ГРАНІ-ТИЗДАТЕЛЬСТВО ГРАНИ-Т
Про тваринІнна Волосевич «Про хлопчика»Володимир Єшкілєв «Втеча майстра Пінзеля»Анастасія Крачковська про Евариста Ґалуа, Теодора Рузвельта, Енді Воргола, Михайла Дзиндру, Марґарет ТетчерЯрослав Грицак «Життя, смерть та інші неприємності»Іван Андрусяк «Зайчикова книжечка»Біблія «Для сімейного читання з коментарями та ілюстраціями»«Україна-Японія: дерев'яна архітектура»«По одному віршу ста поетів (1235 р.)»Вітаутас В. Ландсбергіс «Мишка Зіта»Ніна Воскресенська «Владар Країни Бажань»Олександр Макаров «Курс юного антиквара»«Українська графіка першої третини ХХ століття»Н.В. Гоголь «Петербургские повести»Леся Воронина «Прибулець з країни Нямликів»Олесь Ільченко «Наші птахи»«Казки Скандинавії»«Ростам і Сохраб»Олесь Ільченко «Пригоди динозавриків»«Казки Японії»«Іоан Георг Пінзель. Скульптура. Перетворення»Ян Твардовський «Ще одна молитва»«Історія Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря»«Три казочки у в'язочку»


Розсилка новин

Підписатися на розсилку







Літературний футбол: Україна — Польща RSS

27 червня, 2012

 

«У цій збірці вісім есе, які, зрозуміла річ, представляють вісімку авторів. Якщо її смисловий контент і структурно-персональний склад перекласти на мову гри, то маємо дві команди — українську та польську, в кожній із яких по чотири гравці. А їхні есе виступають своєрідним матчем поміж цими командами, сутність якого в тому, хто гостроцікавіше, ритмо-динамічніше розповість про Місто і про Футбол…» —  в газеті «День» з’явилася рецензія Ярослава Голобородька на збірку «Тотальний футбол».

Збірка есе «Тотальний футбол» (Упор. Сергій Жадан. — К.: Грані-Т, 2012. — 216 с.) за своїм задумом апріорі зорієнтована на аудиторію Заходу. Не випадково вона спочатку з’явилася в Польщі й Німеччині, а лише після цього — й в Україні. Її інформаційна надмета — розповісти про футбольні справи й міста, що приймають матчі Євро-2012. У цій збірці вісім есе, які, зрозуміла річ, представляють вісімку авторів. Якщо її смисловий контент і структурно-персональний склад перекласти на мову гри, то маємо дві команди — українську та польську, в кожній із яких по чотири гравці. А їхні есе виступають своєрідним матчем поміж цими командами, сутність якого в тому, хто гостроцікавіше, ритмо-динамічніше розповість про Місто і про Футбол — себто про футбольне місто, про футбол у місті, про місце футболу в місті, про з-місто-вий футбол, про футбол не без міста тощо.

 

 

В українській літкоманді гру розпочинає Євген Положій — есе «М’ячі. Київ». У його дещо флегматичному наративі трохи «динамівського» сюжету, трохи футбольної історії, трохи політики, трохи медитацій на одвічний мотив «як тебе не любити, Києве мій», трохи анекдотичності й зовсім не трохи автобіографічних колізій. І, безперечно, не обійшлося без Чорнобиля. Адже й справді — які ж Київ, Україна й український футбол без Чорнобиля? Без нього західний уболівальник і не зрозуміє, про яку географію взагалі йдеться.

 

 

Наступним м’яча підхоплює Сергій Жадан. Його есе «Чорне золото надії. Донецьк». Інколи виникає враження, що йому все одно, про що вести мову, — ну, в сенсі розповідати, а якщо точніше — вести свою літературну гру. Ну, в сенсі, що будь-яку сторону будь-якої дійсності він готовий трансформувати й транспонувати в текст. Свою атаку Сергій Адан розпочав концептуальніше, окресливши фабульні перспективи текстових (не варто забувати — цебто ігрових) дій — мандрівку на «Донбасу Арену». Для Жадана мандрівка на донецький стадіон є симпатичною можливістю погомоніти про те, що він, очевидно, найбільше собі у своїй літературній грі вподобав, — погомоніти про кухню. Так-так, про Кухню життя, а одним із її симптоматичних виявів якраз і є кухня навколо футбольної дійсності. У якій він, безсумнівно, добре розбирається, що цілком емблематична підтверджується, наприклад, фразою-концептом: «Я не випадково відходжу від теми футболу», оскільки відхід від теми — хоч якою б вона була — справді рідко коли буває випадковим. Комбінація «Чорне золото надії. Донецьк» — це такий собі футбольний фрістайл, де дуже багато абсолютно вільно-розкутих порухів думки й погляду. Суто футбольним сюжетам чи, скоріше, субсюжетам, в цьому есе не так уже й тісно. Індивідуальна комбінація у вигляді мандрівки на футбол-арену теж не претендує на шокуючу новизну. Атакувальні дії, власне, вийшли без власне атакувальних дій.

Жадан пасує на Наталку Сняданко, і тут виникає приваблива загроза самобутньої, ба навіть вкрай оригінальної атаки, і справа, безперечно, зовсім не в безнадійно обнадійливій назві есе — «Карпати» знову програли у футбол. Львів», а в зовсім іншому, в ключовому зізнанні, що «футбол я не люблю і, відповідно, на ньому не знаюся». Й справді, натяк на футбольні цікавинки відбувся — нетривалою розповіддю про історію галицького футболу. Проте коли футбольна минувшина Львова у Сняданковому виконанні себе вичерпала й залишився Львів і лише Львів, а ще точніше — його приватне і суб’єктивне бачення-сприйняття, то атакувальні наміри захлинулися і вже практично не поновлювалися до кінця цієї розповіді. Якщо це все перевести на мову футболу, то виходить, що, отримавши м’яча, нараторка Наталки Сняданко невдовзі замислилася над фундаментальним питанням: а що ж із ним робити? Й, урешті, не знайшла цікавішого рішення, як вибити його за межі поля, в аут.

 

 

Коли після вкидання м’яч з ауту потрапив-таки до Сашка Ушкалова, він есейно означив свою територію — «Харків: фабрика футболу. Харків». Стало ясно й те, що м’яч натрапив чи то потрапив до центр-форварда, який одразу рішуче кинувся вперед, різко пришвидшивши темп гри української літкоманди. За гамбурзьким, ні, ліпше за бразильським рахунком, нарешті постала справжня тотальна атака — футбол просвічується й іскриться в автобіографічних світлинах, у домінант-фабулі, у спостереженнях і рефлексіях Ушкалового наратора. Й річ не в тім, що в тексті зринають-фігурують «Метал» («Металіст»), Олег Блохін, «Динамо» (Київ), футбольна збірна «жовто-синіх», першостоличний Харків із проблемами його інфраструктури. Річ якраз у тім, що стає зрозуміло: футбол — як трактат ентального світопотрактування, як бенефіс креативно-інтелектуальної думки, як виверження усієї гами сакрально-брутальних людських емоцій, а не лише як гра з необхідністю колективних дій — нуртує, піниться і вибухає в усьому єстві Сашка Ушкалова.

У польській команді першим, так би мовити, торкається м’яча Марек Бєньчик. Його «Останній штрафний. Варшава» слід визнати структурно оригінальним — розповісти про футбол і Варшаву через монологи ряду нараторів, які всі (й монологи, й наратори), зрозуміла річ, замкнені на столичному місті. Вони (цього разу — лише монологи) подані в часі й тривалості — із січня по липень 2011 року, й тому, видима річ, вони датовані й навіть топографічно конкретизовані. Есе Бєньчика настільки насичений цими монологами, що саме це чи то лірично, чи то епічно віддаляє їх від реально-натурального футболу. І це нормально — який може бути футбол, коли всі його численні наратори розповідають в основному про себе, це їхня особиста, доволі сокровенна розмова «за жисть» — у сенсі, якою вона для них була, якою є та якою, мабуть, не буде.

Коли м’яч потрапляє до Павла Гюлле, то ситуація докорінно змінюється. «Пан Янек. Ґданськ» — це, за літературним рахунком, лише напів-есе, текст тяжіє до викінченої новели, де слово добряче важить і навіть прогинається від власної ваготи саме тому, що без стьобу і понтів подає зрізи психолого-свідомісних заглиблень, а дві основні персоналії — наратора й пана Янека — так невимушено, так життєво переходять від футболу до поза-футболу, що сама собою зринала думка про те, що з такою грою можна брати участь не лише в українсько-польському літературному матчі. Павел Гюлле впевнено й ефективно попрацював із м’ячем і, що найважливіше, своєчасно, без затримок часу, передав його наступному виконавцю.

 

Точніше — виконавиці, бо нею виявилася Наташа Ґерке. Зі своїм есе «Футбол і польське питання (unplugged). Познань». Нічого не маючи проти жінок у футболі й тим паче — у футбольній проблематиці, все ж таки відзначу, що у форматі матчової книжки «Тотальний футбол» обидві вони зіграли приблизно однаково. Тільки з тією суттєво-несуттєвою різницею, що Наталка Сняданко хоча б витримала коротку паузу, перш ніж скромно задекларувати свою любовну нелюбов до головної чоловічої гри, а Наташа Ґерке вчинила радикальніше — заявила про це першою ж фразою: «Попереджую відразу, на футболі я розуміюсь доволі середньо: плутаю вищу ліґу з першою, не розумію положення поза грою...» Те, що вона вчинила далі, виглядає виявом наративної послідовності: не вести мову про те, в чому розуміється, за її словами, «доволі середньо». Тож мотиви футболу як видовищно-експансивної філософії та розкішної почуттєво-аналітичної оргії були майже відтіснені на маргінеси, а розповідь зосереджено на обрисах і контурах познаньсько-польській ментальності.

Поховав футбольні амбіції польської літкоманди Пьотр Сємьон. У есе «C-Л-А-С-К. Вроцлав» він так захопився політичними акцентами й потужно політизованими рефлексіями, що гра поляків-письменників втратила будь-які спортивні орієнтири. А книжка-то, хай як це дивно, називається «Тотальний футбол», а не «Тотальна політика».

У літературно-футбольному матчі Україна — Польща більше переконливо, думається, виглядали українські виконавці. Й лише тому, що вони цілеспрямованіше розповідали про єдність-цілісність Футболу, Міста й Життя. І чомусь сама собою виникає думка: як про феноменальну фієсту футболу розповідають, так у нього й грають.

 

Ярослав Голобородько

Джерело: газета «День»




© 2006—2017 Видавництво «Грані-Т»
Телефон/факс:
+380 44  200-12-57 (58, 59)

Україна 02140, м. Київ, вул. Бориса Гмирі, 2, офіс 10.
Ел. пошта: office@grani-t.info
Повна контактна інформація