ГРАНІ-ТИЗДАТЕЛЬСТВО ГРАНИ-Т
Біблія «Для сімейного читання з коментарями та ілюстраціями»Олесь Ільченко «Наші птахи»Про тварин«Іоан Георг Пінзель. Скульптура. Перетворення»«Казки Скандинавії»Ніна Воскресенська «Владар Країни Бажань»Володимир Єшкілєв «Втеча майстра Пінзеля»«Україна-Японія: дерев'яна архітектура»Леся Воронина «Прибулець з країни Нямликів»«Казки Японії»«Три казочки у в'язочку»«Історія Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря»Вітаутас В. Ландсбергіс «Мишка Зіта»Ярослав Грицак «Життя, смерть та інші неприємності»Олександр Макаров «Курс юного антиквара»«По одному віршу ста поетів (1235 р.)»Ян Твардовський «Ще одна молитва»Олесь Ільченко «Пригоди динозавриків»Іван Андрусяк «Зайчикова книжечка»«Українська графіка першої третини ХХ століття»Н.В. Гоголь «Петербургские повести»«Ростам і Сохраб»Інна Волосевич «Про хлопчика»Анастасія Крачковська про Евариста Ґалуа, Теодора Рузвельта, Енді Воргола, Михайла Дзиндру, Марґарет Тетчер


Розсилка новин

Підписатися на розсилку







Сергій Жадан. Чорне золото надії. Донецьк RSS

16 червня, 2012

 

Футбольний чемпіонат подарував українцям абсолютно різні емоції: хтось захоплено вболіває за своїх на нових стадіонах, у пабах та вдома перед екранами телевізорів; хтось скаржиться на витрачені мільйони, завищені ціни, зроблені нашвидкуруч ремонти будинкових фасадів, готелів і доріг; хтось не розуміє, як можна грати в футбол, коли є стільки приводів помітингувати під стінами Верховної Ради. Але не забуваймо й про тих, які вміють поєднувати емоції з аналізом і навіть у футболі бачити більше ніж гру і статистику. Саме таких уболівальників «Грані-Т» починають знайомити із фраґментами збірки «Тотальний футбол», до якої ввійшли футбольні і навколофутбольні роздуми чотирьох українських і чотирьох польських письменників. Ясна річ, у день важливого матчу між Україною і Францією, що відбудеться сьогодні в Донецьку, пропонуємо вам уривки з есею Сергія Жадана.
 

***

Футбольне вболівання — річ, безпосередньо пов'язана з фортуною та випадком. Від тебе, за великим рахунком, тут мало що залежить. Якщо ти чесна людина — маєш уболівати за своїх. І добре, коли при цьому ти народився та виріс в якій-небудь Барселоні. В іншому випадку доведеться ціле своє вболівальницьке життя не так пишатися здобутками улюбленої команди, як оплакувати її незавидну карму. Футбольні боги відомі своїми жартами, тож доволі часто наділяють наші міста не найкращими клубами, за які ми так чи інакше змушені вболівати. Є, звісно, категорія уболівальників, котрі від початку обирають собі в якості предмета симпатії яких-небудь британських чи італійських ґрандів, уболіваючи за них із усією своєю малодушністю та безпорадністю. Проте навіть такий конформізм не здатен позбавити тебе відчуття приналежності до клубних кольорів твого міста, і хочеш ти чи не хочеш — геній місця тяжіє над кожним із нас, незалежно від того, вогні яких стадіонів світять нам із телевізійних екранів. Не можна бути справжнім уболівальником і не підтримувати команду свого міста. Інакше все це кінцево втрачає драматизм та героїку, які, безперечно, мають бути присутні в професійному спорті. Навіть якщо за цю героїку платять фіксовані суми. Не можна бути справжнім уболівальником, підтримуючи лише вічних чемпіонів. Тим більше, згадані тут футбольні боги здатні на вчинки широкі й великодушні, іноді вони діють непередбачувано й легковажно, кардинально змінюючи долю цілих спортивних товариств, наділяючи своїм благословенням цілі міста, скеровуючи невидимі фінансові потоки в бік твоїх улюбленців і виводячи їх таким чином із тіні та мороку на світло софітів і вершини турнірних таблиць. Цілком можливо, що в цьому світі нічого не відбувається просто так, все має своє пояснення і внутрішню логіку. Цілком можливо також, що все залежить від уболівальницьких віри й терпіння, за які нам, зрештою, і воздається. Можливо також, що всі позитивні зміни, котрі відбуваються з командами, які ми підтримуємо, є цілком випадковими й непослідовними, що вони залежать — як і все в нашій наскрізь продажній цивілізації — винятково від інвесторів та кредиторів. У будь-якому разі сучасний футбол, давно й надійно зав'язаний на капіталовкладеннях та вдалій селекційній роботі, підтверджує доволі просту річ — усе може одного разу змінитися, й боги можуть повернутися до нас обличчями, й будь-які перемоги, які ще вчора видавалися нам недосяжними й захмарними, вже за кілька сезонів стають справою буденною та прогнозованою. У футболі все менше залишається футболу й усе більше з'являється прагматизму, продуманості й фінансової складової. Можливо, за це сьогоднішні діти так його і люблять.

 


 

***

До чого я веду? Донецький «Шахтар» — команда з давньою і славною історією. Так само, як і команди Одеси, Дніпропетровська чи Львова, «Шахтар» має свій вантаж здобутків і втрат, що тягнеться ще з чемпіонатів СРСР. Їх завжди любили в себе, на Донбасі. Вони завжди мали якісь свої амбіції. Проте що було б сьогодні з «Шахтарем», якби не Ринат Ахметов? Що було б із клубом, якби донецький мультимільйонер не став власником команди й не поставив собі за мету зробити з неї свою персональну «Барселону»? Хто взагалі міг повірити, скажімо, 15 років тому, що в Україні може бути інший чемпіон, окрім київського «Динамо»? Адже українські футбольні 90-ті — це беззаперечне лідерство киян, за якими стояли економічний, політичний та адміністративний ресурс братів Суркісів — вони фактично підім'яли під себе футбол у країні на цілих десять років, і їх за це так люто ненавидять усі, хто не вболівав і не вболіває за «Динамо». Але ось, виявляється, на кожен кримінальний мільйон баксів можна знайти два інших мільйони. І кожного арбітра можна не лише купити, а й перекупити. І справа чемпіонства, виявляється — не лише справа традиції та підтримки, а й питання фінансів. Можливо — насамперед питання фінансів. І кому тепер мають завдячувати вболівальники «Шахтаря» за ті солодкі хвилини тріумфу та ейфорії — абстрактним футбольним богам чи цілком реальному олігарху, який не пошкодував «своїх» мільйонів на створення нової команди? Все сталося саме так, все змінилося швидко й докорінно, і варто, мабуть, було вболівати за той колишній «Шахтар», «Шахтар» початку 90-х, який борсався в середині турнірної таблиці, ні на що особливо не претендуючи. Варто було його підтримувати, щоб дочекатися зрештою сьогоднішнього запаморочливого присмаку золота й шампанського. Для справжніх уболівальників усе сталося справедливо — вони просто підтримували клуб свого міста, оскільки саме в цьому місті вони народилися й виросли. Хто ж знав, що разом із ними тут будуть жити мультимільйонери.

***

Що справді вражає — то це новий донецький стадіон. Побудований на околицях парку імені Ленінського комсомолу. Вигляд він має не те щоб неприродний, але доволі екзотичний, це вже напевне. Сюди й дотепер з'їжджається велика кількість мешканців навколишніх містечок, щоб побачити це архітектурне диво на власні очі. В Донецьку назагал не так багато екскурсійних місць (хоча, певен, самі мешканці Донецька зі мною не погодяться), тож стадіон виконує функцію такого собі величезного релакс-центру, потрапляючи до якого, ти відразу забуваєш про навколишній пострадянський бекґраунд. Підозрюю, що президент «Шахтаря», будуючи своє дітище, про щось таке й мріяв. Для більшості мешканців пролетарського Донбасу відвідини навороченої «Донбас Арени» — чи не єдина можливість побувати в іншій реальності: на цілком «європейському» стадіоні, з цілком «європейським» сервісом. Це загалом одна з особливостей життя та побуту сьогоднішніх українських мегаполісів — спроба вибудовувати певні оази відпочинку, затишку та комфорту. За відсутності в містах достатньої кількості музеїв, театрів і книгарень (та й за відсутності достатнього інтересу до них), громадяни масово відвідують величезні торгівельні та розважальні центри, або як варіант — нові стадіони. Тут навіть не завжди йдеться про футбол як такий. Хоча «Шахтар» завжди був улюбленим клубом місцевого населення, тож нова арена, ніби перенесена в реалії Донбасу з рекламних роликів, лише додала команді вболівальників, які приходять тепер подивитися і футбол, і сам стадіон. Дирекція клубу до того ж справді зацікавлена, щоб трибуни «перлини Донбасу» не були порожніми, тож квитки на матчі коштують зовсім дешево (півтора євро на фан-сектор на внутрішні ігри), і навіть під час зустрічей із аутсайдерами команда відчуває справжню підтримку.

Знайомий із прес-служби пробиває нам зі знижкою квитки на екскурсію, й ми бредемо за двома десятками молодих людей, для яких відвідини стадіону — справжня радість і втіха літнього вікенду. Мої знайомі, «кузьмичі», попри те, що були на новому стадіоні десятки разів, розглядають усе з неприхованою гордістю за рідний клуб. Їх можна зрозуміти — виходити з «Донбас Арени» на пекучі донецькі вулиці не хочеться. На стадіоні дивовижна атмосфера й добра акустика. У роздягальні «Шахтаря», куди теж можна зайти під час екскурсії, поряд із футболками гравців стоїть велика ікона — клубний талісман. Розповідають, що вона завжди зберігається в роздягальні, звідси її вивозили лише одного разу — до Стамбула, на фінал Кубка УЄФА, який «Шахтар», до речі, виграв.

У підтрибунних приміщеннях є також клубний музей. Підозрюю, що за рівнем технічного обладнання та матеріального забезпечення це один із найкращих музеїв країни. Головне — все справді зроблено з любов'ю. А цього вже жодними «бабками» не забезпечиш. Із таким ось настроєм і йдемо на матч дублерів «Шахтаря» та «Кривбасу».

***

Фанатські війни — мабуть, найбільш справедливі. В кожній із них можна відшукати причини й складно спрогнозувати наслідки. Оскільки ці війни не передбачають тотального винищення супротивника — скоріше його ситуативне приниження. Кожна з таких воєн є внутрішньо вмотивованою і тому неминучою. Хоча збоку, з сусідніх спокійних трибун, іноді важко зрозуміти причини бойового протистояння та героїчного натиску опонентів. Потрібно бути в системі, щоб помічати всі підводні течії.

Ми домовляємося зустрітися в одному з фаст-фудів за кілька годин до гри. Спочатку приходить хтось один, потім підходять ще двоє, згодом нас сидить уже зо два десятки. Вони ставляться до всієї цієї розмови, схоже, без особливого ентузіазму, але все одно розповідають купу цікавого. Говорять, що їх постійно «пасе» міліція. Показують, хто саме в залі за ними наглядає. Розповідають, що на матчі Євро-2012 їх напевне не пустять, вони в цьому просто переконані. З міліцією в них постійні проблеми — їх від початку намагаються контролювати, прослуховують телефонні розмови, викликають на профілактичні бесіди. Тож під час матчів Євро можна буде просто розслабитись і подивитися все по телевізору. Це стосується, звісно ж, не лише ультрас «Шахтаря». Вітчизняні ЗМІ звикли зображувати футбольних фанатів як постійне джерело агресії та дестабілізації. Особливо за фанатів узялися після того, як із українських стадіонів зникла міліція. Схоже, комусь дуже важливо й вигідно показати, що відсутність на трибунах працівників правоохоронних органів — прямий і короткий шлях до хаосу та насилля. Телебачення демонструє, як львівські та київські фанати б'ють стюарда, який намагався зірвати їхній банер, у Харкові на трибуні гине вболівальник, українські стадіони напередодні Євро стають усе більше небезпечними та політично заанґажованими. Самі ультрас ставляться до цього доволі філософськи — в них своя ідеологія, якої вони дотримуються. Дивно було б, якби вона збігалася з ідеологією працівників міліції.

Цікаво те, що вони — ультрас «Шахтаря» — доволі різні. Як правило, їм уже за двадцять, себто це не якісь пацани, що не мають чим зайнятися суботнього вечора. Вони різні соціально — самі розповідають, що на сектор приходять як цілком успішні клерки, лікарі та менеджери, так і представники донецького марґінесу — робітники, дрібні торговці, безробітні. Багато хто з них дотримується правих поглядів, утім, без упадання в радикалізм; чимало з них називає себе українськими патріотами, хтось відразу ж переходить на українську. Кажуть, що хотіли навіть перекласти всі свої «кричалки» українською, зрештою, вирішили цього не робити — все ж єдність на трибунах важливіша за ідеологічні переконання. Роблять розкла’д фанатського руху — з ким товаришують, з ким війна, з ким перемир’я. Виходить дещо рвано, проте чітко — з Полтавою, скажімо, товаришують, а ось із сусіднім Харковом — ні, щось там свого часу не поділили. Не кажучи вже про Київ. З Києвом загалом окрема розмова, на рівні кровної образи. Кажуть, що не вболівають за «Динамо» навіть у єврокубках, де, здавалося б, усі мабуть уболівати за своїх. «Чорта з два, — твердять ультрас, — ми, навпаки, радіємо, коли «Динамо» програє в Європі. З якого дива ми будемо за них уболівати?» Розповідають також про своє ставлення до збірної країни. На моє питання, чи ходили на матчі збірної, коли та грала на «Донбас Арені», відповідають, що ні, не ходили — мовляв, по-перше, федерація (якою керує один зі згаданих вище братів Суркісів — головний ворог усіх некиян) поставила нереально дорогі квитки, а по-друге — на кого там дивитися? На київських дублерів, які навіть у своїй команді рідко з'являються на полі?

Щодо квитків — історія справді не дуже красива. На вирішальний матч плей-офф відбіркового туру чемпіонату світу 2010 проти збірної Греції, який нашій команді обов'язково потрібно було вигравати, федерація викинула в продаж неадекватно дорогі квитки. Матч мав відбутись у Донецьку на новому стадіоні. Президент «Шахтаря» запропонував федерації викупити всі квитки за вказаною ціною й перепродати їх усім, хто бажає, за ціною значно меншою. Такий собі шляхетний, хоч і доволі популістський, якщо подумати, хід. Утім, федерація відмовилася, трибуни на вирішальній грі були напівпорожні, збірна України бездарно програла й до Південної Африки не поїхала. Тож коли хлопці говорять про жлобство федерації та небажання підтримувати таку збірну — звучить усе це доволі аргументовано.

Загалом, поводяться вони впевнено й просто, на публіку не грають. Ну, бо яка тут публіка. Лише просять не перекручувати їхні слова. Десь посеред розмови з вулиці забігає хтось із їхніх, каже, що неподалік бачив чотирьох «кривих» (фанатів «Кривбасу»). Всі різко зриваються, мчать на вихід. Мене хтось притримує, чекай, каже, не йди — там точно хтось із камерою стоїть, від ментів, навіщо тобі це. Зрештою, ми теж виходимо за всіма на вулицю. Ті, що вибігли першими, уже розчаровано повертаються — «криві» чи то зникли, чи то їх узагалі не було. А ось трішки збоку справді стоять двійко молодих людей із професійно уважними поглядами — «пасуть», запам'ятовують. Доводиться повертатись назад. Запитую про бразильців, цікавлюсь, як ультрас ставляться до бразильської колонії в клубі. «Шахтар», мабуть, найбільш «бразильська» команда Східної Європи — саме латиноамериканці визначають тут малюнок гри, формують стиль та забезпечують результат. Мої співрозмовники доволі скептично відповідають, що жодної такої особливої любові до всіх цих найманців не мають, ставляться до них винятково як до леґіонерів, які виконують свою роботу, отримуючи за це добрі гроші. В будь-якому разі — жодного расизму, жодної політики. Хоча футбол — це теж, за великим рахунком, політика. Особливо в країні з таким суддівством.

 

Повний варіант есею читайте у збірці «Тотальний футбол».




© 2006—2018 Видавництво «Грані-Т»
Телефон/факс:
+380 44  200-12-57 (58, 59)

Україна 02140, м. Київ, вул. Бориса Гмирі, 2, офіс 10.
Ел. пошта: office@grani-t.info
Повна контактна інформація