ГРАНІ-ТИЗДАТЕЛЬСТВО ГРАНИ-Т
«По одному віршу ста поетів (1235 р.)»Іван Андрусяк «Зайчикова книжечка»Н.В. Гоголь «Петербургские повести»Біблія «Для сімейного читання з коментарями та ілюстраціями»Володимир Єшкілєв «Втеча майстра Пінзеля»Інна Волосевич «Про хлопчика»«Три казочки у в'язочку»Про тваринАнастасія Крачковська про Евариста Ґалуа, Теодора Рузвельта, Енді Воргола, Михайла Дзиндру, Марґарет Тетчер«Історія Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря»Вітаутас В. Ландсбергіс «Мишка Зіта»Олесь Ільченко «Пригоди динозавриків»Ніна Воскресенська «Владар Країни Бажань»Леся Воронина «Прибулець з країни Нямликів»«Казки Японії»Ян Твардовський «Ще одна молитва»«Україна-Японія: дерев'яна архітектура»«Українська графіка першої третини ХХ століття»Олесь Ільченко «Наші птахи»Олександр Макаров «Курс юного антиквара»«Казки Скандинавії»«Іоан Георг Пінзель. Скульптура. Перетворення»«Ростам і Сохраб»Ярослав Грицак «Життя, смерть та інші неприємності»


Розсилка новин

Підписатися на розсилку







Один день із життя письменника: Леся Воронина RSS

28 серпня, 2012

 

Завдяки прекрасній рубриці «Один день із життя письменника» за мить (як тільки ви відкриєте цю новину) на сайті «Граней-Т» хлюпотітимуть хвилі океану, линутиме аромат хижих орхідей, а ще ви почуєте гуркіт і дзюркотіння 270 великих, середніх та маленьких водоспадів. Заінтриґували? Це письменниця Леся Воронина вирішила розповісти нам про один день зі своєї розкішної мандрівки до Бразилії. Героями цієї розповіді могли би стати і маленькі мавпочки, і носухи-ненажери, і кокосові горіхи, і місто контрастів Ріо… А все ж, розповідаючи про один день у Бразилії, Леся Воронина спинилася на подорожі до «Великої Води».

– Ну як тобі Бразилія? Там і справді на деревах живе «много-много дікіх обезьян»? – ця фраза страшенно смішила моїх друзів і знайомих, і вони дивувалися, чому я не радію разом із ними. Ну, не могла ж я їм пояснити, що цю геніальну репліку Каляґіна з улюбленої комедії «Здрастуйте, я ваша тьотя!» я чую вже всоте і вона мене просто дістала. Насправді під час своєї десятиденної подорожі Бразилією я бачила лише кількох маленьких мавпочок. Вони сторожко визирали з лісової гущавини, коли ми підіймалися на гору Корковаду, щоб побачити величезну статую Христа, яка височіє над Ріо, і я не встигла їх сфотографувати.

фото1

138-метрова статуя Христа на горі Корковаду

Отож із дикими мавпами, які так стійко асоціюються у свідомості наших співгромадян з далекою Бразилією, у мене не склалося. Зате було стільки неймовірних і чудових вражень, що тепер, намагаючись вибрати один-єдиний день зі своєї розкішної мандрівки, я гублюся. Розповісти про славетний пляж Копакабана? А може, про маленькі вуличні ресторанчики, де біля входу висять велетенські грона кокосових горіхів, заплетених у довгу косу (так наші сільські бабусі заплітають восени цибулю)? І ти вибираєш одну таку «цибулинку», її при тобі пробивають гострим шпичаком (треба знати, в якому місці проколювати), встромляють туди соломинку, і ти п’єш солодкувате каламутне молочко і мружишся від щастя. А поруч хлюпочуться хвилі океану і мрія твого дитинства – побувати в Ріо-де-Жанейро – врешті здійснилася.

фото2

І пити кокосове молоко просто з велетенського горіха…

Можна було б розповісти про мозаїчні чорно-білі кахлі, викладені симетричними візерунками або про височезні стрімкі скелі, обліплені з усіх боків крихітними будиночками-фавелос…

фото3

Фавелос – крихітні халупки, в яких живуть найбідніші каріока –мешканці Ріо

Хотілося б згадати і височезні пальми, до яких прив’язані горщики з орхідеями.

– Розумієте, орхідеї – паразити, вони смокчуть соки з тих дерев, на яких поселяються, – пояснюють мені.  – Тому, помилувавшись квітучою орхідеєю, яку тобі подарували, і помітивши, що вона відцвіла і потроху починає в’янути, ми відрізаємо половинку пластикового вазона й міцно прив’язуємо квітку до дерева – так, щоб вона торкалася корінням до стовбура. А далі ця хижа красуня вже знає, що робити: вона міцно чіпляється до свого «донора» і починає цвісти.

фото4

Хижі орхідеї оживають, висмоктуючи соки з дерев-донорів

Можна було б розповісти ще про багато різних дивовиж, та все ж, розповідаючи про один день у Бразилії, я обираю подорож до водоспаду Іґуасу…

фото6

Іґуасу

Рано-вранці, ледь зійшло сонце, я підхоплююся з ліжка, швидко снідаю (пів-папайї, два крихітних солодких бананчики, міцнюща кава). Стрибаю в таксі, де сідаю позаду: в Бразилії жодна жінка не може сісти біля водія, це – непристойно! І їду в аеропорт, дорогою клацаючи своєю «мильницею»: багаті райони з розкішними апартаментами, суперовими бутіками та ресторанами, церква Іуди Тадея (захисника всіх гнаних і голодних), статуя чорноликої Божої Матері, злиденні халупки-фавелос, якими вкриті всі схили Ріо, гора Цукрова голова, куди підіймаються прозорі вагончики канатної дороги і звідки відкривається найдивовижніша панорама міста й океану.

фото5

З гори Цукрова Голова відкривається дивовижна панорама Ріо

Врешті аеропорт, півтори години лету – і я в місті Фос-ду-Іґуасу, в провінції Парана, там, де спадають, течуть, вирують, струменять, дзюркотять та гуркочуть 270 (!!!) великих, середніх та маленьких водоспадів, що мають назву Іґуасу. В перекладі з мови індіанців ґуарані «іґуасу» означає «велика вода».

А далі я заніміла і тільки дивилася й дивилася, і безтямно усміхалася, і спускалася до хитро покручених містків, і примірялася до того, чи варто підпливти на великому човні, який збирає всіх охочих, під прямовисні скелі?

фото7

На човні можна підпливти під прямовисні скелі

Та в мене не вистачало часу – я мала повертатися до Ріо вже за 3 години. Тому  не поїхала на екскурсію до заповідника з мавпочками, не почула, як цвірінькають, щебечуть та скрекочуть великі барвисті папуги, дзьобаті тукани й не помилувалася рідкісними метеликами…

фото8

Найбільший водоспад - Горлянка Диявола

Лише наприкінці своєї бліц-подорожі, коли мокра, як хлющ, я піднялася від Горлянки Диявола, найбільшого з водоспадів Іґуасу, до маленької кав’ярні, де чекала на автобус, щоб повернутися в аеропорт, я познайомилася із симпатичною звірюкою, яка крутилася під ногами в туристів і випрошувала цукерки та булочки. Вже потім дізналася, що зветься вона коаті, або носуха, і належить до родини єнотових. Я почухала ненажерливе створіння за вухом, віддала йому свого банана, кинула прощальний погляд на Іґуасу і побігла до автобуса – час було вертатися до Ріо...

фото9

Ненажерлива носуха

 

Леся Воронина




© 2006—2018 Видавництво «Грані-Т»
Телефон/факс:
+380 44  200-12-57 (58, 59)

Україна 02140, м. Київ, вул. Бориса Гмирі, 2, офіс 10.
Ел. пошта: office@grani-t.info
Повна контактна інформація