ГРАНІ-ТИЗДАТЕЛЬСТВО ГРАНИ-Т
Про тваринНіна Воскресенська «Владар Країни Бажань»Леся Воронина «Прибулець з країни Нямликів»«Казки Скандинавії»Ян Твардовський «Ще одна молитва»Біблія «Для сімейного читання з коментарями та ілюстраціями»Анастасія Крачковська про Евариста Ґалуа, Теодора Рузвельта, Енді Воргола, Михайла Дзиндру, Марґарет ТетчерОлесь Ільченко «Наші птахи»«Казки Японії»Н.В. Гоголь «Петербургские повести»«Українська графіка першої третини ХХ століття»«По одному віршу ста поетів (1235 р.)»Олесь Ільченко «Пригоди динозавриків»Іван Андрусяк «Зайчикова книжечка»Вітаутас В. Ландсбергіс «Мишка Зіта»«Три казочки у в'язочку»Ярослав Грицак «Життя, смерть та інші неприємності»«Іоан Георг Пінзель. Скульптура. Перетворення»«Історія Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря»«Україна-Японія: дерев'яна архітектура»«Ростам і Сохраб»Інна Волосевич «Про хлопчика»Олександр Макаров «Курс юного антиквара»Володимир Єшкілєв «Втеча майстра Пінзеля»


Розсилка новин

Підписатися на розсилку







Книжка Тимоті Снайдера для людства про Україну і не тільки RSS

19 липня, 2012

 

Українське видання «Криваві землі» викликало неабиякий резонанс серед вітчизняних фахівців з історії, політики та пересічних читачів, адже події, описані в цій книжці, більшість свідомих дорослих читачів пам’ятає не з книжок. Жахіття війни, Голодомору та репресій переказували ще бабусі-дідусі, які все це бачили на власні очі, тож не дивно, що ця Історія продовжує нас хвилювати. Власні враження та роздуми щодо історичної монографії єльського професора виклав журналіст Тарас Альберда на порталі ХайВей.

Новий твір історика – «Bloodlands» – зібрав урожай нагород: бестселер року за версією «The New York Times», книжка року згідно з «The Atlantic», «The Independent», «The Financial Times», «The Telegraph», «The Economist». Обізнаному українському читачеві, напевно, відома його книга «The Red Prince: The Secret Lives of a Habsburg Archduke» про Вільгельма Габсбурга (Василя Вишиваного).

На щастя, 2011 року видавництво «Грані-Т» потішило українського читача перекладом Снайдерового твору, здійсненим Миколою Климчуком та Павлом Грицаком (Снайдер Т. Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним: монографія / Тимоті Снайдер. – Київ: Грані-Т, 2011. – 448 с.; цитати і посилання далі – за цим виданням). Тепер широка публіка читачів в Україні має нагоду долучитися до нового інтелектуального бестселеру історичної науки, перегортуючи одна за одною сторінки праці, об’єктивна оцінка значимості якої, очевидно, ще далеко попереду.

Успіх книги (почасти), яку сам автор називає «історією політичного масового вбивства», – плід застосування «людиномірного», «людиноцентричного» дискурсу до кривавої історії ХХ століття плюс синтетична методологія. Сам термін «Bloodlands», потрібно визнати, є засадничо неперекладним: спроба перекласти його як «криваві землі» лише примножує чужі автору конотації, яких він, як міг, уникав на сторінках книги. Як географічний концепт термін «Bloodlands» охоплює землі між Берліном і Москвою (територія сучасних Польщі, України, Білорусі, країн Балтії і «окрайця» західно-російських земель), на яких нацистський і комуністичний режими розігрували Голодомор, сталінські масові репресії та «чистки» 30-х років, винищення польської інтелігенції 1939–1940 років, Голокост, виморення голодом військовополонених та жителів Ленінграду, замордування нацистами цивільного населення під час антипартизанських рейдів на окупованій території. «Регіон, що найбільше постраждав як від нацистського, так і від сталінського режимів – Криваві землі: сьогодні це Санкт-Петербург із західним краєм Російської Федерації, більша частина Польщі, Балтійських держав, Білорусі та України. Саме тут сила і лють нацистського та радянського режимів перетнулися і вступили у взаємодію» (С. 399).

Із перших сторінок книги бачимо впорядковану внутрішню структуру, ясність та чіткість викладу, холодні цифри статистики убивств, рівновіддалені як від спроб пояснення дій нацистів з якихось морально-етичних позицій (моральна метафізика), так і від гіперболізації чи умисного замовчування, «затирання» Голодомору. Так, ще раніше, у статті «Знехтувана дійсність Голокосту» на сторінках «Критики» (число 9–10 (143–144) за вересень – жовтень 2009 року), Снайдер збивав читача з ніг логікою невблаганного факту та мовчазною переконливістю статистики: «Найбільшу акцію Великого Терору, операцію 00447, спрямовано головно проти «кулаків», тобто селян, які вже зазнали утисків під час колективізації. Ця операція забрала 386 798 життів. Із декількох національних меншин, що разом становили менше ніж два відсотки від радянського населення, вийшла понад третина загиблих у Великому Терорі… Із 681 692 страт начебто за політичні злочини у 1937 та 1939 роках, операції проти куркулів та націоналів забрали 633 955 – понад 90 %. Цих людей потай розстріляно, закопано у ямах і забуто». Будучи вільним від яких-небудь догматичних установок національних історіографій, Снайдер показує наскрізною канвою оповіді безумовну святість людського життя – оту, що видно з кадрів Спілбергового «Saving Private Ryan». Бачимо тут іншу – американську – рецепцію подій ХХ століття на євразійському континенті, оцінку збоку і з часової дистанції. Водночас він зауважує, що десятиліттями національна історія – єврейська, польська, українська, білоруська, російська, литовська, естонська, латвійська – опиралася нацистським та радянським концептуалізаціям звірств, у чому їхня безсумнівна заслуга.

«Bloodlands» – своєрідне «суперпоняття», яке претендує на здолання національних наративів. Це насамперед зона страждань між Росією та Німеччиною, поле національної скорботи. «Саме на Кривавих землях жила більшість євреїв Європи, саме тут перетиналися імперські плани Гітлера та Сталіна, саме тут билися Вермахт і Червона армія, саме тут зосередили свої сили радянський НКВС і німецька СС. Більшість місць убивств припали на Криваві землі: мовою політичної географії 1930-х-1940-х років це означало Польщу, Прибалтику, радянську Білорусь, радянську Україну і західну частину радянської Росії» (С. 10). Снайдер, виокремлюючи втрати українців та білорусів при дослідженні злодіянь обох тоталітарних режимів, непоправно вдаряє, підважує осердя легітимації радянської ідентичності – наратив Великої Вітчизняної війни: Росії (у прямому – географічному – значенні слова) не залишається місця у Снайдеровій концепції, хоча й радянські росіяни стали жертвою сталінської політики (як тут не згадати гіркі рядки Анни Ахматової: «Любит, любит кровушку / Русская земля»). У Росії під час війни від німецьких рук загинули близько одного цивільного на двадцятьох п’ятьох, тоді як в Україні (чи Польщі) цивільні гинули з частотою один на десятьох, а в Білорусі – один на п’ятьох.

Так само він виносить за дужки і предмет різних політичних констеляцій – питання про «радянський народ» як реальну форму ідентифікації.

Водночас вістря книги спрямоване супроти умисного чи мимоволі «вибілювання», «нормалізації» сталінської епохи в історії СРСР. Хоча саме зараз у Росії публіцистична література, есеїстика та монографії про «викривлення» образу Сталіна ворогами Росії поставлена на конвеєр, але й на Заході існує міцна традиція «нормалізації» Сталіна (за іронією долі, саме Гітлер і перемога над ним у союзі з західними ліберальними демократіями створили Радянському Союзу і його керівникам, як сказав би Віктор Єрофєєв, залізобетонний статус моральної недоторканності. Адже ще у 30-х роках злет Гітлера став нагодою виставити СРСР захисником європейської цивілізації). Снайдер рішуче піднімає голос проти історіографії у дусі Холодної війни, що докладала неймовірних зусиль для ретушування кривавих історичних подій, і тут його книга стає чудовою протиотрутою спробам сказати на «чорне», що воно «біле». Адже як нацистська Німеччина, так і Радянський Союз прагнули запанувати над самою історією. «Радянський Союз переміг нацистську Німеччину на східному фронті Другої світової війни і, в такий спосіб, забезпечив Сталінові вдячність мільйонів і центральну роль у встановленні повоєнного ладу в Європі. Та Сталінові здобутки на ниві масових вбивств були майже такими разючими, що й у Гітлера. У мирний час він навіть перевершив Гітлера. В ім'я захисту і модернізації Радянського Союзу Сталін протягом 1930-х років влаштував голодну смерть мільйонів і розстріли трьох чвертей мільйона людей. Він убивав власних громадян не менш ефективно, ніж Гітлер убивав чужоземних. Із 14 мільйонів осіб, яких навмисно вбито на Кривавих землях між 1933 та 1945 роками, третина на совісті Радянського Союзу… Упродовж 1930-х років Радянський Союз був єдиною державою в Європі, що здійснювала політику масового вбивства» (С. 8-9).

Значним сегментом книги стає дослідження Голодомору, який Снайдер, у зв'язку з незнанням терміну більшістю англомовної публіки, називає «політичним голодом», що його Сталін спрямував проти Радянської України і який не йшов у жодне порівняння із голодом у містах західного світу. Незаперечною правдою для історика є те, що український голод 1932–1933 років був наслідком цілеспрямованих політичних рішень і коштував близько трьох мільйонів життів. Варто нагадати, що юрист-міжнародник Рафаель Лемкін, який придумав термін геноцид, назвав український голод «класичним прикладом радянського геноциду». У той же час лауреат Пулітцерівської премії 1932 року Волтер Дюранті вказував, що в СРСР «немає голоду», а лише високий рівень смертності від хвороб, пов’язаних із поганим харчуванням. Орвел, відповідаючи заочно Дюранті, вважав український голод 33-го головним прикладом чорної правди, яку одягли в барвисті шати; «один із найбільших злочинів в історії, такий страшний, що люди в майбутньому не повірять, що таке могло статися» (Малкольм Магеридж).

Василій Гроссман, повертаючись з Бердичева, бачив, як жінка просить хліба через вікно його купе. Політемігрант Артур Кеслер бачив подібну картину. У Харкові, Києві, Сталіно та Дніпропетровську сотні тисяч людей щодня стояли в чергах по окраєць хліба. «За доказами не доводилося далеко ходити. Біля хлібної черги жебрали крихти голодні селяни. В одному місті п’ятнадцятирічна дівчина випросила місце в голові черги, і її до смерті забив продавець. Міські домогосподарки бачили, як сільські жінки помирають від голоду на тротуарах. Ідучи вранці в школу, учні бачили людей при смерті, а повертаючись післяобід з уроків – трупи. За словами одного комсомольця, селянські діти нагадували «живі скелети»… Лікарям і медсестрам було заборонено лікувати (чи годувати) голодних людей у лікарнях. Міліція ловила голодних дітей на вулицях і вивозила їх подалі від міста. В українських містах міліція затримувала по кількасот дітей на день; одного дня на початку 1933 року харківська міліція мала виконати квоту в дві тисячі осіб. Який день не візьми, в харківських бараках на смерть чекали до двадцяти тисяч дітей. Діти просили міліціонерів, щоб їм дозволили бодай померти на свіжому повітрі: «Дайте мені спокійно померти, я не хочу помирати в тісному бараку»… Одного весняного ранку серед купи трупів на харківському ринку немовля смоктало груди матері, обличчя якої було мертвого сірого кольору. Українці мали для цього назву. Вони казали: «Ось перші пуп’янки соціалістичної весни» (С. 35–36). Снайдер наводить дитячу пісеньку про світ українського села, яка описує ситуацію краще за лаконічні накази й велемовну пропаганду:

Батько Сталін, подивися,
До чого ми дожилися:
Клуня раком, хата боком,
Кінь в колгоспі з одним оком,
Ні корови, ні свині –
Тільки Сталін на стіні.
Батько в созі, мати в созі,
Діти плачуть на дорозі,
Нема хліба, нема сала,
Бо місцева власть забрала.
Не шукайте домовину –
Батько з'їв свою дитину.
З бичем ходить бригадир –
Заганяє на Сибір.

Єльський історик висловив подив з того приводу, що в останні тижні 1932 року, коли не існувало жодної зовнішньої небезпеки, жодної загрози всередині країни, жодної причини, за винятком довести твердість свого правління, Сталін волів убити мільйони людей у радянській Україні: він мовби хотів довести свою владу над українським селянством, а глибина людських страждань ніби приносила йому якесь задоволення.

Жах історії Bloodlands полягав у тому, що обидва тоталітарні режими прагнули перетворити людей на числа. Тимоті Снайдер закликає нас знову перетворити числа на людей. Якщо історія масових убивств несе загальний урок, то він полягає у відмові від упривілейованого розвитку – спроб держави здійснити економічну експансію коштом жертв та мотивації добробуту смертністю. Завдання держави – етична відданість окремій особі, коли вона (особа) цінується живою, а не мертвою.

Тарас Альберда, портал «ХайВей»




© 2006—2017 Видавництво «Грані-Т»
Телефон/факс:
+380 44  200-12-57 (58, 59)

Україна 02140, м. Київ, вул. Бориса Гмирі, 2, офіс 10.
Ел. пошта: office@grani-t.info
Повна контактна інформація