ГРАНІ-ТИЗДАТЕЛЬСТВО ГРАНИ-Т
«Казки Скандинавії»Н.В. Гоголь «Петербургские повести»Леся Воронина «Прибулець з країни Нямликів»Про тварин«Україна-Японія: дерев'яна архітектура»Анастасія Крачковська про Евариста Ґалуа, Теодора Рузвельта, Енді Воргола, Михайла Дзиндру, Марґарет ТетчерІван Андрусяк «Зайчикова книжечка»Ян Твардовський «Ще одна молитва»Вітаутас В. Ландсбергіс «Мишка Зіта»Біблія «Для сімейного читання з коментарями та ілюстраціями»«Ростам і Сохраб»Олесь Ільченко «Пригоди динозавриків»«Іоан Георг Пінзель. Скульптура. Перетворення»Ніна Воскресенська «Владар Країни Бажань»Олесь Ільченко «Наші птахи»Ярослав Грицак «Життя, смерть та інші неприємності»Інна Волосевич «Про хлопчика»«Українська графіка першої третини ХХ століття»«Казки Японії»«Історія Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря»Володимир Єшкілєв «Втеча майстра Пінзеля»«Три казочки у в'язочку»Олександр Макаров «Курс юного антиквара»«По одному віршу ста поетів (1235 р.)»


Розсилка новин

Підписатися на розсилку







Михайло Бриних: «Я не люблю критику, ну її в баню!» RSS

6 вересня, 2012

 

Звісно, найпереконливіше про успіх/неуспіх книжки свідчать її наклади. Про успішність третьої частини «шахматного» циклу Михайла Бриниха говорити ще зарано, оскільки книжка щойно вийшла друком. Поза тим у видавництві «Грані-Т» повість «Хрустальна свиноферма» називають вдалим експериментом, – і цю видавничу впевненість підкріплює кількість рецензій у медіа й увага до книжки на книжкових виставках. Усі, хто не зміг потрапити на першу презентацію повісті у кнайп-клубі «Купідон», мають ще один шанс познайомитися з думками Михайла Бриниха про мову його творів, гру з кінематографом, критику, надгероїв і шахи як бездоганну космогонічну модель. Цей матеріал – ще одна спроба наблизитися до розуміння доктора Падлючча і його творця – письменника, критика і «графомана з неабияким стажем» Михайла Бриниха.

Я взагалі прихильник того, щоб скасувати слово «суржик» як таке, бо насправді існує народне мовлення, і називати його суржиком – це якось зверхньо щодо носіїв цієї мови, цього мовлення. В кожному реґіоні своє, і навіть у межах одного реґіону немає двох сіл, де би було ідентичне мовлення – завжди є нюанси, відтінки… Але у нас суржик – вічний ворог високої української культури. У мене взагалі є така теорія, що кампанія боротьби із суржиком була інспірована радянськими ідеологами. Якщо поглянути на історію боротьби із суржиком, неважко помітити, що вона почалася дуже активно в 70-80-ті роки минулого століття. Павло Глазовий був рупором цієї боротьби, та й усі українські гумористи «чмирили» суржик як явище в одній шерезі з пияцтвом, бракоробами і бюрократами. Але насправді це була дуже ефективна складова боротьби з українською мовою. Так, суржик – це нібито мова примітизована, забруднена і перекручена, але це жива мова у стані свого розвитку. Можна довго сперечатися, чи це розвиток, чи деґрадація, – але це більше залежить від стану суспільства і від того, на що більше воно заслуговує. Сам по собі суржик дуже безневинний покруч, я би не став його в чомусь звинувачувати.

Мова «шахматного» циклу, звісно, має із суржиком мало спільного. Суржик є тією основою, на якій відбилося мовлення і письмо трилогії, – можливо, з часом це буде тетралогія, далі пенталогія, окталогія… Цей проект задумувався як серіал. Але він, на превелике щастя, виявився абсолютно марґінальним, тобто я не потрапив в один ешелон до Вєрки Сердючки.

У мене немає пієтету перед друкованою книжкою. Як на мене, друкована книжка перешкоджає її прочитаності. Книжка на папері не потрапляє в інтернет, а піратів мало цікавлять непопулярні імена, і до такої літератури їхні ручки не доберуться найближчим часом. Електронна книжка має ті переваги, що вона ґарантовано буде прочитана тією публікою, яка зацікавлена і хотіла би це прочитати. Як людина, яка підтримує інтернет-піратство обома руками, дуже шкодую, що піратів у нас так мало і в них немає можливості красти все – в усіх жлобів, які не хочуть віддавати тексти безкоштовно.

У «Хрустальній свинофермі» мальчік Міша істотно підріс, йому вже 15 років, у нього пубертатний вік. Його підліткові тремори збігаються з шаховими переживаннями і потребою не провтикати партію за долю людства із князем тьми. Ця епопея ще триває, у цій книжці я теж лишаю відкритий фінал – про всяк випадок, а раптом буде продовження? Там є натяк, що ця партія, може, відбулася, а може, й ні. Мені, правду кажучи, дуже хочеться вже замочити доктора Падлючча, бо трохи він мені набрид. А з іншого боку, я намагаюся в кожній книжці трохи його модифікувати.

У «Хрустальній свинофермі» дуже багато гри з кінематографом, зокрема, з Девідом Лінчем. Доктор Падлюччо як такий собі аґент Купер із «Твін-Пікса». Можливо, в наступних книжках він буде зовсім інакшим за характером типажем. В одній із книжок він точно зіп’ється. Я вже написав великий шматок, де буде стилізація під «Москву-Пєтушки» Вєнічки Єрофєєва. Жовті із чорним вкраплення – це з літератури: Джеф Нун написав колись роман «Вірт», який справив на мене дуже велике враження. І я намагаюся експлуатувати елементи його постнаркотичного світу, хоча це вже більше на рівні якихось таких слідів, які я лишаю, щоб поєднувати кожну нову книжку із попередніми. Так у мене постійно з’являється людина з рожевими зубами. Вібрірующий поросьонок і волнова свиня, які є ключовими персонажами «Хрустальної свиноферми», – це метафізичні провідники знання, які з’являються доктору Падлюччу в напівсні або в таких напівпотьмарених станах свідомості. Це одна сутність, яка проявляється по-різному. Вібрірующий поросьонок достатньо лагідний і може попередити про якусь загрозу, дати вказівку на якусь дію. А волнова свиня дуже така жорстока, відразу б’є в рило. Вона коли прилазить – це вже хана, значить, будуть великі неприємності. Дуже було мені цікаво цього разу написати, як убивають красивих юних шахісток.

Усі мої книжки дуже різні за жанрами, і це єдине, що їх об’єднує. Все-таки кожен письменник пише одну книжку, і завдяки цим генеральним лініям, може, колись воно зростеться у цілісніший пазл. Ідея стартово полягала в тому, щоб кожна частина була написана в іншому жанрі. Більше того – щоб це був не один жанр, а поєднання якомога протилежніших жанрів. Тобто якщо перша повість – це було поєднання роману-виховання і підручника (такий дивний і малоїстівний гібрид), у другому випадку це було поєднання детективу й історичного роману – це вже менш дивний варіант, то третя частина – це поєднання філософського трилеру з метафізичним детективом. Жанрів так трошки напхано забагато, ця третя частина така найбільш постмодерна вийшла з усіх частин. Там справді багато прихованого цитування, люди будуть різні речі відчитувати – хто що зможе.

Книжку спеціально для шахістів буде писати зажирно, я не потягну – все-таки кваліфікація не така висока, аби дурити фахових шахістів. Ще там вас я можу обдурити, а кандидата в майстри спорту – проблематично.

Я не люблю критику, ну її в баню! Взагалі, мене не можна критикувати, мені абсолютно не подобається критика стосовно мене. Критика – дуже проста річ, і попри те, що є думки, наче вона буває конструктивна і деструктивна, я сам як критик ніколи в це не вірив. Критика може бути цікава або нецікава, а її вплив на автора, по-моєму, або відсутній, або мінімальний. Ну, може, є якісь такі тонкі або дуже драстичні натури. Я не думаю, що Андрія Кокотюху, який виписався в дуже класного жанрового письменника, якось стимулювало те, що об нього витирали ноги протягом перших трьох років після того, як вийшла його дебютна книжка.

Я в 9 класі сказав батькові, щоб він купив мені друкарську машинку, бо я буду письменником. Він купив мені машинку й, відповідно, у мене вже не було іншого вибору, як на ній щось шльопати. Мені дуже подобався процес появи літер на папері – як бачите, чисто графоманська природа мого захоплення літературою. Я все життя пишу, і для мене ніякої різниці, що саме писати. Я пишу однаково і статті, і романи, і сценарії – за відчуттям, за настроєм, ставленням. Ти просто на деякі речі витрачаєш більше часу, нервів, крові. Це суцільний процес.

Коли письменник іде в політику – це або цинізм найвищої міри, або недоумкуватість. Інших варіантів я не бачу. У мене є тільки два варіанти, щоб я потрапив у Верховні Раду: або нажрусь так, що мене занесуть і я не буду нічого знати і відчувати, або я збожеволію і трапляться якісь негаразди зі здоров’ям. Інших причин, щоб літератор, людина, яка причетна до мистецтва, пішла в цю клоаку, я не бачу. Не вірю, що письменник дослухається до своїх слухачів, які його на колінах умоляють: батьку, іди, спасай націю! Сьогодні письменник має бути хоч трохи самокритичним і розуміти, що він не тягне на роль батька, йому би коми до кінця життя навчитися ставити правильно, бо навіть опанування мови – це процес безкінечний для письменника, і бракує життя, аби дійти якогось оптимального варіанту, я не кажу вже про досконалість. Те, що письменник може кардинально змінити свою діяльність і своє життя, – теоретично я це допускаю. Але я не знаю жодного прикладу, коли б людина з  таким зламом свідомості була корисна у цій новій ролі і досягла якихось помітних результатів.

Усе, що я говорю, стосується нинішніх реалій. У мене зовсім інше ставлення до часів, коли жили надлюди кшталту Івана Франка, який міг бути економістом, філософом, літературознавцем, політиком. Час таких людей, які брали на себе багато і могли його винести, давно минув. Ми трохи дрібніші.

Падлюччо не загрожує бути ні героєм, ні тим більше – національним. Я щасливий за його локальне майбутнє в межах справді невеликої авдиторії. Екранізація – це справді малоймовірна річ, ще більш малоймовірна – переклад, хоча переклад я взагалі не уявляю, яким чином міг би відбутися. Колись перекладачка Олена Марінічева намагалася перекласти російською, якби на іншу мову – я б узагалі нічого не второпав. А в російській я трохи тямлю, і той перекладений шматок був жахливий. Переклад в даному випадку означає не просто перенесення в іншу мову тієї реальності, яка відсутня в іншій мові, це означає просто повне співавторство. Я ніколи сам себе не буду перекладати, мені навіть читати себе не завжди цікаво.

Шахи – це на повному серйозі абсолютно цілісна бездоганна космогонічна модель. Це не просто модель світу, це щось більше. В дуже простих речах ми часто не бачимо того, що там закладено. Шахи – дуже дивна гра, їх можна безкінечно трактувати, дивуватися, яким чином узагалі ця гра могла з’явитися між людьми. Вона не схожа на витівку людського розуму. Можна повірити, що преферанс придумала людина, або гру в дурня, або шашки – цей гидотний клєтчатий варіант, пародія на шахи. Але шахи мають, як на мене, нелюдське походження. І тому я пов’язую з ними всі оці метафізичні лінії і справді вважаю, що за допомогою шахів можна моделювати оцей конфлікт поміж добром і злом, який відбувається в нашому світі. Чи можуть шахи дати відповідь на цей конфлікт і показати, як він вирішується? Хтозна. Але мені цікаво про це міркувати і писати про це. Тому, якщо будуть продовження, шахова лінія триватиме.

 

Записала Тетяна Терен




© 2006—2017 Видавництво «Грані-Т»
Телефон/факс:
+380 44  200-12-57 (58, 59)

Україна 02140, м. Київ, вул. Бориса Гмирі, 2, офіс 10.
Ел. пошта: office@grani-t.info
Повна контактна інформація