ГРАНІ-ТИЗДАТЕЛЬСТВО ГРАНИ-Т
«Казки Японії»«По одному віршу ста поетів (1235 р.)»«Казки Скандинавії»Біблія «Для сімейного читання з коментарями та ілюстраціями»Леся Воронина «Прибулець з країни Нямликів»Олесь Ільченко «Наші птахи»«Три казочки у в'язочку»Інна Волосевич «Про хлопчика»Ніна Воскресенська «Владар Країни Бажань»Про тварин«Історія Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря»«Іоан Георг Пінзель. Скульптура. Перетворення»«Ростам і Сохраб»Н.В. Гоголь «Петербургские повести»Ян Твардовський «Ще одна молитва»Олесь Ільченко «Пригоди динозавриків»Володимир Єшкілєв «Втеча майстра Пінзеля»Іван Андрусяк «Зайчикова книжечка»«Українська графіка першої третини ХХ століття»Вітаутас В. Ландсбергіс «Мишка Зіта»Олександр Макаров «Курс юного антиквара»Ярослав Грицак «Життя, смерть та інші неприємності»Анастасія Крачковська про Евариста Ґалуа, Теодора Рузвельта, Енді Воргола, Михайла Дзиндру, Марґарет Тетчер«Україна-Японія: дерев'яна архітектура»


Розсилка новин

Підписатися на розсилку







Трагікомедія (м)асьок, або «Без маски краще» RSS

5 квітня, 2012

 

Наприкінці минулого року «Грані-Т» ризикнули видати книгу без автора «Людина в (м)асьці». Певно, і рецензії варто було б подавати у такому дусі – «без автора». Може, навіть, найдоречніше – зібрати зо кілька десятків коментарів і відгуків у мережі, давши їх під ніками у вигляді аськової розмови – дискусії. І все-таки своїми враженнями про «замаськований» експеримент вирішила поділитися зовсім не віртуальна людина, а справжній літературний критик Ольга Купріян.

Насамперед не можу не відзначити досить-таки амбітний задум, добру ідею, що вже давно назріла й просто-таки «проситься» в літературу. Можливості мережі й спокуса численними «масками», що їх можна до нескінченності приміряти в он-лайні – це все давно стало реаліями, без яких кілька років тому ми не уявляли собі життя. До того ж, книга без автора – наша мрія тексту без кордонів, постмодерна візія книги, що її можуть творити всі й кожен (пригадую щось подібне в історії української літератури 1920-х рр., коли щось подібне заявляли апологети «Плугу»…), що кожне слово, кинуте в мережу й підхоплене недбалим коментарем, легко може стати, властиво, текстом… Це все звучить дуже спокусливо, направду спокусливо. Аж так спокусливо, що взявши до рук цю «книгу без автора», – як переконують видавці, народжену в мережі, – я щиро пораділа: мовляв, ось воно, НАРЕШТІ, ось воно, довгождане осмислення того, як змінює людину інтернет і віртуальне спілкування…

Найперші рецензенти «Людини в (м)асьці» (зокрема, Леонід Ушкалов, Іван Андрусяк, Олег Соловей і Жанна Куява), торкаючись питання самотності людини в мережі, уявної легкості спілкування, коли двох відділяють екрани моніторів, – на диво мало уваги приділяють тим, кому адресовано книгу. Найперші й найголовніші читачі «(М)аськи» – підлітки, які так радісно й беззастережно піддаються спокусам інтернету: раніше – чатів і програмки ICQ, тепер – соціальних мереж і різного роду комунікаторів. «Людина в (м)асьці», хоч і не завжди вправно з літературного погляду (зрештою, редактор наприпочатку «повісті» застерігає, що тут немає кого звинувачувати: автора-бо немає!), а все ж ставить перед читачем ті питання, які ставить собі кожен із нас, щойно зареєструвавшись десь у мережі: з ким я спілкуюся? Хто ця людина насправді? Чи є ця людина в реальності такою ж, якою є у віртуалі? І чи не вигадав(-ла) я її/його образ? Книжка не дає відповідей на ці всі питання; книжка взагалі не дає відповідей, лише ставить питання. У цьому сенсі вона за жанром нагадує п’єсу для читання – з авторськими ремарками перед кожною новою сценою. Перед читачем – уламки чиїхось розмов, до того ж, лише ті, що їх люди самі бажають показати. Із цих «уламків» ми склеюємо драматичну колізію, любовну історію, вже не віртуальний, а цілком життєвий андерсенівський конфлікт між Сніговою Королевою (Ice Queen) і Каєм (Kaj) – холодна й неприступна жінка, яка грається почуттями наївного закоханого у віртуальний образ юнака. У неї – по п’ятдесят пропущених дзвінків на телефоні, в нього – довжелезні монологи в асьці, складені з освідчень і любовних віршів та докорів і неадекватних претензій. У цьому конфлікті Снігова Королева виглядає куди привабливіше, ніж Кай: вона розумна, вона мислить логічно й розуміє, що віртуальному спілкуванню місце лише у віртуалі. Вона не шукає кохання в мережі, заходить в інтернет лише тому, що нудьгує, рахуючи хвилини до зустрічі з живим – не віртуальним – коханим. Драма вичерпується тільки тоді, коли Кай-Олесь знаходить собі дівчат у реальному світі, в офлайні. Kaj стає PASTO, а Снігова Королева скидає маску і стає простою дівчиною – Маринкою. Фінал відповідний: Маринка зустрічає в аеропорту свого цілком реального італійського хлопця, книжка завершується сценкою з «життя» й реальним діалогом; хлопець привозить Марині венеціанську карнавальну маску, одна половина якої сміється, друга – плаче: «Як краще?» – питає Марина. – «Краще без маски», – з усмішкою відповідає їй чоловік. Мораль – очевидна.

Та найкраще в «Людині в (м)асьці» все ж передано ситуацію тотального непорозуміння, що часто виникає при віртуальному спілкуванні між людьми, які не знають одне одного вживу. Так, мало не половина всіх діалогів у книжці – пустопорожні фрази, що не несуть жодного сенсу, а спрямовані лише на те, щоби підтримати «розмову». Порозумітися в такій ситуації абсолютно неможливо, – доводиться в «(М)асьці», саме тому єдині персонажі, яким вдається спілкуватися нормально, – PASTO й Pipiska23, Олесь і Сергій, які товаришують передовсім поза мережею. Ті ж, хто познайомився в мережі, – Ice Queen і Kaj, Ice Queen і KORVIN, – за деякий час припиняють спілкуватися: розвіюється видимість повного взаєморозуміння, виявляється, що справжньої дружби в мережі бути не може.

Утім, є й другий бік. Той, що стосується автора, якого буцімто немає. Одначе його присутність читач напрочуд гостро відчуває впродовж усього тексту. Він дивиться на читача злостиво-хитрим поглядом смайла з обкладинки книжки (він – т. зв. всевидюче око, автор-деміург), він промовляє до нього з ремарок-коментарів на початку й укінці кожного розділу, вказуючи, як правильно читати текст, урешті-решт, наприкінці він являється в образі розповідача – Кая, зізнаючись, що саме він – автор, саме він копіював історію з аськи, саме його драму ми спостерігаємо впродовж двохсот п’ятдесяти сторінок тексту. Часом автор втручається туди, куди йому начебто не слід було б втручатися, якби він прийняв умови гри, запропоновані читачам на початку книжки, – у мову персонажів. Унаслідок цього неправомірного втручання виникають майже бурлескові репліки, як-от, скажімо, коли персонаж із ніком Pipiska23, який розмовляє суржиком і просторіччям, раптом – ні сіло ні впало – вживає аж ніяк не мережевий фразеологізм «Хай йому грець!» (с. 8). Його товаришеві PASTO, мережевому дон жуанові й загалом поетичній душі, фрази на зразок «робота клята» (с. 35) куди більше личать. Хоча, як правило, мова інтернетівського спілкування містить більше висловлювань, що його вживає Ice Queen у «розмові» з KORVIN’им, – «та іди ти нахуй» (с. 247). (До слова, це, здається, чи не єдиний матюк у книжці.) Він, автор, – є, і він – усюди, хоча його нібито й немає. Тож «Книга без автора» – це вдала містифікація, як цитати з останньої сторінки обкладинки, де найбільш правдивою є остання: «Цю книгу зручно підкладати під ноутбук. Щоб не грівся» (хоча насправді – ні, не зручно). Утім, містифікації тим і хороші, що їм складно щось закинути, адже справжній автор – також під «маскою», як і його персонажі.

Насамкінець два слова про одну втрачену можливість, за яку мені, певно, найбільш прикро. Шкода, що книга, котра, як зазначають видавці, «народилася в мережі», з’явилася натомість на папері. Можливо, в цьому щось є; зрештою, такі «переміщення» свого часу робили Іздрик із «Четвергом», також виходили різні мережеві альманахи… Та враховуючи, здається, цілком успішний для українського книжкового ринку експеримент із електронною книжкою, гадаю, видавництву, що наважилося на такий експеримент, варто було б ризикнути ще більше, видавши її в електронному форматі. Тим паче, що, щиро кажучи, ці всі «плюси», про які йшлося вище – хвала в якомусь сенсі авансом. Книжка – все-таки експеримент, дитя мережі, і можливо, варто було залишити її у віртуальному світі. Адже література – принаймні та, що її пишуть для дітей і підлітків – все ж передбачає відповідальність і більше втручання автора, бодай на рівні композиції, стилістики й мови персонажів. І не варто виправдовувати відверті літературні хиби «законами інтернету» (якщо читачі змушені «грати» за правилами книжки, то й книжка, вирвавшись із аськи на папір, має «грати» за правилами літератури!). Ідеться ж бо про взаємні впливи: так само, як мова інтернету впливає на літературу, так і література впливає на мову інтернету. Тож чому б, зважаючи на те, що книжка все ж підліткова, не дати цьому мережевому спілкуванню трошечки більше від літератури? Або – в іншому разі – чому б не лишити його в мережі?

Ольга Купріян для «Великого Їжака» 

 




© 2006—2018 Видавництво «Грані-Т»
Телефон/факс:
+380 44  200-12-57 (58, 59)

Україна 02140, м. Київ, вул. Бориса Гмирі, 2, офіс 10.
Ел. пошта: office@grani-t.info
Повна контактна інформація