ГРАНІ-ТИЗДАТЕЛЬСТВО ГРАНИ-Т
Вітаутас В. Ландсбергіс «Мишка Зіта»Ян Твардовський «Ще одна молитва»«Україна-Японія: дерев'яна архітектура»«Історія Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря»«Три казочки у в'язочку»Ніна Воскресенська «Владар Країни Бажань»Леся Воронина «Прибулець з країни Нямликів»«Українська графіка першої третини ХХ століття»«Казки Японії»Олександр Макаров «Курс юного антиквара»Анастасія Крачковська про Евариста Ґалуа, Теодора Рузвельта, Енді Воргола, Михайла Дзиндру, Марґарет ТетчерІнна Волосевич «Про хлопчика»«Ростам і Сохраб»Володимир Єшкілєв «Втеча майстра Пінзеля»Біблія «Для сімейного читання з коментарями та ілюстраціями»Олесь Ільченко «Наші птахи»Н.В. Гоголь «Петербургские повести»Про тваринЯрослав Грицак «Життя, смерть та інші неприємності»Олесь Ільченко «Пригоди динозавриків»«По одному віршу ста поетів (1235 р.)»«Казки Скандинавії»«Іоан Георг Пінзель. Скульптура. Перетворення»Іван Андрусяк «Зайчикова книжечка»


Розсилка новин

Підписатися на розсилку







Абетка добрих казок RSS

7 травня, 2012

 

Чи то казкову абетку, чи то збірку казок П’ятинки для малечі створила талановита письменниця Дзвінка Матіяш. Казки, записані від П’ятинки, розміщені в алфавітному порядку, тож кожен може обрати історію, що починається на улюблену літеру. Для тих, хто вже встиг познайомитись із П’ятинкою в книжці «Зросла собі квітка», тепер є чудова нагода пізнати її краще. Про своє знайомство з П’ятинкою «Великому Їжаку» розповіла Роксоляна Свято.

Часом трапляється, що книжки, написані з думкою про одного читача, стають улюбленими для багатьох. Колись так сталося з «Алісою в Країні Чудес», яку британський письменник Льюїс Керрол присвятив своїй маленькій знайомій Алісі Ліддел. Або ж із не менш чудовою книжкою про Вінні Пуха, створеною Александром Мілном для свого сина Крістофера Робіна. Відтоді вже не одне покоління зачитується цими історіями, з вдячністю згадуючи про тих дівчинку й хлопчика, завдяки яким їхні улюблені казкові повісті з’явилися на світ.

Щось подібне може статися – точніше, вже стається – і з «Казками П’ятинки». Дзвінка Матіяш подарувала ці історії (коли казкові, а коли, як пише вона в передмові, й «не зовсім») своєму молодшому приятелеві Мишкові Охрімчуку на день народження. Та за цей час вони вже встигли полюбитися багатьом українським читачам, серед яких, до речі, не бракує і дорослих. Тридцять одна історія: на кожну літеру української абетки по одній (звісно, за винятком «и» та «ь»), – таким навдивовижу простим і водночас універсально-вичерпним є принцип побудови цієї книжки. І хтось може подумати, що тільки абетка й здатна об’єднати таки різні історії: про автобус бажань, Велике Вухо (з великих літер, адже йдеться не про частину тіла, а про живу істоту), марципан, дівчинку і море, цитриновий сік, глечики, хмару, їжака, шкарпетки, чобітки (і ще двадцять інших, не менш незвичайних). І справді, кожна з цих історій – самостійна і на перший погляд не пов’язана з іншими. Лише один загадковий персонаж з’являється тут неодноразово – та-таки П’ятинка, про яку читач дізнається вже з назви. Вона примандрувала сюди з давнішої однойменної казки Дзвінки Матіяш, що колись увійшла до збірки «Зросла собі квітка», привівши з собою звідти і хлопчика Антона (на той час – дев’ятирічного), який мешкає в Києві на Дарниці й знайомий із П’ятинкою особисто.

Але хто вона? Хто ця дивовижна жінка, що «спускається на землю щоп’ятниці, ходить і дивиться, як люди живуть»? І чому вона «ні молода, ні стара, ні білява, ні чорнява, очі в неї – то світлі як вода, то темні як земля – міняться», а ходить вона завжди боса – «чи в місті, чи в селі, чи по снігу, чи по болоті, чи по асфальті»?

А все тому, що П’ятинка – не звичайна людина, а християнська великомучениця і свята, знана також як Параскевія (ім’я, що в перекладі з грецької якраз і означає п’ятницю). Вона жила ще в ІІІ ст. у місті Іконія в Малій Азії, вела тихе й побожне життя, допомагаючи бідним і знедоленим, і загинула мученицькою смертю за часів правління Діоклетіана, відомого своїми жорстокими переслідуваннями християн. Відтоді П’ятинка й мандрує між Небом та Землею, і далі допомагаючи не тільки людям, а й звірям, та й взагалі всім живим істотам, і роблячи багато непомітних добрих справ (та й сама вона для людей коли видима, а коли й ні).

Та насправді в цій книжці не всі казки про неї. Власне, лише декілька: «Глечики», «Звірі говорять з П’ятинкою», «П’ятинка і сад», «Сни від П’ятинки», «Удома в П’ятинки» та «Яблука». Проте й ті історії, де П’ятинка не з’являється, пов’язані з нею аж ніяк не менше, адже, як зізнається Дзвінка Матіяш у передмові, більшість із них вона почула саме від неї.

Але що ж це за казки? І про що вони?

Умовно їх можна розділити на декілька категорій.

Перша – це такі собі напівапокрифічні (а в другій своїй «половинці», звісно ж, напівказкові) історії, де відомі з Біблії сюжети доповнено якимись незвичайними, раніше ніде не описаними, деталями, або ж просто запропоновано несподіваний кут зору на вже відомі речі.
Скажімо, в «Колисковій» ми опиняємося в тій убогій стаєнці, про яку співається в стількох колядках, і саме в ту ніч, коли сталося найбільше з можливих див, – диво Різдва Христового. Але діється все в ту пізню годину, коли стомлені Марія з Йосифом уже задрімали, а троє царів із дарами ще були в дорозі. Тож заспокоювати немовля, що несподівано запхинькало, доводиться Осликові з Волом: перший гойдатиме колиску, а другий, прокашлявшись, співатиме малюкові предовгу і пречудову колискову.

В іншій казці ми чуємо діалог «Йордан-річки і Мертвого моря», води в яких одного дня несподівано посолодшали. А сталося це після того, як у них якось «скупався дивний чоловік». Також й «Інжирне дерево», що багато років стояло самотнім і безплідним, почало приносити соковиті плоди відтоді, як у його затінку передрімав «чоловік із добрими очима». Ангел Гавриїл, що, як і всі ангели, плекає власний небесний квітник, одного разу приніс незаміжній дівчині з Назарету білу лілію, звернувшись до неї лише двома словами: «Радій, благодатна».
Водночас усі згадані історії написано так, що різні читачі можуть сприймати їх дуже по-різному. Хтось бачитиме в них просто чудеса й дивовижі (подібні до тих, що стаються в більшості казок), а хтось розумітиме, звідки вони походять, або ж просто пригадає, де вже про них чув або й читав. Зрештою, для тих, хто захоче дізнатися більше, редактори запропонували наприкінці книжки власні коментарі.

Та ще більше в цій книжці таких собі казкових мініатюр – не історій навіть, де героєві доводилося б долати труднощі, проходити безліч випробувань, аби наприкінці здобути омріяне (мабуть, лише «Марципан» можна вважати такою історією), а радше невеликих замальовок про різні незвичайні речі, що просто собі існують або відбуваються. Цілком можливо, що й десь зовсім неподалік. Наприклад, у Києві на вулиці Прорізній, де одного разу з’явився автобус бажань (на вигляд – «як звичайна жовта маршрутка», «тільки що червоного кольору»), який завжди «поспішає до тих людей, у яких щойно зродилося бажання зробити добру справу».

Або ж у підземному переході навпроти виходу з метро, де старенька бабуся продає плетені шкарпетки. Вдягнувши їх, людина вмить позбувається всіх своїх клопотів: «Те, що було зав’язане, розв’язується, що було поламане, лагодиться, що було невирішене, вирішується, що засмучувало, вже не засмучує».

Чи, може, й десь трохи далі – біля хати залізничника, який товаришує з їжаком: вони щодня зустрічаються там за чаєм, розповідають одне одному про новини і махають людям, які виглядають у вікна поїздів.

У «Казках П’ятинки» головними дійовими особами не обов’язково є люди чи звірята (хоч і їх тут не бракує – живих, іграшкових або напівказкових), а й різні явища природи (як-от Хмара, від чийого настрою залежить не тільки погода, а й гумор людей; Море, яке сумує за дівчинкою в червоній сукні, що провідує його тільки влітку; або Ніч, яка гуляє містом тоді, коли всім решта треба спати). Проте є в цій книжці й зовсім несподівані персонажі – предмети, речі або й частини тіла, що існують цілком самостійним життям. Руки мами: права, якій доводиться виконувати всю найважчу роботу, і ліва, що гладить сина по голівці. Або ж і згадуване Велике Вухо, яке має неймовірний слух і здатне чути те, що іншим недосяжне (зітхання землі, бриніння кожної краплі дощу або й думки всіх людей). Ґанок у П’ятинчиних казках тішиться тим, що його люблять господар із господинею, хоч він, на відміну від стін чи стелі, не такий вже й потрібний у будинку. Мудра юшка знає, як догодити кожній людині, залежно від її становища та потреб. А Щедрий Вечір думає над тим, кому який подарунок витягнути зі свого важкого мішка, з яким він раз у році мандрує світом. Якщо читач одного разу вподобає П’ятинчині історії, то напевно ще не раз захоче до них повернутися: чи то до всіх, чи то лише до кількох улюблених. І, цілком можливо, що, перечитуючи їх, він, як і авторка цієї рецензії, щоразу відчуватиме легкий смуток, перегортаючи останню сторінку останньої казки на останню літеру української абетки – про «Яблука».

Адже в цьому казковому світі, який завдяки чудовим ілюстраціям Наталі Пастушенко можна не лише уявити, а й побачити (навіть якщо окремими фраґментами) так добре й затишно. І легко віриться, що П’ятинка завжди чекає і на тебе, – байдуже, малюк ти чи дорослий.

«Великий їжак»




© 2006—2018 Видавництво «Грані-Т»
Телефон/факс:
+380 44  200-12-57 (58, 59)

Україна 02140, м. Київ, вул. Бориса Гмирі, 2, офіс 10.
Ел. пошта: office@grani-t.info
Повна контактна інформація