ГРАНІ-ТИЗДАТЕЛЬСТВО ГРАНИ-Т
Ян Твардовський «Ще одна молитва»Про тварин«Казки Скандинавії»Вітаутас В. Ландсбергіс «Мишка Зіта»Володимир Єшкілєв «Втеча майстра Пінзеля»Леся Воронина «Прибулець з країни Нямликів»«Україна-Японія: дерев'яна архітектура»«Казки Японії»«Три казочки у в'язочку»Ярослав Грицак «Життя, смерть та інші неприємності»Н.В. Гоголь «Петербургские повести»«По одному віршу ста поетів (1235 р.)»«Історія Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря»«Ростам і Сохраб»Олесь Ільченко «Пригоди динозавриків»Ніна Воскресенська «Владар Країни Бажань»Іван Андрусяк «Зайчикова книжечка»«Іоан Георг Пінзель. Скульптура. Перетворення»Анастасія Крачковська про Евариста Ґалуа, Теодора Рузвельта, Енді Воргола, Михайла Дзиндру, Марґарет ТетчерОлесь Ільченко «Наші птахи»Біблія «Для сімейного читання з коментарями та ілюстраціями»Інна Волосевич «Про хлопчика»Олександр Макаров «Курс юного антиквара»«Українська графіка першої третини ХХ століття»


Розсилка новин

Підписатися на розсилку







Михайло Бриних: «Iноді хочеться простого, душевного і якісного погрому» RSS

20 серпня, 2012

 

Михайло Бриних увагою різнорідних мас-медіа не обділений, як і його різножанрові книжки. І своєю увагою письменник, літературний критик і публіцист не обділяє широченний спектр явищ і подій культурницької тематики (окрім балету, звісно). У цьому ви легко переконаєтесь, натрапивши на перший-ліпший його блог у багатьох різнорідних мас-медіа.

Та все ж теми для розмов не вичерпуються. Сьогодні розмова – не так з письменником і журналістом, як і з літературним критиком, творцем прєкраснійшої падлючіскої мови і вільним спостерігачем за українським видавничим ринком.

Культура як священна корова, яку не утримують

– У Вашому резюме дуже багато всяких робіт. Довго не затримуєтесь на одному місці? Чому?

– У мене з роботою взагалі катастрофічні взаємини, я ніколи не відзначався зразковою дисципліною чи бажанням «зробити кар’єру». Ідеальний для мене варіант – якась проектна робота, коли більш-менш зрозуміло, звідки, куди й скільки копать (і, головне, чи можна взагалі не копать?). Я ніде не працював аж так довго, щоб знудитися і втратити інтерес до справи, тому похвалитися тривалим протиранням штанів на одному місці, мабуть, не зможу.

– Ви працювали над цілком збитковими проектами? А зараз би взялись за цілком волонтерську працю, якщо вона була б потрібна й корисна людству?

– Власне, я щось не пригадую, чи працював коли-небудь над прибутковими проектами. За волонтерську працю категорично би не взявся, бо не маю такої можливості. Тим більше ради людства – про це навіть подумати гидко. Хіба що ради тварин…

– Скільки потрібно писати тисяч знаків в день, аби заробити на культурі?

– Запитання містить фатальну помилку, бо «заробити на культурі» неможливо, навіть якщо писати з фабричною потужністю. Мені, принаймні, не вдається.

– Про що в Ви точно не змогли б писати?

– Про балет, мабуть. З дитинства його ненавиджу.

– Чому читачів рубрики гламурчик більше, ніж рубрики культура?

– Так було завжди, і це природно. Інша річ, що менеджери ЗМІ вже не вважають за потрібне утримувати «культуру» (бодай у якості священної корови) в ефірі чи на шпальтах газет, хіба що на правах баласту. Раніше, за радянською інерцією, культуру утримували. Потім роздуплились, що можна й без неї.

Авдиторія, зацікавлена культурницькою тематикою, невелика і розпорошена, і що найгірше – вона не цікавить рекламодавця. Можливо, якби я був рекламодавцем, то теж так думав би: пощо мені звертатись до людини, яка протягом життя досліджує історію шумерських культів? Це нікудишній покупець зі зміщеними життєвими цінностями. Він навряд чи навіть мріє про новий телевізор на всю стіну.

У більшості європейських країн культура не почувається «коровою» (хай навіть священною), там навіть існує таке поняття – страшно уявити – як культурна політика. Проте будь-які порівняння кшталту «а ось у них…» недоречні, адже у нас держава поки що відокремлена не тільки від культури, але й від політики.

Академізовані бетономішалки й проростання з прочитаного

– Ви беретесь за книжку тоді, коли є що критикувати чи, навпаки, немає?

– Причини і стимули написання рецензій завжди різні, мені час од часу подобалось писати тексти, які ніби проростали з прочитаного, але в них взагалі не йшлося про «рецензовану» книжку.

– Це наче як полеміка з автором?

– Ні, це творення окремого тексту, мотивованого фактом прочитання тої чи іншої книжки. Це може бути дуже крихка мотивація – одна метафора, емоція, ситуація, враження, будь-яка дрібниця.

Для мене літкритика – надзвичайно еластичний жанр, в якому критика як така – необов’язковий декоративний елемент. Хоча іноді, звісно, хочеться простого, душевного і якісного погрому.

– То яка взагалі функція книжкової рецензії? А яка спрацьовує у нашій країні?

– Час, коли рецензії виконували для читацької авдиторії навігаційну функцію, минув і вже не вернеться. Про «них» не знаю, кажуть, там ще й досі схвальна рецензія в «Нью-Йорк Таймз» якось впливає на продажі, але у наші незалежні часи такого ніколи не було: український читач навіть собі не вірить.

Та й усі всі дотеперішні спроби створити авторитетне критичне видання для «масового»(шкода, що немає такого розділового знаку, як подвійні лапки) читача (тобто, не тільки для фахівців) провалились. Найдовше брикався «Книжник-ревю», але й він вже давно пощез. До речі, один промовистий нюанс. Я ще й досі зустрічаю літераторів (!), які щиро дивуються: «А що, хіба «Книжник-ревю» не виходить?». Що вже казати про читача, даруйте за брутальну лексику, пересічного. Де йому читати рецензії? По-друге, специфіка українського читача полягає в тому, що у виборі книжок він в останню чергу поцікавиться думкою критика. Радіо «ОБС» у нашій країні було й залишається найкращим і найнадійнішим джерелом інформації. Сьогодні ж його функцію досить ефективно перебирають на себе соціальні мережі, й відтак – літкритика остаточно втрачає сенс.

Тексти про книжки, на моє переконання, мають бути самодостатньою літературою, іншого майбутнього для них я не бачу.

– Чи потрібна літкритику освіта літературознавця?

– Літературознавець – це окрема субстанція, дуже цікавий антропологічний феномен, який зазвичай сидить в Інституті літератури й пише дисертації та методички. Тут справа не в знаннях, а в експлуатації ними специфічного жаргону, не більше.

– Як Ви ставитесь до більш академічної критики, яку активно продукує, наприклад, Дмитро Дроздовський?

– Ну, от саме Дроздовський уособлює в собі все те, що так дратує мене в літературознавстві й літературознавцях. Огидне індикувате письмо, як і в усіх інших академізованих бетономішалок: засипав мішок Жулинського, мішок Дзюби і пару цитат з Ліни Костенко, так, для запаху, – і давай поливать газони. Кожен сумлінний випускник філології може виготовляти таке лайно тонами.

– А чи були у вас випадки, що через гостру критику псувалися стосунки з друзями/знайомими?

– Різне було. У всіх можливих варіаціях. Це дуже тонка проблема, в якій усі компроміси – погані. Мені в цьому сенсі пощастило: друзів мало, а письменників серед них – на пальцях порахувати, тож оперативний простір залишається великий. Інша річ, що нема куди писати літкритику, тож я зіскочив із цього заняття протягом останніх років.

Тепер пишу вкрай рідко, може, кілька рецензій на рік. Як ви знаєте, існує три надійні способи стати жебраком, український топ має такий вигляд: азартні ігри, сільське господарство, написання книжкових рецензій.

– А як Ви ставитесь до критики власних текстів?

– На це питання у мене стандартна і вичерпна відповідь, цитата з Івана Плюща: «Коли говорять щось приємне – мені приємно, коли неприємне – мені неприємно». А які ще у природі можуть бути варіанти, я просто не розумію?

– Я про те, що будь-яка згадка в ЗМІ про книжку – це вже додатковий бал на користь того, що потенційний читач візьме та й прочитає книжку…

– Негативна рецензія набагато краща за позитивну – це однозначно. В сенсі розголосу. Хоча це стосується тільки топ-авторів. Мені ж, наприклад, від «розголосу»– ні холодно, ні жарко. Про «Шахмати для дибілів» було опубліковано десятки рецензій, книжка здобула три помітні літпремії, одначе тираж 1500 примірників ще досі не розпроданий. У нас краще бути Сімоною Вілар – ніяких тобі рецензій, ніякого «розголосу», а тиражі – неймовірні.

Зрив мозку у вчительки української мови

– У школі Ви писали диктанти з помилками?

– Ні. У школі я був відмінником.

– Може, ще й на олімпіади їздили з української мови?

– На олімпіади їздив, каюсь: з української, російської, математики, хімії та географії. Старенька вчителька української була, дуже зворушлива, її любили, ба навіть прізвисько дали надзвичайно лагідне: «качечка» (для порівняння – прізвиська інших вчителів: «дибіл», «грізлі», «свиня», «макак макакович» тощо). Суржик (а це був натуральний попідкиївський суржик) був тим мовним середовищем, у якому я жив до 16 років. Ми для сусідів були «бендеровцями» (мої батьки родом із західної України), до того ж говорили «чисто по-укрАінскі». Один з найцікавіших моїх спогадів шкільного часу, до речі, суто філологічний. У першому класі всі спілкувалися суржиком, але що далі – то більше однокласників переходили на «рускій». Один навіть співчував мені: как ти вируліш в жизні, єслі нє научишся по-нармальному общацца? Ну, це був кінець 80-х, передчуття тріумфу малинових піджаків, напьорсточніків, бригад, кідал і такого всякого. Мені зараз самому важко в це повірити, але тоді Київ був російськомовним містом – я озирався на вулиці, коли чув українську, бо думав, що це стовідсотково хтось із знайомих. Оцей чистий біличанський суржик я використав у «Хлібі з хрящами», там деякі персонажі так говорять.

– Тобто Ваш суржик природний?

– Мій письмовий суржик – настільки ж неприродний, як одностатева любов. Я з кожним роком вдосконалюю стилістику, синтаксис, орфографію д-ра Падлючча, щоб навіть нефахівець міг побачити в цьому чітку рукотворну систему.

– Чула, Ви вже розпочали роботу над новою книжкою «20 шидевров світової літєратури». Її мета – домогти двоєшніку наблизитись до прєкрасного?

– Не тільки двієчнику, але й кожній малокультурній людині з претензіями і статусом. От, наприклад, запитує Катя Осадча якогось нардепа чи бізнес-леді, які вони книжки читають. А їй усі відповідають одне і те ж: «Ой, ви знаєте, я очєнь люблю чітать, но, к сожалєнію, совсєм нєт врємєні». От для цієї публіки хрестоматія д-ра Падлючча – натуральний клондайк.

Експерименти, яких бояться

– Є якісь плани експериментувати з літературою? Чи вистачить любовного роману й хоррору?

– Не знаю, я живу без планів на майбутнє. А задуми самі приходять, іноді звалюють, іноді лишаються – я ж їх не планую. З любовним романом – це взагалі було звичайне парі, з доброї волі я б такої книжки не писав.

– Ви ось і буктрейлер запустили до нової книжки й перші розділи ненаписаної книжки виставили в мережу, і приймаєте замовлення у читачів на наступний розділ. Які Ваші спостереження щодо таких видавничих експериментів?

– По-перше, ніякі це не експерименти, по-друге, до видавничої справи вони теж ніяким боком не туляться, радше навпаки. Просто я усвідомлюю, що мої книжки мають дуже невелику авдиторію, тож чому б не спілкуватися з нею безпосередньо?

– Чому ж наші видавці бояться експериментів? Чи вся справа у тому, що вони надто багато експериментують?

– Видавці бояться всього: авторів, дизайнерів, редакторів, коректорів, а найбільше – читачів, яких чомусь нема і нема. Причина цієї дивної, на перший погляд, фобії дуже проста: більшість видавців не вміють продавати свої книжки і не дуже прагнуть навчитися.

 

«Читомо» 




© 2006—2017 Видавництво «Грані-Т»
Телефон/факс:
+380 44  200-12-57 (58, 59)

Україна 02140, м. Київ, вул. Бориса Гмирі, 2, офіс 10.
Ел. пошта: office@grani-t.info
Повна контактна інформація