ГРАНІ-ТИЗДАТЕЛЬСТВО ГРАНИ-Т
«Ростам і Сохраб»Олесь Ільченко «Пригоди динозавриків»Інна Волосевич «Про хлопчика»Ярослав Грицак «Життя, смерть та інші неприємності»Іван Андрусяк «Зайчикова книжечка»Ян Твардовський «Ще одна молитва»«Українська графіка першої третини ХХ століття»«Три казочки у в'язочку»«Іоан Георг Пінзель. Скульптура. Перетворення»Вітаутас В. Ландсбергіс «Мишка Зіта»«Казки Скандинавії»Ніна Воскресенська «Владар Країни Бажань»Олесь Ільченко «Наші птахи»«Казки Японії»«Україна-Японія: дерев'яна архітектура»Володимир Єшкілєв «Втеча майстра Пінзеля»«По одному віршу ста поетів (1235 р.)»Леся Воронина «Прибулець з країни Нямликів»Олександр Макаров «Курс юного антиквара»Про тварин«Історія Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря»Н.В. Гоголь «Петербургские повести»Біблія «Для сімейного читання з коментарями та ілюстраціями»Анастасія Крачковська про Евариста Ґалуа, Теодора Рузвельта, Енді Воргола, Михайла Дзиндру, Марґарет Тетчер


Розсилка новин

Підписатися на розсилку







Данило Ільницький: «Львів відкритий для тих, хто хоче зловити його хвилю» RSS

10 липня, 2012

 

Чотири роки тому видавництво «Грані-Т» започаткувало інтелектуальну дискусію про Львів, видавши дотеперішні роздуми про місто окремою книжкою під назвою «Leopolis multiplex». Видання містить не лише згадки, враження та мрії нинішніх старших і середніх поколінь, а й сприйняття міста і відчуття його атмосфери, а також їхні погляди на різні львівські проблеми. Тепер своїм баченням міста Лева, його теперішнього та майбутнього, поділився на сторінках ZAXID.NETу представник теперішнього покоління львів’ян Данило Ільницький.

Цією статтею мені хотілося би почати розмову про Львів, яку би вели мої ровесники, тобто ті, хто почав усвідомлювати це місто вже у 2000-х роках. Мені важливо почути голос тих, хто пішов до школи уже за незалежної України і, переступивши шкільний поріг, став усвідомлювати себе не як жовтенятко чи піонер, а як маленький, а згодом молодий громадянин незалежної України. (Як не як, але буквар у нас був із Шевченком, а не з Леніним, і пам’ятника останньому у Львові перед Оперою ми уже не пам’ятаємо). Відтак могла би з’явитися книжка, яка містила би голос теперішньої львівської молоді та їхнє сприйняття свого міста, аби воно теж увійшло до львівського дискурсу (Щось на зразок Leopolismultiplex-2, або ж Leopolis2000).

Львів провокує

Читаючи різні матеріали зі згаданого видання «Leopolis multiplex», я спостерігав у собі суперечливі реакції. Коли читав статті, у яких автори зі симпатією пишуть про особливості львівськості, кохаються у цьому, пишуть про ментальні особливості саме львів’ян, свято оберігають якусь там автономію Львова, то мені у відповідь хотілося говорити про Львів негативний, відмежуватися від розмов про галицьку і львівську унікальність і дивитися на світ ширше – з позиції світу, космосу. А з іншого боку, читаючи статті негативного спрямування – без кохання до львівськості, без розмов про якусь її унікальність, – хотілося говорити про позитивні, унікальні пласти мого міста та захистити його від, на моє переконання, несправедливих звинувачень чи надто гострих висловлювань, сказаних зверхньо. Якось так стається, що сприйняття Львова є або апологетичним – із закоханістю до його історичної мультикультурності та бажанням про це говорити, або ж навпаки, із упередженням до цієї мультикультурності та постійних розмов про неї. Та врешті ти не можеш залишитися байдужим до Львова – він тебе захоплює або відштовхує, ти його любиш або ж ні, він тебе приймає, або ж ти не хочеш його. Попри цю дивну полярність Львів є все-таки неоднозначним, бо провокує.

Коли ми починаємо свідомо жити у своєму місті і сприймати його, то мовби стоїмо між шальками терезів. На одній шальці – досвід минулого, який не дає забути про себе, часом тисне, а часом стає у великій пригоді, на другій шальці – досвід майбутнього, який часом лякає нас незвіданістю, а часом повністю поглинає у себе, переважуючи шальку минулого. Досягнути гармонії (якщо, звісно, хотіти цього) можна тоді, коли стараємося зберегти рівновагу, синтезувати досвід попередників, аби створити власну пропозицію розвитку надалі. Ґрунтуватися на тому, звідки ми витікаємо, але й текти далі, не створюючи калабань.

Моє усвідомлення Львова як свого міста, сприйняття його як спадщини майбутнього пов’язане із вічно актуальною і повсякчас сущою проблемою поколінь, проблемою батьків і дітей. Батькове прізвище стає моїм, тож я насичую досвід моєї родини уже і своїм змістом. Прізвище сина етимологічно збігається із батьковим, але семантично уже є переможене тими нашаруваннями, які здійснив його теперішній носій. Коли будинок мого батька переходить у мою власність, я облаштовую його на свій лад, насичую його своєю атмосферою, при цьому живучи у закладеному моїми батьками або й дідами фундаменті і перебуваючи у створеному ними просторі енергетики. У такому ж руслі мені хочеться говорити про Львів, який сьогодні належить нам – як і своє прізвище та свій дім.

Живе місто

Львів має особливу ауру. Вона витає у повітрі. Це щось метафізичне. Ця аура працює на нас, стимулює нас до творчості і до неординарного погляду на життя. Сьогодні Львів є багатокультурним. У тому сенсі, що в ньому працюють молоді люди, які приїхали сюди із цілої України і навіть з інших країн. Це місто стає їхнім. Вони відчувають місто і вловлюють його ауру. Вони поважають теперішніх українських господарів Львова і не кажуть їм, яким має бути це місто. Як і ми, корінні львів’яни, не вказуємо їм на ті чи ті закони поведінки у Львові. Львів відкритий для тих, хто хоче зловити його хвилю. Як місто-індивідуальність він креативний до діалогу з кожною індивідуальністю, яка хоче з ним спілкуватися  – чи то людиною, чи то містом, чи то країною..

Мені хочеться, щоб Львів був живим. Мені хочеться, щоб Львів провокував і стимулював до метаморфоз, до непередбачуваності, до бажання більшої кількості людей наповнювати його своїм змістом, експериментувати із способами погляду на минуле свого міста. Мені хочеться, аби мультикультурність габсбурзького і міжвоєнного Львова не була єдиною схемою сприйняття міста, тим ключем, через який можна увійти у простір міста, і який уже став труїзмом. У цьому контексті відчуваю спорідненість із представниками нової хвилі французького кіно, які у 1950-1960-х роках зробили своєрідну мистецьку революцію, протестуючи проти передбачуваності і застиглості тодішнього кіно, проти мертвої природи паризьких павільйонів, бачених з екрану. Вони вивели камеру на вулицю, ставши знімати живе кіно про живих людей у живому місті. «Париж належить нам» – називався фільм Жака Ріветта 1960-го року. Львів – маленький Париж? У цьому я не впевнений. Але я впевнений у тому, що Львів належить нам.

Є категорія людей, які живуть у Львові, але не завдають собі труду дізнатися щось про минуле свого міста. Вони живуть тут і тепер. Думаю, їм байдуже, де жити – чи у Львові, чи в Києві, чи у Варшаві, чи у Москві, чи у Новому Йорку, чи в Старому Самборі, чи десь інде. Вони добре знають, де містяться супермаркети, і здебільшого працюють у типових сферах. Не виправдовуємо їх у певному невігластві, але часто саме такі люди впевнено сприймають те місто, в якому живуть, як своє. І саме для таких людей важливішими є їхні асоціації, ніж досвід попередників. І саме такі люди часто стають вагомими постатями у політиці міста, не дивлячись на його історичне минуле і специфічні чинники цього простору. І саме такі люди прийшли до Львова у радянський час і мали на меті зробити зі Львова щось стандартне. Це майже трагедія для міста, бо тут не можна не враховувати старовини. Це – з одного боку. Але, з другого боку, сьогодні Львів – це ще й великі «спальні» райони із багатьма багатоповерхівками. Та, з третього боку, коли ми «сидимо» тільки у старовині, то тяжіємо до тупцювання на місці. Метафізична аура міста виявляє себе навіть серед багатоповерхівок. Для мене львівська рок-музика 2000-х років асоціюється саме із такими багатоповерхівками, зокрема сихівськими. Саме у квартирах на якомусь 4-му чи 7-му поверсі живуть гітаристи, вокалісти, ударники, формуються групи, ростуть композитори. До речі, Сихів – особливе явище у просторі сучасного Львова: існують цілі сайти, блоґи про Сихів, про нього навіть співають пісні. Це яскравий приклад живої культури живого міста.

Міф Львова як міста-тла, здається, уже закорінився у свідомості багатьох. Львів використовують як історико-картинкове тло для зйомок фільмів, дія яких відбувається у старовинній Європі. Львів видавали за Париж. Та Львів – це не лише тло, але й живе місто. Чому би не знімати кіно у сучасному Львові, видаючи його за сучасний Львів?Дивно, що досі не знято хоча би одного такого фільму. Бо власне такого фільму, чи такого роману, чи такої повістини – про життя у Львові за наших часів, або ж, якщо означувати історично, за часів панування Садового, – дуже би хотілося. У наші часи кожного дня по Львову проходять сотні людей, і так цікаво, про що вони думають, що вони переживають, що вони роблять, які пристрасті вирують між ними, які сцени вони розігрують у театрі під назвою Львів. Адже Львів – це їхній простір. Простір тих людей, які є теперішнім поколінням львів’ян, які є львів’янами живими, і які щодня щось чинять у цьому своєму місті – ходять, бігають, гуляють, сплять, їдять, їздять, співають, працюють, відпочивають, думають, переживають, кохають, пишуть вірші, ставлять п’єси, малюють картини, створюють ораторії і грають на саксофоні.

 

Данило Ільницький для ZAXID.NET




© 2006—2017 Видавництво «Грані-Т»
Телефон/факс:
+380 44  200-12-57 (58, 59)

Україна 02140, м. Київ, вул. Бориса Гмирі, 2, офіс 10.
Ел. пошта: office@grani-t.info
Повна контактна інформація