ГРАНІ-ТИЗДАТЕЛЬСТВО ГРАНИ-Т
Біблія «Для сімейного читання з коментарями та ілюстраціями»«Історія Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря»Вітаутас В. Ландсбергіс «Мишка Зіта»Леся Воронина «Прибулець з країни Нямликів»Іван Андрусяк «Зайчикова книжечка»«Три казочки у в'язочку»«Казки Японії»Володимир Єшкілєв «Втеча майстра Пінзеля»Про тваринАнастасія Крачковська про Евариста Ґалуа, Теодора Рузвельта, Енді Воргола, Михайла Дзиндру, Марґарет Тетчер«Україна-Японія: дерев'яна архітектура»Н.В. Гоголь «Петербургские повести»Ніна Воскресенська «Владар Країни Бажань»Олесь Ільченко «Наші птахи»«Ростам і Сохраб»Олесь Ільченко «Пригоди динозавриків»Інна Волосевич «Про хлопчика»Ян Твардовський «Ще одна молитва»Олександр Макаров «Курс юного антиквара»«По одному віршу ста поетів (1235 р.)»Ярослав Грицак «Життя, смерть та інші неприємності»«Казки Скандинавії»«Українська графіка першої третини ХХ століття»«Іоан Георг Пінзель. Скульптура. Перетворення»


Розсилка новин

Підписатися на розсилку







Таємний хід у казкову країну від Лесі Ворониної RSS

3 квітня, 2012

 

Сьогодні завдяки «Великому Їжаку» та Христі Намистинській маємо змогу познайомитись з маленькими кумедними чоловічками, які живуть у стіні Олянчиного будинку і понад усе на світі люблять манну кашу, з Балакучою Квіткою, Привидом Здичавілого Сантехніка, а ще побувати на Святі Великої Ложки та нагодувати Гладкого Блукальчика.

Леся Анастасівна Воронина створила, виплекала, вигранила і довела до «абсолюту» актуальну сучасну модифікацію вічного жанру казки. Властиво, «формат» кожної з її відомих книжок («Суперагент 000», «Хлюсь та інші», «Прибулець з країни Нямликів», «Нямлик і Балакуча квіточка», «Пригоди слоника Дзвоника», «Таємниця Пурпурової планети», «Таємне товариство боягузів» та ін.) має, так би мовити, журнальне підґрунтя. Адже письменниця була засновницею і багаторічним редактором справді найкращого свого часу журналу для малюків «Соняшник» – і саме там склався її стиль, манера письма і цільова аудиторія, за межі сприйняття якої Воронина зазвичай не виходить (єдиним винятком була її доросла книжка подорожніх есеїв «У пошуках Огопого»; всі ж дитячі книжки зорієнтовані на дошкільнят і молодших школярів).

Отже, жанрово її текст – це невеличке оповідання, дія якого відбувається в «наш час» і в «нашому місті», однак у сюжет неодмінно введено казкового персонажа чи кількох персонажів із казковими властивостями; або ж навпаки: невеличка казка, дія якої відбувається у вигаданому світі, однак головним героєм неодмінно виступає дитина з «нашого часу» і з «нашого міста», яка в казковий спосіб устряє в фантастичну пригоду. Такий «формат» виявляється дуже зручним не лише для журналу, де в одному числі подається один завершений текст, а й загалом для сприйняття дитини дошкільного і молодшого шкільного віку – за одне прочитання (батьками перед сном, або ж сама, якщо вже вміє читати) дитина знайомиться із одним завершеним текстом саме такого обсягу, який є оптимальним для осмислення в такому віці. Відповідно, із «вдалими» героями можна працювати далі, в такому ж форматі прописуючи їхню наступну пригоду, а тоді ще наступну – і виходить цикл казок, а чи навіть «повість у казках» (за аналогією до роману в новелах). Здавалося б, нічого особливо нового в такому підході немає – нібито ж, так написано чимало дитячих книжок, як гарних, так і поганих, – однак Леся Воронина зробила такий підхід системою, і ця система довела свою дієвість і успішність.

Утім, такий формальний підхід, звичайно, сам по собі нічого не пояснює – це лише одна з цілого комплексу передумов, які забезпечили успіх книжок Ворониної. Інша, притому важливіша складова – о́брази. Ключовий тут неодмінно образ дитини, як ми вже наголосили, з «нашого часу» і з «нашого міста» – звичайної дитини, яка мешкає у звичайному будинку з усіма його сучасними реаліями, ходять до сучасного дитсадка і… не любить їсти манну кашу – ну, бо хто її в садку любить їсти (тут і далі свої спостереження ми базуватимемо на книжці «Нямлик і Балакуча квіточка»)… З цією дитиною (в «Нямлику…» це дівчинка Олянка) маленький читач має засоціювати себе, а зі світом, у якому відбувається дія – довколишній світ, у якому наш читач живе. Відтак тут маємо старенький будинок виразно «хрущівського» типу, в якому періодично здригаються стіни, в каналізаційних трубах завиває Привид Здичавілого Сантехніка, а в дворі неодмінно щось копа́ють, особливо серед зими і зазвичай на місці дитячого майданчику… Дитина легко впізнає всі ці й чимало інших побутових «детальок», з якими щодня стикається її родина і які вона сама сприймає як звичні – з цього формується її довіра до книжки, в якій усе «правда». А ще героїня Олянка може трохи похитрувати, повередувати, спробувати трішки обманути, скажімо, бабусю – не всерйоз, а в домашніх дрібничках. Або помріяти про чари, за допомогою яких можна уникнути чогось буцімто корисного, але ж марудного чи просто неприємного, – ну точнісінько так само, як це не раз буває з маленьким читачем: «Ось, наприклад, не хочеться людині йти в дитячий садочок. Вона швиденько шепоче заклинання і – раз! – зникає невідомо куди. Або сидиш ти над тарілкою супу й виловлюєш звідти шматочки противнючої розвареної цибулі, а бабуся весь час заглядає на кухню й повторює:
– Май на увазі, поки не доїси суп, гуляти не підеш!
А ти – раз! – тихенько шепочеш чарівні слова і опиняєшся на пляжі десь у далекій Африці»

Одне слово, наша героїня далеко не ідеальна – не та «книжна» істота, з якої виховательки в дитсадку, а може, й батьки вимагають «брати приклад» чи якусь іншу гидоту. В такій героїні маленький читач одразу ж відчуває принаймні подругу, яка переживає точнісінько те ж саме, що й він, – а отже, в них легко зароджується взаєморозуміння й симпатія.

І тут з’ясовується, що в цьому звичайнісінькому світі, якому довіряєш, із такою звичайнісінькою героїнею, якій довіряєш тим паче, може траплятися саме те, про що й ти частенько мріяв, – незвичайна пригода, чарівна казка! Під звичайнісінькими шпалерами в дитячій кімнаті – так-так, саме такими, в квіточку, точнісінько як у тебе – може ховатися таємний хід у казкову країну; а сама та країна вміщається в стіні старенького будинку «хрущівського» типу, в якому періодично здригаються стіни, в каналізаційних трубах завиває Привид Здичавілого Сантехніка, а в дворі неодмінно щось копа́ють, особливо серед зими і зазвичай на місці дитячого майданчику… І в дівчинки Олянки з’являється друг – такий самий зовсім не ідеальний (бо трохи егоїст, трохи пообманювати може, трохи попишатися), але загалом добрий, кмітливий, веселий і цікавий хлопчик – нямлик Буцик. І те, що для тебе несмачне, набридливе й «нав’язливо корисне» – манна каша, – є для нього чарівною стравою, скуштувавши якої, він може чаклувати!

Уміння створити атмосферу довіри маленького читача до тексту – це чи не найпотужніший «козир» Лесі Ворониної, який відкриває широкі, сказати б, «казкотерапевничні» можливості – себто ненав’язливо, талановито, мудро схиляти дитину через казку до того, щоб вона змінювалася на краще разом із героєм. Знаю, що чимало дітей (і моя дочка зокрема!) після прочитання «Нямлика…» намагалися відірвати шматочки шпалер у своїй кімнаті, шукаючи під ними потаємний хід у казкову країну; а ще – починали смакувати манну кашу, яку доти, здавалося б, на дух не переносили; і трохи інакше – «людяніше» ставитися до власних іграшок, які в одній із казок «оживають» після чарів нямлика Буцика.

Власне кажучи, в нас є чимало авторів буцімто дитячих текстів, які виписують персонажів і сюжети методом «умочити палець у стелю і висмоктати щось». Якщо судити про «Нямлика…» винятково з формальних особливостей, не читаючи самого тексту, може скластися враження, що тут маємо цей самий принцип, лише палець не в стелю, а в стіну «вмочено». Насправді ж Леся Воронина переконливо показує нам цією книжкою (як, зрештою, й іншими своїми книжками, в яких застосовано ці ж чи близькі до них формальні прийоми), що в літературі важать не так сюжети і «технічні засоби» та прийоми, якими автор послуговується, а – майстерність письменника. І її, цю майстерність, годі підмінити будь-чим. Леся Воронина виявляє її повною мірою – і саме тому ті прийоми, які в іншого автора можуть видатися «натягнутими», штучними, в неї сприймаються природно, органічно.

І насамкінець слід згадати про ще одну дуже важливу рису, без якої текст Ворониної втратив би чимало свого шарму й смаку, – добрий гумор. Саме завдяки йому ті нюанси, які в інших авторів прочитувалися б як «натяжки», в неї сприймаються чудово і дітьми, і дорослими. Один із найяскравіших персонажів «Нямлика…», згаданий уже Привид Здичавілого Сантехніка, навіть без жодних додаткових пояснень доводить це напрочуд переконливо.

Христя Намистинська для «Великого Їжакак» 




© 2006—2018 Видавництво «Грані-Т»
Телефон/факс:
+380 44  200-12-57 (58, 59)

Україна 02140, м. Київ, вул. Бориса Гмирі, 2, офіс 10.
Ел. пошта: office@grani-t.info
Повна контактна інформація