, до речі, одну з найбагатших у світі.

Андрій КОКОТЮХА, письменник

 

– Не відповідає віковим потребам школярів у читанні. Не треба там Нечуя–Левицького, краще Нестайка!

Наталія та Валерій ЛАПІКУРИ, письменники

 

– Ця суперечка триває відтоді, як літературу почали вивчати в школах. Проте, проблема є. Колись найстрашнішим прокляттям для радянського письменника було: «А щоб тебе ввели до шкільного курсу!». Доки література для авторів цих програм залишатиметься предметом ідеологічним чи просто політичним, добра не жди. Радянська шкільна програма ще на початку 80–х остаточно сформувала покоління, котре в масі своїй взагалі не читало книжок. Винятком, як не дивно, була науково–технічна інтеліґенція, а не гуманітарії. Загалом це питання виходить далеко за межі інтерв’ю, як, власне, і проблема кризи української родини. Додайте до цього параноїдальне прагнення певних сучукрлітівців пошитися в класики за життя…

Степан ПРОЦЮК, письменник

 

– Напевно, цю програму можна покращувати і лакувати. Але не в країні, де гуманітарна політика далека від україноцентричних зусиль.... Не хотів би вдаватися в деталі. Але все-таки скажу те, що стосується цієї проблеми, на перший погляд, побіжно. У нас більшість учителів української мови і літератури (з різних причин) має недостатній фаховий рівень. Зараз, у час виквіту технологій, зацікавити книжкою складно. Треба бути, по-перше, особистістю, по-друге, любити свій предмет, по-третє, його добре знати. Далі продовжувати не варто. Ми всі розуміємо, як часто національна література, після недолугих препарацій багатьох педагогів, викликає в учнів відчуття нудьги, моралізаторства, нецікавості... Але, до прикладу, в моїх синів, в гімназії №1 Івано-Франківська, на щастя, гарні вчителі української літератури.

Зірка МЕНЗАТЮК, письменниця

 

– Не маю зауважень. Вона цікава, насичена, розмаїта, принаймні програма для молодших та середніх класів (у підручники для старшокласників я давненько не заглядала).

Сергій ПАНТЮК, письменник

 

– Можу говорити лише про 1–й та 2–й класи – бо майже щодня «проходжу» цей курс з Яромиром. Там багато слабких текстів, які перекочували з совєцьких читанок, але є й позитив – вірші Л. Костенко, М. Вінграновського, І. Січовика тощо. Є зауваження до підручників – впадають в око одруківки, погано відредаговані тексти казок, трапляються навіть русизми. Але загалом – враження непогане.

Іван АНДРУСЯК, письменник

 

– Мрію про те, щоб усі вчителі прочитали такі книжки видавництва «Грані-Т», як «Від бароко до постмодернізму» професора Леоніда Ушкалова чи «Апологія модерну: обрис ХХ віку» професора Віри Агеєвої – і перейнялися не лише глибиною знань і хвацьким оперуванням матеріалу, а передовсім любов’ю до класичних текстів. Тому що лише через любов – і розуміння вікової суголосності тексту й дитини – можливо «заразити» учнів відчуттям насолоди від великої літератури. Тож передовсім, дорогі колеґи, ми мусимо полюбити свою літературу самі!

Що ж до шкільних програм, то я давно завважив, що найгірші з них укладають фахівці з Академії педагогічних наук. На жаль, саме за такими програмами вчаться діти у більшості наших шкіл… Натомість, як на мене, було би правильним, щоб укладали програми передовсім літературознавці, зокрема фахівці з дитячої літератури. І щоб головними в тих програмах бути естетичні категорії – а вже виходячи з них, добирались як класичні, так і перевірені часом і читацькою любов’ю сучасні тексти. Однак боюся, що це наразі лише мрія…

Галина ВДОВИЧЕНКО, письменниця

 

– Зауваження одне – забрати зі шкільної програми нудні розтягнуті твори, які вже варто залишити в історії літератури, для філологів. Натомість додати твори, які спонукатимуть школярів любити читати. Які саме твори – тут варто порадитися зі знавцями, які, по-перше, багато читають і, по-друге, розуміються на літературі, мають хороший читацький смак. Скажімо, з Вірою Агєєвою, професором Могилянки, вона не раз висловлювала думку про створення спеціальної комісії для перегляду списку літератури, що входить до шкільної програми. Тільки цю комісію варто створювати не з числа чиновників Міністерства освіти і науки, а з філологів-практиків, літературознавців, педагогів, які працюють зі школярами та студентами. Лише вони можуть звільнити шкільну програму від баласту, і додати до неї твори з доброю читацькою «рекомендацією».

Від «Граней-Т» сказане експертами підсумовує головний редактор видавництва Олена МОВЧАН:

 

– Уроки української літератури в загальноосвітніх навчальних закладах України побудовані згідно з навчальними програмами, які затверджують спеціальні комісії з педагогіки та методики навчання Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України.

Проблема актуальності нинішніх шкільних програм, їхньої відповідності інтересам сучасних дітей спричиняє бурю емоцій та обговорень, суперечок і конфліктів. Учителі нарікають, що діти ледачі й не читають. Батьки непокояться, що сучасні вчителі не мають необхідних професійних та людських якостей і не здатні спонукати дитину до читання та навчання. Науковці запевняють, що укладені ними шкільні програми дадуть дитині базові знання з української літератури, з якими вона виросте освіченою і мислячою особистістю. А дитина говорить просто і ясно: «Мені нецікаво читати чимало творів шкільної програми!».

Усі учасники навчального процесу – від науковців Національної академії наук України до вчителів – мають усвідомити напрочуд важливу річ: дитина живе в сьогоденні, тож має бачити й розуміти сучасний світ, до якого вона, природно, має найбільший інтерес.

На жаль, сучасна українська література для дітей – свіжа, соковита, цікава і актуальна – лише зрідка проникає до шкіл або в якості творів для позакласного читання, або на уроках літератури рідного краю, або на факультативах з ініціативи прогресивних вчителів. До того ж, у кожного вчителя зв’язані руки – всі твори (навіть для позакласного читання) мають пройти контроль міністерства й одержати той чи інший гриф. Тому наші книги сучасних українських письменників, які схвалені міністерством для використання в загальноосвітніх навчальних закладах, стануть у нагоді всім: і вчителям – бо вони використовують твори з відповідним грифом; і батькам – бо, читаючи книги до душі, діти приємно змінюються на очах, добре навчаються та розвиваються; і дітям – бо нарешті їм стануть цікавими уроки української літератури! Світ навколо дитини стає барвистим і сповненим див та несподіванок. У ньому не все однозначно добре, однак цей світ близький, справжній.




© 2006—2018 Видавництво «Грані-Т»
Телефон/факс:
+380 44  200-12-57 (58, 59)

Україна 02140, м. Київ, вул. Бориса Гмирі, 2, офіс 10.
Ел. пошта: office@grani-t.info
Повна контактна інформація