ГРАНІ-ТИЗДАТЕЛЬСТВО ГРАНИ-Т
Ян Твардовський «Ще одна молитва»Ярослав Грицак «Життя, смерть та інші неприємності»Володимир Єшкілєв «Втеча майстра Пінзеля»Ніна Воскресенська «Владар Країни Бажань»Н.В. Гоголь «Петербургские повести»«Українська графіка першої третини ХХ століття»«Казки Скандинавії»Інна Волосевич «Про хлопчика»«Ростам і Сохраб»Іван Андрусяк «Зайчикова книжечка»Леся Воронина «Прибулець з країни Нямликів»«По одному віршу ста поетів (1235 р.)»«Іоан Георг Пінзель. Скульптура. Перетворення»«Казки Японії»«Історія Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря»Біблія «Для сімейного читання з коментарями та ілюстраціями»Анастасія Крачковська про Евариста Ґалуа, Теодора Рузвельта, Енді Воргола, Михайла Дзиндру, Марґарет ТетчерОлесь Ільченко «Наші птахи»«Україна-Японія: дерев'яна архітектура»«Три казочки у в'язочку»Олесь Ільченко «Пригоди динозавриків»Вітаутас В. Ландсбергіс «Мишка Зіта»Про тваринОлександр Макаров «Курс юного антиквара»


Розсилка новин

Підписатися на розсилку







Володимир Єрмоленко: «Найбільше мене цікавить множинна іпостастність Беньяміна» RSS

5 вересня, 2012

 

Тексти, теми, образи, метафори німецького інтелектуала Вальтера Беньяміна дуже складно означити. Філософ, критик, есеїст, перекладач – «він сам був уособленням тієї реальності, в якій жив: реальності розірваної, шизофренічної, уривчастої, а тому, не прагнучи звести її до якоїсь системи, він прагнув давати слово кожному з маленьких фраґментів розірваного життя», – пише у передмові до найновішого українського видання творів Вальтера Беньяміна «Щодо критики насильства», яке нещодавно з’явилося у серії «De profundis» видавництва «Грані-Т», український філософ, дослідник життя і творчості Беньяміна Володимир Єрмоленко. Ексклюзивно для читачів «Граней-Т» пан Володимир розповідає про множинні іпостасі Вальтера Беньяміна, його любов до метафор, дрібниць, фотографії, а також коментує головні теми та образи німецького мислителя. До вашої уваги відеозапис та текстовий варіант розмови.

КИМ МІГ БУТИ ВАЛЬТЕР БЕНЬЯМІН

І КИМ ВІН НАСПРАВДІ БУВ?

Володимир ЄРМОЛЕНКО: Найпарадоксальніше у Вальтері Беньяміні те, що фактично це людина, яка уникала класифікацій. І це найдивніше в ньому і найцікавіше. Мені здається, що люди, які живуть у сучасному світі, дуже люблять себе класифікувати – або ідеологічно, або національно, або за професією, або ще якось. Беньямін нам показує, що людина може бути вільною – без класифікації. Він міг би бути письменником: писав сонети, вірші, видавав їх; писав прозу – і дуже непогану прозу. Він міг бути філософом, «офіційним» філософом; міг бути професором філософії – і не став ним. Він міг бути істориком архітектури (у нього є величезний твір про паризьку архітектуру, про паризькі пасажі), але й ним не став… Міг бути істориком літератури чи літературним критиком… І він фактично був усіма цими ролями, – але одночасно був чимось набагато більшим. Це уникання класифікації, уникання якихось епітетів, які класифікують однозначно і назавжди, – найцікавіше в цьому авторі.

«ГРАНІ-Т»: Яка іпостась Беньяміна Вам найближча і найцікавіша?

Володимир ЄРМОЛЕНКО: Найцікавіше для мене те, що немає такої іпостасі, що це постійна подорож між дисциплінами, стилями, національними контекстами. Бо Беньямін – це німецький єврей, який цікавиться російською культурою, французькою, живе в Парижі… Чому я ним займався і чому він мене цікавить? Саме через його неіпостасність або множинну іпостасність.

«ГРАНІ-Т»: З ким із сучасників Ви би поставили поруч Беньяміна?

Володимир ЄРМОЛЕНКО: Тут можуть бути люди з різних епох. Може бути Марсель Пруст, звісно. Беньямін переклав два томи «В пошуках утраченого часу» (другий і третій). Це можуть бути німецькі афористи XVIII-XIX століть, наприклад, Ліхтенберґ. Це можуть бути німецькі романтики – Новаліс, скажімо. Із пізніших – Ролан Барт. Із Бартом у них багато спільного: і теми, й увага до культурної  критики, до фотографії. Обидва написали блискучі книжки про фотографію: Беньямін – «Коротку історію фотографії», а Барт – «Camera Lucida».  Це могла бути С’юзан Зонтаґ. Вона теж написала книжку про Беньяміна і книжку про фотографію. Врешті, це міг би бути Монтень. Тобто це досить широке коло людей – але людей, які не є чистими філософами або чистими письменниками.

«ГРАНІ-Т»: Чому Вальтера Беньяміна так цікавила фотографія?

Володимир ЄРМОЛЕНКО: Він почав розвивати думку, яку потім розвивав Ролан Барт. Барт у своїй «Camera Lucida» пише про те, що він намагається вхопити ноему фотографії, тобто її фактичну суть. Фото завжди відображає суть того, що було, якусь мить справжності, реальності, яка вже відбулася. На думку Беньяміна, в кіно, літературі ми завжди перебуваємо на території «як могло би бути», тоді як фотографія – це стикання з голою реальністю, з тією реальністю, яка вже не повернеться, яка вже є унікальною і одиничною.

«ГРАНІ-Т»: У передмові Ви пишете, що для Беньяміна дуже важливою була метафора сузір’я…

Володимир ЄРМОЛЕНКО: Так, сузір’я для Беньяміна було первинним знаком, першим актом знакотворчості людини. Людина дивиться на небо, вона бачить просто якісь не з’єднані між собою точки. І чомусь вона починає їх з’єднувати в якісь фігури, шукати єдність у хаосі вражень. Насправді ці зірки можна з’єднати в сузір’я в один спосіб, можна в інший… І це дуже важливо – розуміти, що ці єдності, з якими ми стикаємося в культурі як нація, як клас, як суспільство, як епоха, є до певної міри довільними. Вони є поєднанням дискретних речей, які можуть бути поєднані в інший спосіб.

«ГРАНІ-Т»: Звідси Беньямінова любов до дрібниць?

Володимир ЄРМОЛЕНКО: Сам Беньямін називав свою філософію мікрологічною. Я ж за аналогією до мікроісторії як дисципліни спробував назвати її мікрофілософією. Можливо, це трохи барокова думка про те, що ми можемо побачити суть чогось через якусь дрібницю, яка уникає нашої уваги. І ця увага до речей, які не є тотальними, які є мікроскопічними і тому не помітними на перший погляд, – у цьому є щось дитяче. Бо коли спілкуєтеся з дитиною 2-3 років, ви розумієте головну відмінність дорослої свідомості від дитячої. Доросла свідомість фокусується на великих речах, абстрактних, а дитяча – на дрібних деталях, які ви не помічаєте. Ця увага до мікроскопічного – одна з новацій Беньяміна. І вона була присутня в його реальному фактичному житті: любов до малих речей, дрібного почерку, маленьких карток, іграшок.

«ГРАНІ-Т»: Як Ви думаєте, наскільки важливо те, що Беньямін уже вдруге з’являється в Україні?

Володимир ЄРМОЛЕНКО: Це важливо тому, що Беньямін не має школи. Є школа феноменології філософії, є школа аналітичної філософії – а Беньямін одинак. Він ставить велике питання про підпоняття групи і поняття школи, бо ж існують школи думки, в яких кожен може себе знайти. Беньямін – це людина, яка постійно ставить питання під будь-чим, що намагається бути тотальним, тоталітарним, груповим і т.д.

«ГРАНІ-Т»: Якщо говорити про тексти Беньяміна, в чому полягав його особливий стиль? Як він писав?

Володимир ЄРМОЛЕНКО: Це тексти дуже багаті на образи і на метафори. Це те, що мені дуже близьке, тому я після Беньяміна займався такою інтелектуальною доктриною, як метафорологія в Німеччині. Це те, що не подобалось людям, з якими він досить істотно дружив і співпрацював. Це мова, в якій ти завжди виходиш на якусь незвичну метафору або незвичний образ.

Друга риса його текстів – це розмаїття тем, як правило, археологічних. Це вже потім у Франції 60-х років почали розкручувати тему: археологія знання, археологія гуманітарних наук.

Читання Беньяміна – це завжди читання не тільки Беньяміна, а цілих культурних пластів, через які він проходив. Якщо ви читаєте його головний незавершений твір про пасажі, то це здебільшого якісь виписки: з архівів, газет XIX століття німецькою і французькою мовами, – і ви дізнаєтеся про культуру, матеріал, з яким працює Беньямін.

«ГРАНІ-Т»: Хто є читачем текстів Вальтера Беньяміна?

Володимир ЄРМОЛЕНКО: Мені здається, що його тексти для людей, які люблять інтелектуальну контрабанду, люблять долати межі леґально чи нелеґально – межі ідеології, дисциплін, текстів, національних культур, віку. Бо ж Беньямін – це людина, яка постійно намагалася зрозуміти дитинство.

 

 

 

ГОЛОВНІ ТЕМИ й ОБРАЗИ ВАЛЬТЕРА БЕНЬЯМІНА

Про мову

Вальтер БЕНЬЯМІН: Переклад мови речей на мову людей – це не тільки переклад німого на голосне, це переклад безіменного на ім’я. Тож це переклад недосконалої мови на досконалішу, він може тільки-но долучати щось, себто пізнання.

Володмир ЄРМОЛЕНКО: Це досить складна тема. У Беньяміна є кілька есеїв про мову. Разом із Гайдеґґером їх можна назвати головними філософами мови в Німеччині. Вони працювали абсолютно окремо, хоча у них було спільне натхнення – символістська і неосимволістська німецька й австрійська поезія.

Але головне для філософії Беньяміна – це поняття імені. Вальтер Беньямін був людиною, яка дуже любила імена, вона називала речі своїми іменами, цікавилась, як речі називають: як називаються різні квіти, дерева. Звідси інтерес до історії та гуманітарної науки, бо це передусім царство імен. Під іменем ховається щось, якась реальність, якийсь світ. Тому Беньямін – це людина, яка відкрила багато невідомих імен.

Перевага епітета перед іменем полягає в тому, що ім’я завжди залишає загадку. Коли ми кажемо «Вальтер Беньямін», то позначаємо якусь монаду, яку можемо потім пояснювати нескінченно. Якщо кажемо «філософ Вальтер Беньямін», то таким чином даємо якесь означення,  якось обмежуємо. А ім’я завжди залишає простір для багатьох епітетів і означень. Ця увага до імені дуже нетипова для німецької філософії. Німецька філософія мови здебільшого фокусувалася на проблемі судження. А Беньямін, навпаки, фокусувався на проблемі імені і на його повноті, тотальності й нерозривності.

Про Марселя Пруста

Вальтер БЕНЬЯМІН: Те, що перед ним було ненапруженим епохою проміжком часу, перетворилося на силове поле, в якому пробудилися найрізноманітніші течії пізніших авторів.

Володимир ЄРМОЛЕНКО: Одна з головних речей, яка їх поєднує, – це пам’ять. Пруст – це література пам’яті, мимовільна пам'ять, філософія пам’яті не як якогось відомого згадування, а радше як пам’ять, яка вривається – попри нас, попри нашу волю – в наше сьогодення.

Ще пам'ять – це певний пошук істини, намагання зрозуміти, що відбулося насправді в минулому. В цьому один із головних моментів уваги до Пруста. По-перше, це розуміння того, що якісь речі, які відбуваються в минулому, одиничні, – вони ніколи не повторяться знову. А по-друге, це до певної міри естетика мимовільної пам’яті того, що там, де працюємо з історією, ми стикаємося з чимось більшим, ніж наша свідомість і наш контроль над нею.

Про Франца Кафку

Вальтер БЕНЬЯМІН: Увесь цей світ канцелярій і писарень, світ повитих у морок помешкань, звідки віє затхлістю, – це світ Кафки.

Володимир ЄРМОЛЕНКО: У Кафки є образ, який потім буде використовувати Ханна Арендт: що людина і її історія – це завжди якась боротьба з двома невідомими чоловіками, один з яких стоїть позаду, а інший попереду. Той, що позаду, – це минуле, а той, що попереду, – майбутнє. І кожен із них тисне на людину, але якщо щось забрати – або тиск спереду, або тиск ззаду, – людина впаде. Якщо людину повністю віддати минулому без майбутнього, – людина впаде, вона загине у своїй ностальгії. Якщо впаде минуле і людина лишиться без пам’яті, – вона позбудеться своїх коренів, своїх прив’язаностей. Цей образ важливий для Беньяміна.

Про сюрреалізм

Вальтер БЕНЬЯМІН: Поставити силу сп’яніння на службу революції – ось навколо чого обертається сюрреалізм у своїх книжках і заходах. Це він може назвати своїм найвластивішим завданням.

Володимир ЄРМОЛЕНКО: Із сюрреалізмом у Вальтера Беньяміна цікаві стосунки. Він багато років жив у Парижі, спочатку просто тому, що цікавився французькою культурою, а потім тому, що був змушений еміґрувати в 1933-му. У Парижі Беньямін застав сюрреалізм на піку і вже тоді, коли сюрреалізм поступово відходив в історію. Цікавила Беньяміна в сюрреалізмі передовсім естетика сну, сновидіння, марення, естетика образу і спроба подивитися на цю естетику як на щось дуже цікаве, емансипативне.

Але стратегія у Беньяміна зворотна. У нього є фраза: «Якщо мета сюрреалістів заснути, то моя мета – прокинутися». І це головна тема твору про пасажі, де він аналізує культуру XIX століття через історію однієї архітектурної форми. Тобто те, що сюрреалісти пробували як мистецьку практику – жити у сновидіннях, – це вже існувало у суспільстві ще за 100 років до сюрреалізму. Суспільство капіталістичне у XIX столітті вже живе в маренні, й головним маренням є товар. Беньямін намагається показати історію цього колективного марення. Це дуже цікава діагностика суспільства.

Відеозапис розмови: http://www.youtube.com/watch?v=sNVdD1o7f8Y

Спілкувалася Тетяна Терен

Відеозйомка: Олег та Світлана Шинкаренки




© 2006—2017 Видавництво «Грані-Т»
Телефон/факс:
+380 44  200-12-57 (58, 59)

Україна 02140, м. Київ, вул. Бориса Гмирі, 2, офіс 10.
Ел. пошта: office@grani-t.info
Повна контактна інформація