ГРАНІ-ТИЗДАТЕЛЬСТВО ГРАНИ-Т
Іван Андрусяк «Зайчикова книжечка»Володимир Єшкілєв «Втеча майстра Пінзеля»Біблія «Для сімейного читання з коментарями та ілюстраціями»Олесь Ільченко «Пригоди динозавриків»Н.В. Гоголь «Петербургские повести»«Україна-Японія: дерев'яна архітектура»«По одному віршу ста поетів (1235 р.)»«Іоан Георг Пінзель. Скульптура. Перетворення»Вітаутас В. Ландсбергіс «Мишка Зіта»Про тварин«Історія Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря»«Казки Скандинавії»Леся Воронина «Прибулець з країни Нямликів»Олесь Ільченко «Наші птахи»Ян Твардовський «Ще одна молитва»Анастасія Крачковська про Евариста Ґалуа, Теодора Рузвельта, Енді Воргола, Михайла Дзиндру, Марґарет Тетчер«Ростам і Сохраб»«Казки Японії»Олександр Макаров «Курс юного антиквара»Ніна Воскресенська «Владар Країни Бажань»«Три казочки у в'язочку»Ярослав Грицак «Життя, смерть та інші неприємності»«Українська графіка першої третини ХХ століття»Інна Волосевич «Про хлопчика»


Розсилка новин

Підписатися на розсилку







Євген Положій. М’ячі. Київ RSS

20 червня, 2012

 

«Я побудував оповідь про Київ на тому, що малі хлопчаки, йдучи Києвом, буцають ногами у скверах каштани, які попадали на землю, – розповів «ZiK» один із авторів антології «Тотальний футбол» Євген Положій. – І чим ближче вони підходять до центрального стадіону, тим більше оновлюється той стадіон. І зі старого Республіканського перетворюється на новий – Олімпійський. Вони потрапляють на цей стадіон уже як гравці, і хтось із них забиває гол, а оцей каштан перетворюється на м’яч, на символ Євро».

Щоби підняти настрій нашим читачам, які уважно стежать за футбольними перипетіями, після непростого матчу поміж збірними України та Англії, пропонуємо до їхньої уваги фраґменти з есею Євгена Положія про Київ. У ньому, до речі, письменник розповідає не лише про зірок, команди, уболівальників, але й – що особливо актуально – про суддів :)

 


Поле
Земля кругла, поле рівне — парадокс.

А, може, зовсім не парадокс, а поширена помилка, на яку — начебто через мікроскопічну вірогідність упливу на події — ніхто не звертає уваги? Тим не менш, у будь-який футбольний матч протягом дев’яноста хвилин ігрового часу (+ час компенсований) втручається ледь помітна похибка нерівності смарагдового простору прямокутника (навіть якщо він ідеально стандартних пропорцій), і в якийсь незбагненний момент усе — логіка гри, прогнози, ставки букмекерів, мільярдні інвестиції і сам м’яч — котиться шкереберть. Тобто він (м’яч) або в жодні ворота не лізе, або прослизне навіть туди, куди голова не влазить — і будь ласка, виймайте!

І тоді фаворити програють, коли програвати не повинні; аутсайдери ж перемагають, попри всі розкла’ди. Кумири раптом падають з п’єдесталів, а нікому не відомі раптом стають каліфами на годину або зірками планетарного масштабу, створюючи маленькі дива.

Чому?

Земля рівна, поле кругле — ось у чому секрет. І не шукайте тут парадоксів, будь ласка. Як будь-який справжній секрет не має розгадки. Як буддистський коен.


Зірки
Якщо ви раптом потрапите до Києва восени і трохи погуляєте містом, то обов’язково помітите хлопчаків, які, з ранцями за плечима повертаючись зі школи, буцають ногами маленькі коричневі кульки плодів каштанів. Здалеку, серед жовтого листя київських парків, сотні школярів видаються маленькими футболістами. Підкоряючись якійсь невидимій силі, вони рухаються з усіх мікрорайонів міста в одному напрямку, вперто копаючи перед собою тверді маленькі м’ячі. Можливо, колись Блохін, Михайличенко або Шевченко, інші київські малюки, які згодом стали зірками футболу світового рівня, саме так здійснювали перші свої слаломні проходи серед дерев та перехожих і завдавали разючих ударів по лавочках.

Зрештою, хтось із цих юних киян потрапить до школи клубу «Динамо» (Київ), найвідомішої у світі футбольної команди України, і також стане зіркою футболу, а хтось, можливо, сидітиме на трибуні стадіону «Олімпійський» і вболіватиме за свій улюблений клуб. Але всі ці хлопчаки, навіть коли стануть поважними чоловіками, татами і дідусями, час від часу, не втримавшись, мимоволі буцатимуть маленьку тверду кульку — київський каштан. Тому що м’яч створений для гри, а людині властиво грати.

Каштан — загальноприйнятий символ Києва. Каштани розквітають навесні, у травні, й у всіх туристичних довідниках ви зможете вичитати пораду завітати до міста саме в цю пору року. Київ справді дуже красивий навесні — каштани квітнуть білим, їх запах забиває навіть вихлопні гази безкінечної юрби автомобілів, що застрягли в кілометрових пробках. Плоди київських каштанів не вживають у їжу, це просто не прийнято в Україні — їсти каштани. Вони визрівають у невеличких колючих зелених торбах, які падають з дерев інколи на голови, якщо не пощастить, а зазвичай просто під ноги. Колись плоди каштанів школярі збирали для аптек, їх використовували для виготовлення ліків, — але основна маса так і гине під колесами та підошвами, перетворюючись на неохайну липку суміш і стаючи головним болем двірників.

Але чемпіонат Європи з футболу пройде в Польщі та Україні влітку, тож ані квітучих білим каштанів, ані майбутніх київських футбольних зірок гості з-за кордону, на жаль, не побачать.

Це непорозуміння можна було б виправити, якби хтось додумався написати коротку історію для рекламного ролику, що презентував би Київ для Євро-2012. Уявіть бані київських церков, що сяють золотом у білій розкоші квітучих каштанів, з яких стрімко падають на тротуари й траву парків десятки, сотні колючих зелених торбиночок. Розбиваючись, вони вивільнять маленькі коричневі кульки — і їх одразу підхоплюють сот­ні школярів. Серед цих хлопців можна впізнати юних Блохіна, Михайличенка, Шевченка, інших українських футбольних зірок. Вони рухаються в бік стадіону, і що ближче вони до нього, то швидше стара споруда перетворюється на новий, реконструйований «Олімпійський». І ось хлопчаки вже на полі у формі збірної України, і це фінал чемпіонату Європи, і вболівальники просто шаленіють від щастя, коли хтось із цих хлопчаків, увірвавшись у штрафний майданчик суперника, гарматним ударом спрямовує футбольний м’яч у ворота. М’яч, який, сколихнувши сітку, знову перетворюється на маленьку кульку-каштан, символ Києва, і органічно вписується в символіку Євро-2012.

Але фанам із різних країн не пощастить у цьому році побачити столицю України навесні чи восени, а нам не поталанило отримати замовлення на рекламний відеоролик. Найголовніший висновок із усіх цих подій, які не сталися, — чемпіонат Європи від цього не постраждав.


Команди
Дивно, але каштан, один із найвідоміших символів Києва, не знайшов ніякого відображення в іншому бренді столиці України, яким є найдавніший футбольний клуб «Динамо» (перші офіційні матчі датуються 1927-м роком).

Насправді ж, коли подорожуєш іншими країнами, то ці два слова — «Динамо» (Київ) — тебе добряче виручають. Інколи це єдина інформація, яка в мешканців, наприклад, Індії або Кореї може навіяти бодай якісь асоціації з твоєю країною. Деінде — але винятково в чоловічий компанії — вам ще можуть стати в нагоді брати Клички. У крайньому випадку можна згадати Чорнобиль — але краще не згадувати... Утім, «Динамо» (Київ) спрацьовує майже завжди. І лише за це всіх чоловіків, які з середини двадцятих років минулого сторіччя грали в Києві у футбол, можна поважати — навіть якщо ти не вболівальник.

«Динамо» (Київ) у часи СРСР було найголовнішою командою України, своєрідною збірною, куди запрошували (а іноді й змушували переходити) найкращих українських футболістів. За «Динамо», без перебільшення, вболівали всі українці майже як за збірну, хай і умовну, республіки. Звісно, не тоді, коли динамівці грали з іншими українськими клубами (хоча стосунки між командами складалися різні), — а з клубами із Москви, столиці СРСР. І це протистояння: «Динамо» (Київ, тобто, вважай, збірна України) й Москва (в особі місцевих клубів) — стало головним протистоянням радянського футболу, починаючи з 60-х років минулого століття. Воно мало далеко не лише спортивний аспект, нерідко — переважно не спортивний. Для багатьох українців виграш на футбольному полі морально компенсував щось інше. Про це не говорили вголос, відкрито, — але, безумовно, такі настрої «мали місце». Зрештою, київське «Динамо» стало найтитулованішим клубом СРСР як на внутрішній арені, так і міжнародній, здобувши два Кубки Кубків та Суперкубок УЄФА. Кияни (українці) складали основу збірної СРСР багатьох поколінь, а Валерій Лобановський став світовою тренерською величиною. Москва могла про таке хіба мріяти.

Відтак, коли Радянський Союз розпався, московські футбольні функціонери жорстоко помстилися Україні, не лише на кілька років залишивши її за бортом офіційних змагань під егідою міжнародних федерацій, а й переманивши ціле покоління найталановитіших українських футболістів під знамена збірної Росії, яка стала правонаступницею СРСР і автоматично потрапила на чемпіонат світу. Годі уявити, щоб валлієць Ґіґз або шотландець Лоу погодилися грати за збірну Англії — навіть з перспективою виступити на світовій першості. Але тут ми мусимо визнати гіркоту своєї поразки.

Один із небагатьох, хто не погодився тоді грати за Росію, — Олексій Михайличенко. Ось його відповідь на запитання журналіста, чому він відмовився грати під прапором іншої країни: «Як ви собі уявляєте, щоб я, корінний киянин, який був вихований на протистоянні з московськими командами, міг грати там?!» Михайличенко і Кузнєцов, ще один гравець «Динамо», кілька років виступали за шотландський «Ґлазґо Рейнджерс» і в своїх інтерв’ю не раз наголошували на тому, яке велике враження на них справив шотландський патріотизм. Те, що я зараз напишу, певно не сподобається вболівальникам збірної Англії (але не вболівальникам київського «Динамо» та збірної України): перш ніж випускати молодих українських футболістів грати за клуб або збірну, їх потрібно відправляти на стажування до Шотландії. Й хоча шотландці рідко потрапляють до фінальних стадій чемпіонатів Європи і світу — є речі, яких варто у них повчитися, готуючись вийти на поле у формі свого клубу або національної збірної.

Звісно, тепер часи змінилися, і за «Динамо» (Київ) в Україні вболівають менше. З’явилися інші київські клуби («Арсенал», Оболонь»), інші грандіозні проекти, в яких вкладається купа грошей, — як от «Шахтар» (Донецьк) або «Металіст» (Харків). Змінився сучасний футбол і ставлення до колись головної команди України. Але незмінне одне — міжнародний ідентифікаційний код українця за кордоном:

— Where are you from?

— I’m from Ukraine.

— О-о, Dynamo Kyiv!

Дякуємо вам, хлопці. Ви гарно попрацювали протягом століття.


Тренування
«Тренується той, хто грати не вміє», — девіз заслужених ветеранів аматорських команд.


Фанати
Уперше я побачив їх у вісімдесят другому. Після переможного матчу вони йшли спершу по Червоноармійській, потім по Хрещатику — тисячі хлопців у біло-синіх шаликах, із прапорами, на яких намальована величезна літера «Д» в клубному ромбі, — й скандували фанатські кричалки, наприклад: «Динамо» — то є клас, «Динамо» — то є сила, «Динамо» то є школа...» Мені, підлітку, який у своєму провінційному житті бачив лише мирні організовані демонстрації трудящих на перше травня та сьоме листопада під червоними прапорами з лозунгами «Економіка повинна бути економною. Л.І. Брєжнєв», цей шалений натовп нагадав живу бурхливу гірську ріку, яка увірвалася в тихе болото. Складно було навіть уявити, що люди отак спокійно, без жодних дозволів державних чи партійних (комсомольських) органів могли просто взяти і пройти центром Києва, скандуючи, що їм заманеться.

Але вони йшли і скандували, а міліція обережно притискалася до узбіч, намагаючись рятувати громадський транспорт від небажаних пасажирів. «Хто це?» — запитав я у батька. — «Фанати, — відповів він. — Ходімо скоріше, а то в метро за ними не сядемо». Що достеменно означало це слово — фанати, — я так і не дізнався того вечора. З підручників історії я знав лише про релігійних фанатиків. Слово «фанатики» нагадувало «фантики», але, судячи з описів авторів підручників, ці люди на веселі папірці з-під цукерок аж ніяк не схожі. Тож якщо фанатики такі крутезні, — якими ж тоді мають бути фанати?!

Тим не менш, понад усе мені кортіло приєднатися до них і пройти Хрещатиком, скандуючи: «Ки-їв, Ки-їв»! Того вечора я зрозумів, що є на світі люди, які люблять «Динамо» більше, ніж я, дванадцятирічний.

А кілька років по тому, пізнього вечора 2 травня 1986 року, як тільки-но пролунав останній свисток судді фінального матчу розіграшу Кубку Кубків у французькому Ліоні, я, переповнений емоціями, вискочив на балкон і щосили закричав: «Ди-на-мо! Ди-на-мо!». Ніколи до цієї фантастичної перемоги улюбленої команди я не відчував таких сильних емоцій: радість, щастя буквально переповнювали мене, я готовий був любити весь світ, вибігти на вулицю, співати пісні, що завгодно... У довжелезному будинку напроти на балконах тихо тліли сигарети, майже на кожному. Ніхто чомусь не підхопив мого захвату, не розділив уголос мого щастя. Недопалки вмираючими ракетами тихо падали вниз, і темнота на балконах знову ставала суцільною.

У ніч з 26 на 27 квітня 1986 року спалахнув четвертий блок Чорнобильської атомної електростанції. 1 травня, ніби нічого не сталося, десятки тисяч людей, дорослих і дітей, змушені були марширувати на святковій демонстрації, присвяченій міжнародному дню трудящих, — назустріч онкологічним та іншим захворюванням, які викликає радіація. 3 травня через місто з боку Вишгорода поїхали перші колони машин із Прип’яті, й тоді вже всім стало остаточно зрозуміло: трапилося щось страшне. Але наскільки серйозна аварія на ЧАЕС, ніхто навіть не здогадувався, від людей приховували правду, змушуючи дихати отруєним радіацією повітрям, пити отруєну воду, позбавляючи їх права на самозахист і профілактику. Це був справжній злочин, за який досі ніхто не відповів; а аварія на ЧАЕС стала наймасштабнішою технологічною катастрофою на той час у світі.

Потім ми усвідомили майже все. Точніше, все усвідомлять наступні покоління людей, які потрапили до зон забруднення й відчуження — передовсім кияни.

А тепер, нині, просто неможливо розмежувати в часі шалену радість від перемоги улюбленої команди, символу Києва і України, від відчуття страху, невизначеності, порожнечі київських будинків та вулиць, які з ранку до ночі поливали водою. І тепер я, дорослий, розумію, чому 2 травня 1986 року, після свистка судді фінального матчу на Кубок Кубків, який зафіксував третю європейську перемогу київського «Динамо» (3:0!), з балконів напроти так тихо падали недопалки. І чому київські фанати не вийшли на переможний марш.


Судді
Суддя головний. Навіщо він на полі та як до нього правильно звертатися?

Точно не знаю (запитайте у вболівальників на трибунах під час матчу — вони уточнять).

Судді на лінії. Які їхні функції?

Білявка на стадіоні: «А той у чорних трусах із прапорцем зовсім грати не вміє! Скільки м’яч до нього не підлітав, він жодного разу не вдарив».


Гра
Спершу їм не було про що розмовляти. Бо справді: ну про що розмовляти батькові з десятирічним сином, якого він бачить лише три літні дні на рік? Запитати, чи добре той навчається? Як здоров’я бабусі та мами? Які книжки прочитав і що колекціонує? Немає про що питати насправді, бо батько дорослий і розумний, а син маленький, мовчазний та впертий. Тому вони беруть м’яча і виходять за дідів двір. Син устромляє дві гілки в землю, надягає рукавиці й стає в імпровізовані ворота. Батько кидає на траву новенького футбольного (справжнього!) тільки-но накачаного велосипедним насосом м’яча — і вони починають гру. Слабенький удар просто по центру: як справи в школі? Син легко ловить м’яча: нормально. Удар трохи сильніший, під ліву ногу: трійки в табелі маєш? Удар відбито: ні, хорошист. Пауза в грі: хто такий хорошист? — дивується батько. «Без трійок». Батько веде м’яча на ворота: улюблений предмет? Стрибок у ноги — м’яча вибито: немає. Сусідська малеча стоїть поруч, роззявивши рота — батько легко набиває м’яча ногами і головою кілька десятків разів: ким хочеш стати? — і різкий удар у верхній правий кут. Карколомний стрибок, кінчиками пальців кіпер дістає м’яча і відбиває вбік, але батько одразу підхоплює шкіряного і кричить: вставай швидше, а то Хлус прибіжить із Києва й доб’є (насправді був такий нападник у київському «Динамо», забивав винятково з меж воротарського майданчика)! Удар у нижній лівий кут: як мама? Гол. Навіть не сіпнувся.

Така от розмова. Така гра.

За кілька років, у Києві, сидячи в тролейбусі № 18, що йде від площі Шевченка, і притискаючи до себе пакет зі спортивною формою і м’ячем, який пахнув травою, азартом, потом, криками друзів, відчаєм поразок і захватом перемог, який пахнув грою, син подумки знову розмовляв із батьком: удар по центру, удар у лівий кут, вихід віч-на-віч, потужно в праву дев’ятку — і добивання. І знову на ноги — ловити, відбивати, вишкрябувати м’ячі, слова, речення, діалоги, намацувати ниточки взаєморозуміння, лежати обличчям у траві, яка пахне грою і пропущеними м’ячами, а потім витягти пенальті на останній секунді матчу й принести перемогу своїй команді.

Але кожен конкретний матч очікує на свій фінальний свисток. Рахунок на табло, очки — в турнірній таблиці, емоції — на газетних шпальтах і телеекранах. Розмови, розмови, розмови... Закінчуються двобої, закінчуються чемпіонати — а гра триває.

Вічна, як саме життя. І така ж коротка. Бо далеко не всі встигають бодай зрівняти рахунок.

Зрештою, вони стали друзями — батько і син. І коли виникала потреба серйозно поговорити, вони знали, як діяти: м’яч, дві гілочки та трохи вільного місця на земній кулі можна знайти будь-де. Решта легко доповнюється словами.


М’ячі
Футбол у сучасному його вигляді створили поважні дядьки в краватках. Вони зробили легковажну гру серйозним бізнесом із мільярдними обертами. Але вони завжди мають пам’ятати, що програ’ють одразу ж, як тільки бодай на секунду забудуть, що гра, футбол, існує для тих малюків, які, повертаючись додому зі всіх шкіл світу, дриблінґують каштанами, яблуками, ганчірками, консервними банками, шкоринками бананів, геть усім, що можна буцати ногами. Без цих малюків футбол неможливий, саме вони його роблять найкращою грою в світі!

 




© 2006—2017 Видавництво «Грані-Т»
Телефон/факс:
+380 44  200-12-57 (58, 59)

Україна 02140, м. Київ, вул. Бориса Гмирі, 2, офіс 10.
Ел. пошта: office@grani-t.info
Повна контактна інформація