ГРАНІ-ТИЗДАТЕЛЬСТВО ГРАНИ-Т
«Історія Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря»Ніна Воскресенська «Владар Країни Бажань»«Україна-Японія: дерев'яна архітектура»«Ростам і Сохраб»«Три казочки у в'язочку»Іван Андрусяк «Зайчикова книжечка»Олесь Ільченко «Наші птахи»Олесь Ільченко «Пригоди динозавриків»«Українська графіка першої третини ХХ століття»Леся Воронина «Прибулець з країни Нямликів»Ярослав Грицак «Життя, смерть та інші неприємності»«По одному віршу ста поетів (1235 р.)»Н.В. Гоголь «Петербургские повести»Ян Твардовський «Ще одна молитва»Вітаутас В. Ландсбергіс «Мишка Зіта»«Іоан Георг Пінзель. Скульптура. Перетворення»Володимир Єшкілєв «Втеча майстра Пінзеля»Анастасія Крачковська про Евариста Ґалуа, Теодора Рузвельта, Енді Воргола, Михайла Дзиндру, Марґарет ТетчерБіблія «Для сімейного читання з коментарями та ілюстраціями»Олександр Макаров «Курс юного антиквара»Про тварин«Казки Скандинавії»Інна Волосевич «Про хлопчика»«Казки Японії»


Розсилка новин

Підписатися на розсилку







Один день із життя письменника: Іван Андрусяк RSS

4 вересня, 2012

 

Не повірите, але у письменників теж буває відпустка. Щоправда, у відпустку вони йдуть передовсім для того, щоби мати час і спокій для писання. Ось і «Грані-Т» відпустили свого літературного редактора у відпустку до його улюбленого Куземина на Сумщині – начебто для відпочинку, хоча насправді ми ж знали, що саме на берегах Ворскли, над якою в серпні сонно парує туман, Іванові найліпше думається і пишеться. І ми не помилилися, бо з відпустки Іван Андрусяк повернувся з новою повістю!

Сьогодні письменник розповідає нам про один із днів своєї творчої відпустки, який мав би початися з походу до описаного Геродотом Більського городища, але на заваді стали нова повість і її герої – їжак, що поселився в літній кухні, і заєць, що замешкав у сусідньому обійсті. Тож приготуйтеся до дуже теплої розповіді Івана Андрусяка про те, як посеред літа народжувався «Третій сніг», про подорож із родиною до Міста Сонця і Стефині сльози…

Це був майже звичайний серпневий день, на який ми запланували похід у Більськ. Не заради Більська, а заради походу – розкопки в Більському городищі цього року закінчилися ще в липні, й археологи поїхали додому; а в самому селі ми бували не раз, тож навряд чи знайшли б там тепер для себе щось нове. Утім, насправді нове можна знайти завжди – адже місця тут такі, що гріх не йти в похід, навіть не маючи якоїсь кінцевої цілі. Тим паче, якщо це передостанній день у Куземині, завтра треба ще дещо зробити коло хати, а ранесенько післязавтра – маршрутка до Охтирки і фініта ля відпустка…

Ясна річ, найкраще в такий похід вирушати ще до схід сонця, щойно небо з боку Котельви починає злегка рожевіти. Тоді за півгодини будеш уже коло Ворскли, над якою сонно парує туман, – і з цього туману почуєш сторожкий крик журавля або чаплі, а над головою посвист крил – то свій неодмінний ранковий обліт роблять качки… На жаль, цій ідилії недовго тривати: за кілька днів оголосять сезон полювання, члени «партії реґіонів» прийдуть сюди з рушницями – і не одна качка, не один вальдшнеп, а може, навіть не один журавель і чорний лелека (їх тут усе ще кілька водиться) накладе головою лише через те, що якомусь дебілові запраглося вдовольнити свої кровожерливі інстинкти…

…Утім, цього разу від ранкового походу довелося відмовитись, і на це була більш ніж поважна причина – «Третій сніг». Це нова повість, яку я почав писати ще два роки тому тут же, в Куземині, де ми традиційно відпочиваємо в серпні й де мені пишеться чи не найкраще… Тоді, щоправда, мені «прийшов» лише початок тексту – сама тональність, настрій твору і кілька головних героїв; а далі не писалося, тож файлик із назвою «Третій сніг» чекав свого часу в моєму комп’ютері, і Катруся (дружина Івана Андрусяка, літературознавець Катерина Борисенко. – Ред.), і діти періодично запитували, як справи в їжака Петра і зайця Миколи, себто як далі розвиватиметься ця історія… А я не знав, як вона далі розвиватиметься, і лише періодично відкривав той файлик, перечитував і закривав знову…

Однак цього разу герої «Третього снігу» почали мене «переслідувати» відразу ж по приїзді в Куземин. Почалося з того, що їжак поселився в літній кухні. Там не підлога, а долівка – земляна́, і він прорив собі туди хід із сараю й удень відсипався, а вночі виходив у своїх їжачачих справах. А їжаки, коли сплять, хропуть, – і це спершу налякало, а тоді зацікавило Лізу (старша дочка письменника, персонаж повістей «Стефа і її Чакалка» і «Кабан дикий – хвіст великий». – Ред.), яка десь в інтернеті вичитала, що їжаки полюбляють пиво, а коли його скуштують, то стають особливо агресивні до гадюк. Десь у Румунії чи в Угорщині буцімто навіть спеціальний пивний фестиваль для їжаків проводять. Оскільки в Куземині це актуально (поруч – Гетьманський національний природний парк, у якому водиться чорна гадюка), Ліза вирішила, що їжак буде нашим антигадючим охоронцем, тож купила пляшку пива й щовечора наливала його їжакові в консервну бляшанку…

А в сусідньому обійсті поселився заєць. Колись там жила старенька бабця, але років п’ятнадцять тому вона померла, а її родичі мешкають чи то в Сумах, чи в Харкові й навідуються сюди дуже нечасто, так що все обійстя геть запущене й заросле, – тож у цих заростях заєць і поселився, знайшовши десь там собі прихисток навіть від собак, і по ночах активно навідувався на довколишні городи.

Оце вже й два персонажі повісті! А інші приходили до мене самі, коли я працював. Раненько – ще всі сплять, найкращий час для роботи – я виносив у кущі смородини під вікном два стільці; на один сідав сам, а на інший умощував ноутбук – і…

Так було й цього дня, прикметного, власне кажучи, тим, що робота добігала кінця. Залишилося прописати фінал, розв’язку – і повість готова, увечері читатиму її рідним. Ясна річ, відтак її ще треба буде вичитати, десь підправити, а щось, може, й переписати, – але це вже буде потім, удома в Березані, а з Куземина я маю просто привезти закінчений текст…

І ось я пишу – а моїм героям цікаво ж, що там з ними відбувається. І першою не витримує білочка Катя – тихесенько по паркану пробирається на горіх, далі перестрибує на яблуню, а з неї – на стару сливу, з якої вже можна зазирнути на екран мого ноутбука. Добре, що я завбачливо захопив із собою фотоапарат…

Діти, відтак розглядаючи цю світлину, вирішили, що білочка Катя схожа тут на чупакабру :)

Відтак прийшов дрозд Марко. Він старанно робив вигляд, що просто шукає на землі чогось їстівного, і під цим приводом підходив якомога ближче й підозріло зиркав у бік ноутбука. Але навряд чи йому вдалося щось прочитати – бо його зачув кіт Степан і заходився на нього полювати. А дрозд розумний – утікаючи від Степана, він застрибнув просто на спинку стільця, на якому стояв ноутбук. Знав же, що я не дозволяю котам полювати на пташок, тож захищу його…

Степан, до речі, не є персонажем повісті; там згадується інший кіт – Тимофій, Тимко, який чекав нас у Березані. Але Степан – кошеня, власне – так сподобався Катрусі й дітям, що вони відтак доправили його 400 кілометрів маршрутками через Суми до Березані, й тепер у нас два коти. Тож у якійсь із наступних повістей доведеться прописувати й Степана :)…

Більше моїх героїв не навідувалося – ані вовк Мелетій, ані хтось із родини ведмедя Дмитра не ризикнув забігти до села й прочитати, що я про нього понаписував, – тож доки мої рідні попрокидалися, повмивалися й приготували сніданок, я дописав останню сторінку «Третього снігу».

А тоді ми сіли снідати – й разом із нами снідали синички й повзики. Стефа (молодша дочка Івана Андрусяка, персонаж повістей «Стефа і її Чакалка» і «Кабан дикий – хвіст великий». – Ред.) зробила їм на горісі соняшникову годівничку:

А тоді вирушили в похід. Цього разу вирішили йти з Куземина до Більська не короткою дорогою, через поля і яр, ба навіть не довшою, через вали, а найдовшою – понад берегом Ворскли. Якщо тут справді колись було, як вважають історики, леґендарне «місто сонця» – Гелон, – то саме по Ворсклі діставався до нього Геродот, – і мусив бачити ці ж вали над річкою (тоді, певно, вони не були вкриті лісом – бодай з оборонних міркувань), ці ж луки, це ж небо, а якщо піднятися на вал – то й «синій» ліс на овиді, оспіваний Іваном Багряним у поемі «Скелька»…

Оскільки вийшли пізно, то ні чорного лелеку, ні журавля, ані навіть качок того разу не бачили – лише кілька курочок водяних. Зате на луках несподівано зустріли кілька бджолоїдок! Близько вони не підпускали, тож світлини вийшли не дуже якісні – та все ж…

А ще надибали айву! Якщо вдасться вибратися сюди восени – то наваримо з неї варення. А тепер вона ще зелена – але ж яка красива!

А ще – терен! Цього року він вродив дуже гарно. Недарма-бо їжак Петро у повісті «Третій сніг» мешкає в тернівнику…

Назад верталися вже полями – і ось що з цього вийшло:

А увечері я читав своїм рідним повість «Третій сніг». У фіналі Стефа розчулилася й навіть плакала… Там справді дуже щемкий фінал…

Ми з Катрусею вирішили, що це добре – нині ж багато книжок, із якими дитина може вволю посміятися (і з моїми теж), але мало таких, які можуть викликати в дитини хвилювання за долю героя, а тим паче світлі сльози… Дуже сподіваюся, що мій «Третій сніг» буде саме такою книжкою…

Іван Андрусяк

P.S. від видавництва: повість Івана Андрусяка «Третій сніг» готуватиметься до друку в «Гранях-Т» у 2013 році.

Читайте також:

Один день із життя письменника: Оксана Лущевська

Один день з життя письменника: Галина Вдовиченко

Один день з життя Олеся Ільченка. Бруйяр… нюаж…

Один липневий день Степана Процюка 

Один день із життя письменника: Ірен Роздобудько

Один день із життя письменника: Леся Воронина




© 2006—2017 Видавництво «Грані-Т»
Телефон/факс:
+380 44  200-12-57 (58, 59)

Україна 02140, м. Київ, вул. Бориса Гмирі, 2, офіс 10.
Ел. пошта: office@grani-t.info
Повна контактна інформація