ГРАНІ-ТИЗДАТЕЛЬСТВО ГРАНИ-Т
«Українська графіка першої третини ХХ століття»Н.В. Гоголь «Петербургские повести»Анастасія Крачковська про Евариста Ґалуа, Теодора Рузвельта, Енді Воргола, Михайла Дзиндру, Марґарет Тетчер«Казки Скандинавії»Інна Волосевич «Про хлопчика»Біблія «Для сімейного читання з коментарями та ілюстраціями»«Україна-Японія: дерев'яна архітектура»«Казки Японії»«Ростам і Сохраб»Леся Воронина «Прибулець з країни Нямликів»Про тваринОлесь Ільченко «Пригоди динозавриків»Олесь Ільченко «Наші птахи»«Історія Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря»Вітаутас В. Ландсбергіс «Мишка Зіта»Олександр Макаров «Курс юного антиквара»Іван Андрусяк «Зайчикова книжечка»Ніна Воскресенська «Владар Країни Бажань»Ярослав Грицак «Життя, смерть та інші неприємності»Володимир Єшкілєв «Втеча майстра Пінзеля»«Іоан Георг Пінзель. Скульптура. Перетворення»Ян Твардовський «Ще одна молитва»«По одному віршу ста поетів (1235 р.)»«Три казочки у в'язочку»


Розсилка новин

Підписатися на розсилку







Тематичне й художнє багатство пригодницьких повістей Олексія Огульчанського для дітей RSS

30 травня, 2012

 

На сайті проекту «Краща література юним читачам», або ж КЛЮЧ, що присвячений дитячій літературі в Україні, розмістили ґрунтовну статтю кандидата філологічних наук Ольги Будугай про творчу спадщину Олексія Огульчанського, та збірку повістей «Скарб Солоного лиману». Це видання побачило світ у видавництві «Грані-Т» з ініціативи землячки письменника, сучасної авторки книжок для дітей Галини Малик.

«За характером я циган-непосида. Прописаний у Бердянську, а вважай щоранку зустрічаю сонце де завгодно – на березі моря, лиману, в полі. Там мені все знайоме – трави, квіти, комахи, пташки, звірята. Я там, як кажуть, своя людина» – щиро зізнався Богдану Чалому письменник Олексій Огульчанський у листі, написаному в переддень свого 70-річного ювілею. Свою любов до всього живого О. Огульчанський не просто проніс через усе життя, насичене науковими дослідженнями і краєзнавчими пошуками, а й зумів прищепити її юним вихованцям – допитливим школярам гуртка юних природолюбів Палацу піонерів міста Бердянська. За його словами, під час «відвідин природи діти не тільки пізнають цей дивовижний світ, але й вчаться бути його захисниками».

Чверть сторіччя очолював науковець роботу гуртківців, водив їх на екскурсії, організовував кількаденні походи й цілі експедиції по заповідних місцях України, особливо Приазов’я, яке добре дослідив і описав разом з колегами-краєзнавцями А. Іванченком, В. Михайличенком, М. Кривошеєм, М. Федоренком у путівниках, нарисах (1976-1978), а також у кіносценарії телефільму «Билиці Азовського моря» (1975).

Від перших літературних спроб, якими стали нариси в журналі «Всесвіт», (1938) і до останніх зрілих оповідань і повістей 1990-х років письменник пройшов цікавий творчий шлях, черпаючи безпосередньо з власного багатого педагогічного досвіду сюжети захоплюючих творів для дітей середнього шкільного віку. З цього приводу Богдан Чалий зробив слушний, на наш погляд, висновок у своїй статті «Зелені острови творчості Олексія Огульчанського»: «Гарна літературна доля в Олексія ОгульчанськогО. Весело квітла польовою ромашкою, маками в буйнотрав’ї, де жайвір гніздечко в’є, пробує джміль баси. Побраталася навік з невгамовним Приазовським перекотиполем, із степовим вітерцем – з краєм, де світ рибалок, далеч хліборобська, смаглява працьовита дітвора».

О. Огульчанського шанували за життя і шанують після його смерті колеги-краєзнавці, науковці, освітяни. Член Спілки письменників СРСР з 1967 року, він був також Відмінником народної освіти, Почесним членом Управління Товариства охорони природи і Бердянського відділення Географічного Товариства СРСР, активним лектором Товариства «Знання». Його пам’яті присвячуються нині науково-методичні видання Бердянської міськрайорганізації Українського Товариства охорони природи.

Відрадно і те, що в березні цього, 2012, року, коли відзначалося сторіччя від дня народження Олексія Яковича, видавництво «Грані-Т» перевидало його збірку повістей «Скарб Солоного лиману», опубліковану 1986 року видавництвом «Веселка». Це видання було зроблено з ініціативи землячки ювіляра, відомої дитячої письменниці Галини Малик. Вона слушно зазначає у передмові до цієї книги: «Повернення юному читачеві неповторних повістей Олексія Огульчанського – найкращий подарунок письменнику до його сторічного ювілею…».

Учитель історії за фахом, О. Огульчанський своїми багатими знаннями з різних галузей природничих і гуманітарних наук щиро ділився на сторінках пригодницьких повістей і оповідань з дітьми й дорослими читачами. Інтерес до творів краєзнавця не згасає у читачів Запорізького краю й сьогодні. Про це свідчать відгуки працівників бібліотек. Його творча спадщина активно використовується на уроках літератури рідного краю й позакласного читання. Пізнавальне й виховне значення прози природолюба з часом зростає, бо лише зараз людство почало усвідомлювати, що з власної провини воно прискореними темпами прямує до екологічної катастрофи.

У доступній художній формі ще в середині 20-го сторіччя краєзнавець доводив важливі істини, які пізніше науковці визнають принциповими положеннями екології. Наприклад, закони Баррі Коммонера, еколога з США, які були сформульовані ним у 1974 році: «Все пов’язане з усім» – відображає внутрішню динамічну рівновагу в системі. «Все мусить кудись діватися» – характеризує розвиток будь-якої природної системи за рахунок довкілля. «Природа знає краще» – незалежно від волі, бажань людей у природі постійно діють закони, які зумовлюють результат будь-якої дії. «Ніщо не минається даремно, або За все треба платити» – у природі діє один із Всесвітніх законів – збереження речовини, енергії. За цим законом суспільство повинно повертати природі все, що воно взяло».

Отже, провідна тема прози О. Огульчанського – краса й розмаїття флори і фауни світу природи Приазов’я, які потребують дбайливого ставлення й захисту, а також життя й виховання дітей молодшого шкільного віку на лоні рідної природи під впливом батьків, вчителів, трудівників Приазов’я як носіїв багатої духовної спадщини пращурів-хліборобів і рибалок, успадкованих ще з доби козаччини. Тема виховання юного покоління розкривається не лише через показ школи, але й через повсякденний вплив на дітей простих рибалок, селян. Вони передають багатий трудовий досвід перш за все власним прикладом чесної праці.

Одним із найголовніших творчих здобутків О. Огульчанського є ціла плеяда змальованих ним дітлахів. Улюбленими героями письменника найчастіше ставали хлопці 6-7-х класів, допитливі, жваві, цікаві до всього нового, кмітливі, майстерні на всілякі витівки любителі гумору. Автор не ідеалізує своїх героїв, вони живі й безпосередні, адже прототипів цих персонажів він зустрічав у своєму повсякденному житті, знаходив у процесі педагогічної діяльності, спостережень. У розмові із запорізьким журналістом Іваном Науменком Олексій Якович ділився, що йому часто дорікали тим, що в його творах бракує «негативних типів», тобто хуліганів, бешкетників, які завдають багато клопотів батькам, вчителям, міліції. «Що ж, знаю, є такі, – погодився Олексій Огульчанський. – Але за багато років пересвідчився, що поганих дітей немає. Є просто різні характери і різні обставини, в яких росте дитина. У моєму гуртку краєзнавців були й такі, котрих називали «важковиховуваними». Однак досить було їх чимось зацікавити, підбадьорити добрим словом, тобто знайти ключ до душі дитячої – і вони мінялися на очах. З них виростали прекрасні люди, ставали відомими в країні...».

Світ дитинства змальовується у творчості О. Огульчанського через розкриття теми краси й багатства природи рідного краю, яка органічно злилася з темою праці. Зі сторінок кількох нарисів, оповідання «Капітанський кашкет» (1985), пригодницьких повістей «У нетрях Джубаю» (1964), «Острів сріблястих чайок» (1962), «Як сплять дельфіни» (1979), «Скарб Солоного лиману» (1986), «Дарунок Кніповича» (1986) перед юними читачами постає цілий ряд героїв – представників професій моря, які гублять свої витоки у звитяжній козацькій давнині: рибалок, моряків, камкарів (збирачів морської трави камки, яку використовували в Приазов’ї ще з античних часів у будівництві), водолазів, єгерів, інспекторів природоохоронних установ, іхтіологів, орнітологів, дельфінологів.

Про нелегку працю трудівників степових просторів мова йде у повістях «Таємниця Сухої балки» (1961), «Як ми шукали скарб» (1971), «Знахідка на все життя» (1982), «Жаб’ячий цар» (1986), «Загадки Кам’яної Дозориці» (1986), «Дивовижне зернятко» (1989) персонажі цих творів – рільники, городники, виноградарі, агрономи, селекціонери, меліоратори, збирачі лікарських рослин. Секрети їх фаху розкриваються по ходу розгортання цікавого пригодницького сюжету. Вже самі назви творів О. Огульчанського свідчать, що дітей захоплює романтика пригод, відкриттів. На нашу думку, О. Огульчанському вдалося в більшості своїх творів побудувати цікавий пригодницький сюжет, заінтригувати юного читача романтикою пошуку, пізнанням нового, активно впливати на формування сильних рис у дитячих характерах, вміло використовувати гумор, іронію для створення своєрідного колориту. Так, рецензуючи рукопис повісті О. Огульчанського «Вітрів Кут» (1959), Л. Залата зауважує: «Письменник досить уміло, на наш погляд, вибудовує сюжет, за окремими винятками, не вдаючись до штукарства, упевнено тримає в руках інтригу, без якої будь-який пригодницький твір важко уявити... В цілому відчувається школа славного майстра української літератури для дітей Миколи Трублаїні».

Рецензент Л. Серпілін відгукується про рукопис повісті О. Огульчанського «Острів сріблястих чайок» (1962) таким чином: «Написана повість жваво і легко, читається з інтересом. Автор щасливо уник розтягненості в своєму творі, перевантаження його зайвими подробицями і занадто складними відомостями наукового характеру».

Більшість творів мають документальну основу. Часто мова оповідань і повістей О. Огульчанського ведеться від першої особи, з вуст юних героїв, що надає оповіді більш інтимного, довірливого характеру.

Одним із найбільш вагомих здобутків у творчій спадщині О. Огульчанського є, на нашу думку, пригодницька повість «Бухта Солодкого коріння», яка вперше побачила світ 1973 року у видавництві «Молодь». У 1982 році її перевидали з нагоди 70-річного ювілею бердянського дитячого письменника. Повість складається з 3 частин: «Три дарунки», «Загін солкоршуків» (солодкого кореня шукачів), «Ключі від моря». Найперший розділ «Ловець щасливих вітрів» написаний автором «замість прологу», а останній розділ «Море сміється» є епілогом. У пролозі мова йде про події пізньої осені 1943 року. До рідного селища Деркулі, звільненого від німець-фашистських загарбників, повертається Тарас Юхимович Вертипорох, який до війни очолював рибоколгосп «Сини моря». Картина зруйнованого рідного краю боляче вразила його: «З кожним днем ближчали деркулівські береги, і все дужче стискалось серце рибалки: вже котрий день він ішов обпаленим війною Приазов’ям, а здавалося – чужою країною... Замість рибальських хатинок лишилися коминки, навіть явори й виноградні лози спалив ворог. Люди в лахмітті, мов жебраки...».

Уже з перших сторінок Тарас Вертипорох постає перед читачем як досвідчений рибалка. Так, він робить за звичаєм пращурів позначки ножем на своїй дерев’яній ложці з товстою ручкою – ці надрізи свідчать про подолані ним кілометри довгої дороги. У роки написання повісті автор не міг вільно висловлюватися про те, що давні рибальські звичаї, традиції дійшли до нашої доби ще з часів Запорозького козацтва. Але описані ним дії його персонажів переконливо свідчать, що вони є нащадками січовиків. Наприклад, герой повісті Тарас обурений тим, що гітлерівці «поглумилися над споконвічною рибальською традицією – залишати для подорожніх свої тимчасові оселі чистими, прибраними, з низками сухих бичків, сіллю, дровами».

Автор має на увазі рибальські землянки, спеціально побудовані на побережжі з метою дати тимчасовий притулок рибалкам у далекій морській подорожі. Такі ж землянки або бурдюги чи бурдеї були передбачені для подорожніх і в далекі козацькі часи. Літописець Запорозького козацтва Дмитро Яворницький у розділі «Домашнє життя запорізьких козаків у Січі, на зимівниках і бурдюгах» першого тому «Історії запорізьких козаків» підкреслював: «Бурдюги ніколи не замикали, тому вони були відкритими завжди і для всіх. Коли господар бурдюга йшов кудись у степ, то він ще й клав на стіл харчі. Тому, траплялося, ходить, блукає якась людина по степу, та й захоче їсти. Бачить вона, стоїть бурдюг; відразу зайде до нього, знайде там казан, пшоно, сало чи рибу, викреше вогню, розкладе багаття, зварить собі обід, сяде й поїсть, а після обіду нап’ється води та ще й ляже відпочине».

Як дбайливий господар, Тарас вигрібає муляку з криниці бухти Солодкого коріння, обкладає джерело камінцями й морською черепашкою, щоб рибалки могли пити чисту воду. Повагу викликає ця людина складної долі. Багато важкої праці й поневірянь, випробувань випадає Тарасові: не дочекалась його з війни дружина Катря, померла від застуди під час окупації, коли люди ховали від фашистів колгоспні сітки в очеретах лиманів, а на схилі літ Тарас ще й втратив зір. Але й незрячого діда Вертипороха ніхто не бачив без діла. Навпомацки він в’язав рибальські сітки, вирізав іграшки з верби для дітлахів.

Образ старого рибалки Вертипороха як носія духовної культури Приазов’я відіграє в повісті важливу виховну роль. Дідусь терпляче передає свій неоціненний досвід не лише онукові Тарасику, а й дорослим рибалкам. Не випадково односельці змайстрували для діда лаву під дубом-велетнем якраз біля стежини, якою вони щодня повертаються з моря. Тому старий Тарас завжди знав усі рибальські новини й давав розумні поради молодшим. Уже сліпим, разом з ковалем і бондарем Тарас змайстрував дерев’яну механічну фігурку-вітровказ, яку приладнали на даху школи. Звідти усім було добре видно «ловця вітрів», якого згодом всі почали називати Вітродуєм. Знати напрям вітру – це для рибалок найважливіша справа: «Коли Вітродуй безсило опускав руки – вітер відпочивав. У такий час можна не поспішати у море, бо навіть дітлахам відомо, що коли море дзеркалом заблищало, риби не шукай». Але коли задме східний вітер левант, у селищі починається загальне пожвавлення й рибалки на човнах квапляться в море. Хоч і скаженіє левант, особливо взимку, часто приносить біду, але для рибалок він є годувальником.

Отже, вже з епілогу читач бачить, що доля рибалок тісно поєдналась з природою цього неповторного краю. Вітровказ постає ніби жива істота, у творенні цього мікрообразу-предмета письменник вдається до засобу антропоморфізму: «...у рибальському селищі Вітродуй перший зустрічав ранкове сонце, перший помічав рибальські човни, що прямували до берегів, а окрім того, завжди у липневу спеку і в хуртовину стеріг азовські вітри. І ледь легенький війне – він тієї ж миті повертає обличчя назустріч вітрові та ще й руку простяга».

Важливу пізнавальну й виховну функцію відіграє у повісті образ-символ улюбленого дуба деркулян, про якого самого «діди твердять, що то ніби справа рук запорожців. Мовляв, давно-давно привезли його сусіди зі славнозвісної Хортиці, що на Дніпрі, зовсім маленьким саджанцем. На берег моря чувалами наносили родючого чорнозему гору. І посадили хортицький дубок. Місце те Деркулями прозвали, бо птахів деркачів тьма-тьмуща була, повітря дзвеніло від них».

Величезний козацький дуб і сліпий, мов легендарні кобзарі чи лірники, старий рибалка Тарас з бойовим козацьким прізвищем Вертипорох, дуже поширеним і сьогодні у Приазов’ї, які удвох зустрічають рибалок з моря після нелегкого трудового будня є, на нашу думку, символами невмирущої наступності поколінь, зв’язку епох, історичної пам’яті, віри в творчі сили народу і його майбутнє. Свідченням цього, на наш погляд, є рядки про січове життя з розділу «Хліборобство, скотарство, рибальство, мисливство, городництво й садівництво» вищеназваного твору Дмитра Яворницького: «Садів ніде не заведено, а утримують часом біля заводів (рибних) дику грушу, яблуню чи вишеньку...».

Щодо рибальського промислу Д.І. Яворницький стверджує: «Рибальство було першою галуззю усіх промислів низових козаків і давало їм необхідний і найуживаніший харчовий продукт, рибу, а разом з тим було джерелом багатства для всього війська: з рибальства козаки й одягалися, і взувалися, і зброю добували».

Отже, думка діда Тараса, його слушна порада є незаперечним авторитетом для земляків, а особливо для юної зміни деркулян. Саме вони перебувають в центрі уваги автора. Це майбутні господарі Приазов’я: онук діда Вертипороха, названий в його честь Тарасом, і його друзі Вася Бублик, Кузьма Карасик (Похмай – «похідна майстерня»), Сашко Хміль (Нептун).

Щодо змалювання образів дітей, позиція О. Огульчанського співпадає з переконаннями Наталі Забілої, викладеними в її статті «Про літературу для дітей та юнацтва»: «Хай переконливий показ корисної праці і морального задоволення від неї юних героїв художніх творів викликає в читачеві бажання наслідувати їх у власному житті... Отже, ставлячи перед собою мету прищепити читачеві любов і повагу до праці, письменник завжди досягає кращих результатів, поставивши малих героїв свого твору в становище не сторонніх спостерігачів, а активних учасників трудового процесу». Особи героїв прози О. Огульчанського змальовані як активні діячі, ініціативні дослідники, борці, індивідуальні особливості яких виявляються безпосередньо в їхніх вчинках. А дії Тараса-молодшого свідчать, що дідова наука не пройшла для онука даремно, він її добре засвоїв і зумів втілити в практику.

Пролог повісті підготував читача до сприйняття основних подій, як у багатьох сучасних творах, став сюжетотвірним чинником, розкрив витоки висхідного руху фабули, вмотивував зміст. У першій частині повісті «Три дарунки» юні герої потрапляють у складну ситуацію. Зав’язкою твору є сцена, коли, захопившись катанням на ковзанах на прибережному льоду, троє друзів у сутінках не помітили, що від вітру лід тріснув, велика смуга морської води розділила їх з берегом. Троє школярів опинилися на дрейфуючій крижині віч-на-віч з розбурханою стихією. Автор показує розгубленість дітей, яка спершу запанувала серед них. Але далі хлопці повели себе досить розумно, вжили ряд можливих у їхніх умовах заходів для свого врятування.

Дії юних персонажів О. Огульчанського цілком вмотивовані й випливають з характерів кожного з героїв, вихованих в різних умовах. Чи не найважче було товстунчику Васі Бублику, розманіженому надмірною опікою батьків. Йому часто наказували сидіти вдома, не дозволяли щось робити. Автор показує поведінку Васі як типового хлопчика, який би діяв у такій критичній ситуації, як звичайна людина, мало знайома із законами морської стихії. Невідомо чим би скінчилась ця небезпечна для Васі мандрівка, якби не його довіра до порад більш досвідчених друзів.

Зовсім інакше ведуть себе Тарас Вертипорох і Кузьма Карасик. Тарас зумів втілити в життя свій чималий морський досвід, перейнятий від дідуся й батька. Його заспокійливі слова, якими він супроводжує досить впевнені дії для врятування: «Дідусь казав. Він знає» надають впевненості друзям, що порятунок можливий, треба тільки активно діяти. Автор щасливо уник дитячого авангардизму, дії його героїв вмотивовані...

Цей твір можна рекомендувати для вивчення не лише на уроках літератури, а й БЖД. Читачам варто проаналізувати послідовність дій Тараса, який організував друзів у відповідальний момент. Знайдений на крижині рибальський човен, відірваний від берега, відтягли гуртом до середини крижини на більш безпечне місце, де лід був надійніший.

За порадою Тараса, перевернули човен догори кілем, наносили криги і затулили нею отвір між вигнутим краєм борту і льодом. Це врятувало їх від неминучого замерзання: «Лютував буран, але під човном було затишно. Левант турботливо огорнув човен сніжним наметом. У «притулку сміливих» стало значно тепліше... Міцно притулившись один до одного, лягли на камку, що пахла йодом і морською черепашкою».

Кмітливість у ряді ситуацій виявив і Кузьма Карасик, любитель технічних новинок, усіляких пристроїв. Не випадково вчитель фізики жартома назвав усе, що містилося в його кишенях «похідною майстернею», після чого Кузик сам собі дав прізвисько Похмай (похідна майстерня). Саме він знаходить у перевернутому ними човні тайник рибалки, у якому його власник зберігав «скромне, але дуже цінне багатство», серед якого найважливішим для дітей виявилося знаряддя для вудіння риби – бичколовка. Кузикові вдалося впіймати величезну камбалу-калкана, що врятувало їх від голоду.

Саме Кузик робить у результаті своїх спостережень важливий висновок, що їх крижина вже не рухається, хоча й дме вітер, а значить – вперлася в берег. Винахідливий Кузьма почав готуватися до рятівної подорожі до берега. Він виготовив саморобні сани із трьох пар ковзанів і банки – поперечної перекладини човна, на які поклали вантаж. Взявши правильний напрямок, вирушили в дорогу до берега. Можливо, діти й самі зуміли б дістатися рятівного берега, якби Вася не вивихнув ногу. Друзі не кинули товариша в біді, а тягли його на саморобних санчатах...

Помітивши в темноті сигнальну ракету сейнера «Сміливий», який опинився в крижаному полоні й чекав приходу криголама, Кузьма здогадався припасувати до жердини плівку діафільму, яку завжди носив у кишені, і підпалив. Рибалки «Сміливого» помітили цей сигнал і врятували вже замерзаючих дітей. Вони схвально оцінили дії хлопців у цій небезпечній ситуації. За перемогу над стихією друзі отримали від дорослих подарунки: Василько – монету-талісман, яка вже не одну сотню років переходила з рук старих рибалок молодим; Кузьмі було вручено символічний ключ від моря; імениннику Тарасові батько подарував рибальський гачок, на якому колись виловили з моря півтонну білугу.

У другій частині «Загін солкоршуків» до трьох друзів ще приєднується Сашко Хміль на прізвисько Нептун, вихованець бондаря Артема Сидоровича. Четверо хлопців вирушають на човні до бухти Солодкого кореня збирати корінь лікарської рослини солодцю. Крім цього шкільного доручення хлопці мають на меті знайти руїни стародавнього грецького храму.

Завбачливий Кузьма подбав про підготовку. Замість колишнього храму діти знаходять під водою затоплену колгоспну фелюку (човна) «Сватенко Марія», названу на честь загиблої в роки війни матері їхньої піонервожатої Оксани. Вони не тільки здають в аптеку 47 кілограмів цілющого коріння, а й роблять штучні інкубатори для заселення рибою бухти, де її раніше не могло бути через стрімку кругову течію.

У третій частині «Ключі від моря» автор поглиблює характеристику персонажів і розповідає про їх долю у дорослому віці. Тарас і Кузьма стають хорошими рибалками, наслідуючи професію батьків. У центрі уваги письменника – доля сироти Сашка Хмеля, якому бонадар Артем Сидорович замінив батька. Сашко так і не став водолазом, хоч мріяв про цю професію у дитинстві. І хоч як не хотів Артем Сидорович передати хлопчині секрети бондарювання, але Сашка захопив світ мистецтва й він став гарним співаком.

Проте Сашко не зрадив своїм найріднішим людям, не зрадив морю. Приїхавши з гастролей з далекої Італії, талановитий юнак співає для односельців у деркулівському клубі. У його співі і схвильований Артем Сидорович, і ровесники Сашка, і всі інші земляки почули пісню їх улюбленої стихії: «моря, яке сміється».

Персонажі творів О. Огульчанського, як і закоханий у Дніпро герой повісті Олеся Гончара Порфир Кульбака, дуже шанують волю: «От вона, свобода! Гуляй – скільки хочеш, іде – куди заманеться... Право-воля, як кажуть комишанці».

Певно, і в сучасних хлопчаків не зникає в душах козацьке прагнення до волі. О. Гончар підкреслював, що кожна література виростає на власній національній основі, тільки тоді вона неповторна і дійова. Це можна сказати і про характери героїв О. Огульчанського, розкриті через їх вчинки, життєву позицію, дбайливе ставлення до природи, здатність не втрачати почуття гумору навіть у скрутних ситуаціях, вміння дружити й повагу до старших.

За матеріалами «КЛЮЧа»




© 2006—2018 Видавництво «Грані-Т»
Телефон/факс:
+380 44  200-12-57 (58, 59)

Україна 02140, м. Київ, вул. Бориса Гмирі, 2, офіс 10.
Ел. пошта: office@grani-t.info
Повна контактна інформація