ГРАНІ-ТИЗДАТЕЛЬСТВО ГРАНИ-Т
Ніна Воскресенська «Владар Країни Бажань»«По одному віршу ста поетів (1235 р.)»Леся Воронина «Прибулець з країни Нямликів»Олесь Ільченко «Пригоди динозавриків»Олександр Макаров «Курс юного антиквара»Іван Андрусяк «Зайчикова книжечка»«Українська графіка першої третини ХХ століття»Н.В. Гоголь «Петербургские повести»Анастасія Крачковська про Евариста Ґалуа, Теодора Рузвельта, Енді Воргола, Михайла Дзиндру, Марґарет Тетчер«Іоан Георг Пінзель. Скульптура. Перетворення»«Казки Скандинавії»Біблія «Для сімейного читання з коментарями та ілюстраціями»Ярослав Грицак «Життя, смерть та інші неприємності»«Три казочки у в'язочку»Інна Волосевич «Про хлопчика»Володимир Єшкілєв «Втеча майстра Пінзеля»Вітаутас В. Ландсбергіс «Мишка Зіта»Ян Твардовський «Ще одна молитва»Про тваринОлесь Ільченко «Наші птахи»«Казки Японії»«Україна-Японія: дерев'яна архітектура»«Історія Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря»«Ростам і Сохраб»


Розсилка новин

Підписатися на розсилку







Цитриновий сік від Двінки Матіяш RSS

5 вересня, 2012

 

Є книжки, з якими весело і легко, є книжки, з яким цікаво і пізнавально, а є такі, що роблять нас іншими. Справжніми. Такі книжки мають оточувати людину з дитинства, адже вони сприяють самозаглибленню та спонукають до роздумів. Оповідання Дзвінки Матіяш перейняті любов’ю, деякі з них сповнені сумом, але всі вони надзвичайно актуальні, адже вони про головне. Про що саме, дізнаєтесь із рецензії Катерини Борисенко.

«Людські серця дуже схожі на глечики… Так само як глечики, вони можуть бути порожні, а можуть бути наповнені, можуть бути з тріщиною, надщерблені чи розбиті… Не можна, щоб наші глечики були порожніми, адже свого часу Бог попросить нас напувати Його з нашого глечика, і буде шкода, коли ми у відповідь тільки похнюпимося, бо глечик порожній».

Це Дзвінка Матіяш, «Казки П’ятинки». Книжка, яка говорить з дитиною про головне.
Атож – усім нібито відомо, що з дитиною треба говорити про все, – але далеко не всі в сучасному світі уявляють собі, якою може бути така розмова, щоб дитина її і зрозуміла, і сприйняла, і відчула, і по-справжньому нею перейнялася, і в її душі від цієї розмови залишилося щось справжнє – на все життя. Справді, така розмова буде вкрай проблемною, якщо вона не спирається на християнську традицію. Світ Біблії є доволі складним і розмаїтим – це, врешті, добре знана істина. Однак у сучасному світі варто говорити не так про релігійний аспект, а радше про Біблію як культурний феномен, адже годі збагнути європейську культуру без знання цієї споконвічної Книги. А відтак вводити дитину в світ культури, пояснити чи радше дати їй змогу відчути цей глибинний світ – це і буде розмова про головне, бо вона незмінно торкатиметься не лише естетичних, а передовсім етичних питань.

Про те, як навчати дітей біблійних істин, почали замислюватися, здається, ще відтоді, коли християнство вкоренилося на європейському континенті: спочатку це були інтуїтивні спроби пояснення через посередництво малярства – у буквальному сенсі змалювання Священної історії. Звісно, розпис соборів був узагалі, як відомо, Біблією для безграмотних, – але апелювання до візуального образу якнайкраще сприяє дитячому сприйняттю тексту. Одначе тут теж не могло обійтися без курйозів, адже художник мусив зображувати безтілесні субстанції, приміром Бога-Отця. І священику треба було докладати зусиль, пояснюючи специфіку роботи живописця. У вітчизняній традиції чи не найкраще за взір цього можуть правити думки Дмитра Туптала (св. Димитрія Ростовського). А трохи перегодом про суть навчання Біблії розмірковував Григорій Сковорода, найбільше застерігаючи від учителів, які беруться до цієї справи, самі не зрозумівши суті. Звісно ж, варто говорити й про різні підходи до подачі Біблії в суспільстві, просякнутому щирим релігійним струменем, де духовна складова є органічною частиною світовідчуття, і в суспільстві секулярному, де релігійний компонент радше є даниною певній культурній традиції, – та поза сумнівом лишається те, що навчати можна, лише коли сам добре відчув і зрозумів як предмет викладу, так і саму дитину.

Усі ці речі органічно вплетені в оповідання й казки Дзвінки Матіяш, які є рецепцією Священної історії. Приміром, про народження Месії йдеться в оповіданні «Колискова». Тут авторка пропонує поглянути на подію очима ослика й вола, які заколисують малого Ісуса, гойдаючи ясла, доки потомлені дорогою Йосиф і Марія сплять. Якщо ж заглибитися, то цей добре знаний сюжет відсилає нас і до європейського живопису, який традиційно зображує новонародженого Спасителя в оточенні звірят, що зігрівають немовля своїми подихами (це власне отой культурний пласт, що про нього йшлося вище), і ненав’язливо пояснює деякі суто християнські істини (себто виконує роль своєрідного катехізису). Так, на початку читаємо: «Марію теж зморив сон, у дорозі вона змерзла. Народжувати, виявляється, зовсім не тяжко і не страшно. Та все одно вона втомилася…». Оці рядки про легке народження насправді відображають усталену в богослів’ї думку про те, що Пречиста народжувала без мук. А в іншому оповіданні «Лілеї» йдеться про ангелів, які вирощують квіти, що фактично є ампліфікацією тези про райський сад, а через символіку лілеї оповідається історія Благовіщення.

Утім, безпосередньо кореспондована до Біблії лише частина текстів «Казок П’ятинки». Більшість же – історії цілком «світські», хоча оті «секулярні» історії насправді є оригінальним доповненням історій релігійних, фактично моделюючи поведінку людини. Пригадується, так українські барокові автори доповнювали свої оповіді-міраклі прикладами із життя людей. Відтак книжка Дзвінки Матіяш вчить чи не найголовнішому – Любові; а, як відомо саме ця категорія є засадничою для християнства. Згаданий вже Дмитро Туптало у своєму знаменитому «Розыску о расколнической брынской вђрђ», ампліфікуючи тезу апостола Павла з Першого послання до коринтян (1Кор., 13:13), писав: «Внємлитє большє вђры и надєжды Любовь».

Любов’ю перейняті й оповідання «Казок П’ятинки» – чи то «Чобітки», залишені Олюсі від бабусі на згадку, щоб та, коли вже сама матиме внуків, взула й пригадала найкращі моменти дитинства; чи то «Тиждень», де маленька Тоня залишить батькам малюнки, у яких, перейшовши у кращий світ, буде поряд із ними; а чи навіть «Іжак», який приходить у гості до залізничника, щоб разом пити чай і зустрічати поїзди. Так і має бути, адже любов – вічна категорія.

Більшість історій перейняті світлим сумом, і цим настроєм дуже органічні в річищі української традиції. Тут варто згадати й «Руно орошенноє» того ж Дмитра Туптала, й листи Григорія Сковороди, й напрочуд світлий вірш «Мені тринадцятий минало…» Тараса Шевченка. А ще закономірно виникають алюзії на «Русалоньку» Андерсена, адже ця казка теж перейнята ідеєю любові, яка так само, як і людський дух, – безсмертна. Варто сказати, що і завершується книжка текстом «Яблуко», де авторці чудово вдалося поєднати ідею любові в метафізичному сенсі і в звичному «земному» розумінні цього слова – ідеться про те, як важливо для людини знайти свою другу половинку.

А ще в збірці яскраво увиразнюється інший традиційний для української літератури образ – образ серця. Він, як ми вже бачили, знаходить тут доволі оригінальне потрактування – глиняного глечика. А Сивий дідусь, до якого приходять зболені люди, лікує серця цитриновим соком («Цитриновий сік»). Здається, алюзії дуже прозорі – й тому легко відчитується і образ Бога та людей, котрі приходять до Нього, здебільшого втрапивши в скруту; й, урешті, «цитриновий сік» випробування, які Він посилає тим, кого любить…

Сум, світлі сльози – саме вони сприяють самозаглибленню, спонукають до розмислів і, врешті, роблять людей іншими. Саме про це говорить із дітьми Дзвінка Матіяш у своїй книжці «Казки П’ятинки». І це як ніколи актуально в наш час.

Катерина Борисенко

«Великий Їжак»




© 2006—2017 Видавництво «Грані-Т»
Телефон/факс:
+380 44  200-12-57 (58, 59)

Україна 02140, м. Київ, вул. Бориса Гмирі, 2, офіс 10.
Ел. пошта: office@grani-t.info
Повна контактна інформація