ГРАНІ-ТИЗДАТЕЛЬСТВО ГРАНИ-Т
«По одному віршу ста поетів (1235 р.)»«Україна-Японія: дерев'яна архітектура»Біблія «Для сімейного читання з коментарями та ілюстраціями»Олесь Ільченко «Пригоди динозавриків»«Казки Скандинавії»Олександр Макаров «Курс юного антиквара»Ярослав Грицак «Життя, смерть та інші неприємності»«Ростам і Сохраб»Леся Воронина «Прибулець з країни Нямликів»«Казки Японії»Анастасія Крачковська про Евариста Ґалуа, Теодора Рузвельта, Енді Воргола, Михайла Дзиндру, Марґарет ТетчерВітаутас В. Ландсбергіс «Мишка Зіта»Інна Волосевич «Про хлопчика»Н.В. Гоголь «Петербургские повести»Ян Твардовський «Ще одна молитва»«Українська графіка першої третини ХХ століття»Про тваринОлесь Ільченко «Наші птахи»Володимир Єшкілєв «Втеча майстра Пінзеля»«Історія Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря»Іван Андрусяк «Зайчикова книжечка»Ніна Воскресенська «Владар Країни Бажань»«Три казочки у в'язочку»«Іоан Георг Пінзель. Скульптура. Перетворення»


Розсилка новин

Підписатися на розсилку







Один день із життя письменника: Леся Воронина RSS

28 серпня, 2012

 

Завдяки прекрасній рубриці «Один день із життя письменника» за мить (як тільки ви відкриєте цю новину) на сайті «Граней-Т» хлюпотітимуть хвилі океану, линутиме аромат хижих орхідей, а ще ви почуєте гуркіт і дзюркотіння 270 великих, середніх та маленьких водоспадів. Заінтриґували? Це письменниця Леся Воронина вирішила розповісти нам про один день зі своєї розкішної мандрівки до Бразилії. Героями цієї розповіді могли би стати і маленькі мавпочки, і носухи-ненажери, і кокосові горіхи, і місто контрастів Ріо… А все ж, розповідаючи про один день у Бразилії, Леся Воронина спинилася на подорожі до «Великої Води».

– Ну як тобі Бразилія? Там і справді на деревах живе «много-много дікіх обезьян»? – ця фраза страшенно смішила моїх друзів і знайомих, і вони дивувалися, чому я не радію разом із ними. Ну, не могла ж я їм пояснити, що цю геніальну репліку Каляґіна з улюбленої комедії «Здрастуйте, я ваша тьотя!» я чую вже всоте і вона мене просто дістала. Насправді під час своєї десятиденної подорожі Бразилією я бачила лише кількох маленьких мавпочок. Вони сторожко визирали з лісової гущавини, коли ми підіймалися на гору Корковаду, щоб побачити величезну статую Христа, яка височіє над Ріо, і я не встигла їх сфотографувати.

фото1

138-метрова статуя Христа на горі Корковаду

Отож із дикими мавпами, які так стійко асоціюються у свідомості наших співгромадян з далекою Бразилією, у мене не склалося. Зате було стільки неймовірних і чудових вражень, що тепер, намагаючись вибрати один-єдиний день зі своєї розкішної мандрівки, я гублюся. Розповісти про славетний пляж Копакабана? А може, про маленькі вуличні ресторанчики, де біля входу висять велетенські грона кокосових горіхів, заплетених у довгу косу (так наші сільські бабусі заплітають восени цибулю)? І ти вибираєш одну таку «цибулинку», її при тобі пробивають гострим шпичаком (треба знати, в якому місці проколювати), встромляють туди соломинку, і ти п’єш солодкувате каламутне молочко і мружишся від щастя. А поруч хлюпочуться хвилі океану і мрія твого дитинства – побувати в Ріо-де-Жанейро – врешті здійснилася.

фото2

І пити кокосове молоко просто з велетенського горіха…

Можна було б розповісти про мозаїчні чорно-білі кахлі, викладені симетричними візерунками або про височезні стрімкі скелі, обліплені з усіх боків крихітними будиночками-фавелос…

фото3

Фавелос – крихітні халупки, в яких живуть найбідніші каріока –мешканці Ріо

Хотілося б згадати і височезні пальми, до яких прив’язані горщики з орхідеями.

– Розумієте, орхідеї – паразити, вони смокчуть соки з тих дерев, на яких поселяються, – пояснюють мені.  – Тому, помилувавшись квітучою орхідеєю, яку тобі подарували, і помітивши, що вона відцвіла і потроху починає в’янути, ми відрізаємо половинку пластикового вазона й міцно прив’язуємо квітку до дерева – так, щоб вона торкалася корінням до стовбура. А далі ця хижа красуня вже знає, що робити: вона міцно чіпляється до свого «донора» і починає цвісти.

фото4

Хижі орхідеї оживають, висмоктуючи соки з дерев-донорів

Можна було б розповісти ще про багато різних дивовиж, та все ж, розповідаючи про один день у Бразилії, я обираю подорож до водоспаду Іґуасу…

фото6

Іґуасу

Рано-вранці, ледь зійшло сонце, я підхоплююся з ліжка, швидко снідаю (пів-папайї, два крихітних солодких бананчики, міцнюща кава). Стрибаю в таксі, де сідаю позаду: в Бразилії жодна жінка не може сісти біля водія, це – непристойно! І їду в аеропорт, дорогою клацаючи своєю «мильницею»: багаті райони з розкішними апартаментами, суперовими бутіками та ресторанами, церква Іуди Тадея (захисника всіх гнаних і голодних), статуя чорноликої Божої Матері, злиденні халупки-фавелос, якими вкриті всі схили Ріо, гора Цукрова голова, куди підіймаються прозорі вагончики канатної дороги і звідки відкривається найдивовижніша панорама міста й океану.

фото5

З гори Цукрова Голова відкривається дивовижна панорама Ріо

Врешті аеропорт, півтори години лету – і я в місті Фос-ду-Іґуасу, в провінції Парана, там, де спадають, течуть, вирують, струменять, дзюркотять та гуркочуть 270 (!!!) великих, середніх та маленьких водоспадів, що мають назву Іґуасу. В перекладі з мови індіанців ґуарані «іґуасу» означає «велика вода».

А далі я заніміла і тільки дивилася й дивилася, і безтямно усміхалася, і спускалася до хитро покручених містків, і примірялася до того, чи варто підпливти на великому човні, який збирає всіх охочих, під прямовисні скелі?

фото7

На човні можна підпливти під прямовисні скелі

Та в мене не вистачало часу – я мала повертатися до Ріо вже за 3 години. Тому  не поїхала на екскурсію до заповідника з мавпочками, не почула, як цвірінькають, щебечуть та скрекочуть великі барвисті папуги, дзьобаті тукани й не помилувалася рідкісними метеликами…

фото8

Найбільший водоспад - Горлянка Диявола

Лише наприкінці своєї бліц-подорожі, коли мокра, як хлющ, я піднялася від Горлянки Диявола, найбільшого з водоспадів Іґуасу, до маленької кав’ярні, де чекала на автобус, щоб повернутися в аеропорт, я познайомилася із симпатичною звірюкою, яка крутилася під ногами в туристів і випрошувала цукерки та булочки. Вже потім дізналася, що зветься вона коаті, або носуха, і належить до родини єнотових. Я почухала ненажерливе створіння за вухом, віддала йому свого банана, кинула прощальний погляд на Іґуасу і побігла до автобуса – час було вертатися до Ріо...

фото9

Ненажерлива носуха

 

Леся Воронина




© 2006—2017 Видавництво «Грані-Т»
Телефон/факс:
+380 44  200-12-57 (58, 59)

Україна 02140, м. Київ, вул. Бориса Гмирі, 2, офіс 10.
Ел. пошта: office@grani-t.info
Повна контактна інформація