ГРАНІ-ТИЗДАТЕЛЬСТВО ГРАНИ-Т
Вітаутас В. Ландсбергіс «Мишка Зіта»«Україна-Японія: дерев'яна архітектура»«Казки Японії»«Іоан Георг Пінзель. Скульптура. Перетворення»«Казки Скандинавії»Ніна Воскресенська «Владар Країни Бажань»Олександр Макаров «Курс юного антиквара»Інна Волосевич «Про хлопчика»Леся Воронина «Прибулець з країни Нямликів»«Ростам і Сохраб»«По одному віршу ста поетів (1235 р.)»Олесь Ільченко «Наші птахи»Олесь Ільченко «Пригоди динозавриків»«Три казочки у в'язочку»Анастасія Крачковська про Евариста Ґалуа, Теодора Рузвельта, Енді Воргола, Михайла Дзиндру, Марґарет ТетчерБіблія «Для сімейного читання з коментарями та ілюстраціями»Про тваринІван Андрусяк «Зайчикова книжечка»Ян Твардовський «Ще одна молитва»Ярослав Грицак «Життя, смерть та інші неприємності»«Українська графіка першої третини ХХ століття»Володимир Єшкілєв «Втеча майстра Пінзеля»«Історія Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря»Н.В. Гоголь «Петербургские повести»


Розсилка новин

Підписатися на розсилку







Літературний футбол: Україна — Польща RSS

27 червня, 2012

 

«У цій збірці вісім есе, які, зрозуміла річ, представляють вісімку авторів. Якщо її смисловий контент і структурно-персональний склад перекласти на мову гри, то маємо дві команди — українську та польську, в кожній із яких по чотири гравці. А їхні есе виступають своєрідним матчем поміж цими командами, сутність якого в тому, хто гостроцікавіше, ритмо-динамічніше розповість про Місто і про Футбол…» —  в газеті «День» з’явилася рецензія Ярослава Голобородька на збірку «Тотальний футбол».

Збірка есе «Тотальний футбол» (Упор. Сергій Жадан. — К.: Грані-Т, 2012. — 216 с.) за своїм задумом апріорі зорієнтована на аудиторію Заходу. Не випадково вона спочатку з’явилася в Польщі й Німеччині, а лише після цього — й в Україні. Її інформаційна надмета — розповісти про футбольні справи й міста, що приймають матчі Євро-2012. У цій збірці вісім есе, які, зрозуміла річ, представляють вісімку авторів. Якщо її смисловий контент і структурно-персональний склад перекласти на мову гри, то маємо дві команди — українську та польську, в кожній із яких по чотири гравці. А їхні есе виступають своєрідним матчем поміж цими командами, сутність якого в тому, хто гостроцікавіше, ритмо-динамічніше розповість про Місто і про Футбол — себто про футбольне місто, про футбол у місті, про місце футболу в місті, про з-місто-вий футбол, про футбол не без міста тощо.

 

 

В українській літкоманді гру розпочинає Євген Положій — есе «М’ячі. Київ». У його дещо флегматичному наративі трохи «динамівського» сюжету, трохи футбольної історії, трохи політики, трохи медитацій на одвічний мотив «як тебе не любити, Києве мій», трохи анекдотичності й зовсім не трохи автобіографічних колізій. І, безперечно, не обійшлося без Чорнобиля. Адже й справді — які ж Київ, Україна й український футбол без Чорнобиля? Без нього західний уболівальник і не зрозуміє, про яку географію взагалі йдеться.

 

 

Наступним м’яча підхоплює Сергій Жадан. Його есе «Чорне золото надії. Донецьк». Інколи виникає враження, що йому все одно, про що вести мову, — ну, в сенсі розповідати, а якщо точніше — вести свою літературну гру. Ну, в сенсі, що будь-яку сторону будь-якої дійсності він готовий трансформувати й транспонувати в текст. Свою атаку Сергій Адан розпочав концептуальніше, окресливши фабульні перспективи текстових (не варто забувати — цебто ігрових) дій — мандрівку на «Донбасу Арену». Для Жадана мандрівка на донецький стадіон є симпатичною можливістю погомоніти про те, що він, очевидно, найбільше собі у своїй літературній грі вподобав, — погомоніти про кухню. Так-так, про Кухню життя, а одним із її симптоматичних виявів якраз і є кухня навколо футбольної дійсності. У якій він, безсумнівно, добре розбирається, що цілком емблематична підтверджується, наприклад, фразою-концептом: «Я не випадково відходжу від теми футболу», оскільки відхід від теми — хоч якою б вона була — справді рідко коли буває випадковим. Комбінація «Чорне золото надії. Донецьк» — це такий собі футбольний фрістайл, де дуже багато абсолютно вільно-розкутих порухів думки й погляду. Суто футбольним сюжетам чи, скоріше, субсюжетам, в цьому есе не так уже й тісно. Індивідуальна комбінація у вигляді мандрівки на футбол-арену теж не претендує на шокуючу новизну. Атакувальні дії, власне, вийшли без власне атакувальних дій.

Жадан пасує на Наталку Сняданко, і тут виникає приваблива загроза самобутньої, ба навіть вкрай оригінальної атаки, і справа, безперечно, зовсім не в безнадійно обнадійливій назві есе — «Карпати» знову програли у футбол. Львів», а в зовсім іншому, в ключовому зізнанні, що «футбол я не люблю і, відповідно, на ньому не знаюся». Й справді, натяк на футбольні цікавинки відбувся — нетривалою розповіддю про історію галицького футболу. Проте коли футбольна минувшина Львова у Сняданковому виконанні себе вичерпала й залишився Львів і лише Львів, а ще точніше — його приватне і суб’єктивне бачення-сприйняття, то атакувальні наміри захлинулися і вже практично не поновлювалися до кінця цієї розповіді. Якщо це все перевести на мову футболу, то виходить, що, отримавши м’яча, нараторка Наталки Сняданко невдовзі замислилася над фундаментальним питанням: а що ж із ним робити? Й, урешті, не знайшла цікавішого рішення, як вибити його за межі поля, в аут.

 

 

Коли після вкидання м’яч з ауту потрапив-таки до Сашка Ушкалова, він есейно означив свою територію — «Харків: фабрика футболу. Харків». Стало ясно й те, що м’яч натрапив чи то потрапив до центр-форварда, який одразу рішуче кинувся вперед, різко пришвидшивши темп гри української літкоманди. За гамбурзьким, ні, ліпше за бразильським рахунком, нарешті постала справжня тотальна атака — футбол просвічується й іскриться в автобіографічних світлинах, у домінант-фабулі, у спостереженнях і рефлексіях Ушкалового наратора. Й річ не в тім, що в тексті зринають-фігурують «Метал» («Металіст»), Олег Блохін, «Динамо» (Київ), футбольна збірна «жовто-синіх», першостоличний Харків із проблемами його інфраструктури. Річ якраз у тім, що стає зрозуміло: футбол — як трактат ентального світопотрактування, як бенефіс креативно-інтелектуальної думки, як виверження усієї гами сакрально-брутальних людських емоцій, а не лише як гра з необхідністю колективних дій — нуртує, піниться і вибухає в усьому єстві Сашка Ушкалова.

У польській команді першим, так би мовити, торкається м’яча Марек Бєньчик. Його «Останній штрафний. Варшава» слід визнати структурно оригінальним — розповісти про футбол і Варшаву через монологи ряду нараторів, які всі (й монологи, й наратори), зрозуміла річ, замкнені на столичному місті. Вони (цього разу — лише монологи) подані в часі й тривалості — із січня по липень 2011 року, й тому, видима річ, вони датовані й навіть топографічно конкретизовані. Есе Бєньчика настільки насичений цими монологами, що саме це чи то лірично, чи то епічно віддаляє їх від реально-натурального футболу. І це нормально — який може бути футбол, коли всі його численні наратори розповідають в основному про себе, це їхня особиста, доволі сокровенна розмова «за жисть» — у сенсі, якою вона для них була, якою є та якою, мабуть, не буде.

Коли м’яч потрапляє до Павла Гюлле, то ситуація докорінно змінюється. «Пан Янек. Ґданськ» — це, за літературним рахунком, лише напів-есе, текст тяжіє до викінченої новели, де слово добряче важить і навіть прогинається від власної ваготи саме тому, що без стьобу і понтів подає зрізи психолого-свідомісних заглиблень, а дві основні персоналії — наратора й пана Янека — так невимушено, так життєво переходять від футболу до поза-футболу, що сама собою зринала думка про те, що з такою грою можна брати участь не лише в українсько-польському літературному матчі. Павел Гюлле впевнено й ефективно попрацював із м’ячем і, що найважливіше, своєчасно, без затримок часу, передав його наступному виконавцю.

 

Точніше — виконавиці, бо нею виявилася Наташа Ґерке. Зі своїм есе «Футбол і польське питання (unplugged). Познань». Нічого не маючи проти жінок у футболі й тим паче — у футбольній проблематиці, все ж таки відзначу, що у форматі матчової книжки «Тотальний футбол» обидві вони зіграли приблизно однаково. Тільки з тією суттєво-несуттєвою різницею, що Наталка Сняданко хоча б витримала коротку паузу, перш ніж скромно задекларувати свою любовну нелюбов до головної чоловічої гри, а Наташа Ґерке вчинила радикальніше — заявила про це першою ж фразою: «Попереджую відразу, на футболі я розуміюсь доволі середньо: плутаю вищу ліґу з першою, не розумію положення поза грою...» Те, що вона вчинила далі, виглядає виявом наративної послідовності: не вести мову про те, в чому розуміється, за її словами, «доволі середньо». Тож мотиви футболу як видовищно-експансивної філософії та розкішної почуттєво-аналітичної оргії були майже відтіснені на маргінеси, а розповідь зосереджено на обрисах і контурах познаньсько-польській ментальності.

Поховав футбольні амбіції польської літкоманди Пьотр Сємьон. У есе «C-Л-А-С-К. Вроцлав» він так захопився політичними акцентами й потужно політизованими рефлексіями, що гра поляків-письменників втратила будь-які спортивні орієнтири. А книжка-то, хай як це дивно, називається «Тотальний футбол», а не «Тотальна політика».

У літературно-футбольному матчі Україна — Польща більше переконливо, думається, виглядали українські виконавці. Й лише тому, що вони цілеспрямованіше розповідали про єдність-цілісність Футболу, Міста й Життя. І чомусь сама собою виникає думка: як про феноменальну фієсту футболу розповідають, так у нього й грають.

 

Ярослав Голобородько

Джерело: газета «День»




© 2006—2017 Видавництво «Грані-Т»
Телефон/факс:
+380 44  200-12-57 (58, 59)

Україна 02140, м. Київ, вул. Бориса Гмирі, 2, офіс 10.
Ел. пошта: office@grani-t.info
Повна контактна інформація