ГРАНІ-ТИЗДАТЕЛЬСТВО ГРАНИ-Т
Іван Андрусяк «Зайчикова книжечка»Біблія «Для сімейного читання з коментарями та ілюстраціями»«Іоан Георг Пінзель. Скульптура. Перетворення»Ян Твардовський «Ще одна молитва»«Україна-Японія: дерев'яна архітектура»Ніна Воскресенська «Владар Країни Бажань»Інна Волосевич «Про хлопчика»«Казки Скандинавії»«Українська графіка першої третини ХХ століття»«По одному віршу ста поетів (1235 р.)»Н.В. Гоголь «Петербургские повести»Анастасія Крачковська про Евариста Ґалуа, Теодора Рузвельта, Енді Воргола, Михайла Дзиндру, Марґарет Тетчер«Історія Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря»Володимир Єшкілєв «Втеча майстра Пінзеля»Про тваринВітаутас В. Ландсбергіс «Мишка Зіта»Ярослав Грицак «Життя, смерть та інші неприємності»Леся Воронина «Прибулець з країни Нямликів»«Три казочки у в'язочку»Олександр Макаров «Курс юного антиквара»«Ростам і Сохраб»Олесь Ільченко «Пригоди динозавриків»Олесь Ільченко «Наші птахи»«Казки Японії»


Розсилка новин

Підписатися на розсилку







«Мапа вихідного дня»: київський Афон та його святині RSS

3 серпня, 2012

 

Китаєве – одне з найромантичніших і накрасивіших місць у Києві. Певне, сам Бог береже цей дивовижний куточок тиші й спокою у межах мегаполісу. Незаймана природа, стежечки навколо ставків і сім’я диких качок, які не боячись відвідувачів, живуть тут не один рік. Тут збереглись залишки городища ІX-X століть, а також укріплень і печерних келій часів Київської Русі. Багато киян і не підозрюють, що Китаєве поряд. Тож сьогодні разом із «Мапою вихідного дня» завітаємо до таємничого куточка, де над валами часів Київської Русі пливе перегук дзвонів, біля плеса глибоких ставків шепоче очерет, й непосидючий вітер гуде у верховіттях вікових дерев.

Ця місцина не дуже змінилася за останнє тисячоліття. Ще у другому тисячолітті до нашої ери на цих пагорбах існувало поселення полян. А за часів Київської Русі на сорокаметровому пагорбі побудували городище, що займало площу біля двох гектарів та мало потрійну лінію оборони. У дев’ятому столітті під горою, біля струмка у бік Феофанії, виник посад, який упродовж двох століть виріс до чималеньких розмірів. За леґендою, своєю назвою ці місця завдячують Андрію Боголюбському, що прозивався Китаєм. Начебто на північному пагорбі побожний князь побудував палац «для відпочинку від ратних справ». Андрію приписують і заснування першої пустині біля палацу. Але більш достовірною здається версія, за якою назва походить від тюркського слова «китай», тобто «укріплення». До того ж «китами» звалися загострені палі, якими оточували фортецю.

 

У XVI–XVII століттях тут був невеличкий лаврський скит із печерами. На той час у Лавру приходило безліч паломників, а монахам-відлюдникам доводилось шукати більш тихої місцини. Китаївська пустинь була саме такою. Як у Лаврі, майбутні затворники власними руками копали собі печери. Та чи може весь печерний комплекс бути датований XVI століттям думки науковців розходяться. Існує версія, що перші печери за віком майже не поступаються городищу, тобто з’явились у десятому столітті, а пізніше лише доповнювались новими. Зараз дослідники встановили, що печерні коридори мають два яруси та поєднані між собою.

 

Найбільш знаними з монахів-відлюдників були преподобні старці Феофіл і Досифій. Паломництво до цих людей почалося ще за їхнього життя і не припиняється до сьогодні. Дивовижна леґенда про Досифія не поступається за сюжетом авантюрному історичному роману. У XVII столітті молода жінка, дворянка за походженням, втекла від мирської суєти у скит, переодягнувшись у чоловічий одяг. У монастирі її прийняли і згодом висвятили на ченця. Нікому навіть на думку не спадало, що таємничий чернець – жінка. Щоб ніхто не розгадав його таємницю, Досифій понівечив своє обличчя. Мудрого відлюдника полюбили і священики, і прихожани; він багатьом допомагав. Досифію хотіли навіть передати в управління монастир. Та чим частіше це пропонували, тим далі йшов він у печери, ховаючись від людського ока, проводячи години в молитвах. Стверджують, що десятиліття життя в аскезі та молитвах принесли Досифію дар передбачення. У 1744 році під час перебування в Києві імператриця Єлизавета Петрівна відвідала Китаївську пустинь; для підйому імператриці з почтом на Китай-гору навіть наспіх збили дерев'яні сходи. Прочувши про дивного відлюдника, імператриця вирішила з ним побачитися. Зустріч відбулася, та про що балакала Її Величність із ченцем нікому невідомо. Напевно відомо лише одне: Імператриця запропонувала відлюдникові обійняти високу посаду в церковній ієрархії. Та він відмовився. А на прощання Єлизавета залишила гаманець, набитий золотими монетами, до якого чернець навіть не доторкнувся. Гроші пішли на будівництво церкви в Пироговому. Лише після смерті старця Досифія братія дізналася, що то була дівиця. І то цілком випадково. За кілька років завітала до Китаєво на богомілля одна дворянка. Підійшла до могили, поглянула на портрет і зомліла: «Та це ж моя сестра!» Після довгих зіставлень дат і подій факт підтвердився. І покійний чернець Досифій виявився дворянкою Дариною Тяпкіною...

 

На початку XVIII сторіччя тут вже були не лише печери. У 1716 році київський воєнний губернатор Д. Голіцин побудував дерев’яну церкву й келії при ній. У 1763 році дерев’яний храм розібрали й за проектом Стефана Ковніра побудували нині існуючий Троїцький храм. Невеличкий й стрункий він розташований на тісному подвір’ї, з усіх боків оточеному будинками келій. Він хрещатий, за конструктивною системою близький до візантійських зразків, але має не один, а два куполи, відчинені у внутрішній простір.

 

У 1771 році у російській імперії було проголошено заборону на пустельне життя, монахам дозволялося жити лише у монастирях, тому ченці вийшли з печер й переселилися у келії, на той час дерев’яні. Про печери за сторіччя майже забули. Китаєве «вдосконалили»: в 1835 році перебудували Троїцький храм – він став п’ятибанним, збудували теплий храм Дванадцяти Апостолів при трапезній. Згодом весь комплекс монастирських споруд оточили цегляною огорожею. До нашого часу Китаївський монастир дійшов саме у такому вигляді.

 

Від храмового подвір’я можна спуститися до ставків й опинитися на дні чаші, з усіх боків оточеної стрімкими схилами. Перетнувши греблю прямуйте ліворуч до старих кам’яних східців – це шлях до печер. Біля входу у печери у 1995 році побудовано дерев’яну капличку. Китаївські печери, певне найбільш цікаві з численних існуючих у Києві. Достатньо автентичні, щоб зрозуміти у яких умовах мешкали монахи-пустельники, достатньо відкриті, щоб ходити де хочеться, й достатньо «цивілізовані», щоб туди взагалі можна було спуститися. До Китаєво приємно приїхати будь-якої пори року, та особливо чарівними тутешні пагорби виглядають у травні, коли квітнуть вишні в монастирському саду, або наприкінці жовтня, коли пагорби вбираються у золото, й жовте листя пливе по темній воді ставків.

 

За матеріалами путівника «10 маршрутів вихідного дня навколо Києва»




© 2006—2017 Видавництво «Грані-Т»
Телефон/факс:
+380 44  200-12-57 (58, 59)

Україна 02140, м. Київ, вул. Бориса Гмирі, 2, офіс 10.
Ел. пошта: office@grani-t.info
Повна контактна інформація