ГРАНІ-ТИЗДАТЕЛЬСТВО ГРАНИ-Т
Ніна Воскресенська «Владар Країни Бажань»Вітаутас В. Ландсбергіс «Мишка Зіта»«Ростам і Сохраб»Володимир Єшкілєв «Втеча майстра Пінзеля»«Казки Скандинавії»Ян Твардовський «Ще одна молитва»Олесь Ільченко «Пригоди динозавриків»Про тваринЯрослав Грицак «Життя, смерть та інші неприємності»Леся Воронина «Прибулець з країни Нямликів»«Три казочки у в'язочку»Анастасія Крачковська про Евариста Ґалуа, Теодора Рузвельта, Енді Воргола, Михайла Дзиндру, Марґарет ТетчерІван Андрусяк «Зайчикова книжечка»Інна Волосевич «Про хлопчика»«По одному віршу ста поетів (1235 р.)»Н.В. Гоголь «Петербургские повести»Біблія «Для сімейного читання з коментарями та ілюстраціями»Олександр Макаров «Курс юного антиквара»«Україна-Японія: дерев'яна архітектура»Олесь Ільченко «Наші птахи»«Іоан Георг Пінзель. Скульптура. Перетворення»«Українська графіка першої третини ХХ століття»«Історія Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря»«Казки Японії»


Розсилка новин

Підписатися на розсилку







У нас і свині солов’їні RSS

11 жовтня, 2012

 

«Хрустальна свиноферма» Михайла Бриниха збирає критику сучасних літературознавців, адже насправді, крім штучноствореного суржика, тут є про що подумати і посперечатись. Свій погляд на експериментальну прозу, яку видали «Грані-Т», висловив критик Ігор Бондар-Терещенко на шпальтах «Української культури», ч. 8.

Свого часу в літературі з'явилася мода на витончене знущання з орфографії, що з нелегкої руки користувачів Інтернету назвало себе «албанською мовою». Насправді це було звичайне орфоепічне бешкетування, яке полягало у тому, що слова писалися не так, як треба, а навпаки. Себто, будучи перекладені з перехнябленої російської («превед» замість «прівєт», «красавчег» замість «красавчик» тощо). На щастя, сучасної української літератури це «нововведення» торкнулася лише частково, оскільки існуючий суржик, яким користується більшість наського посполитого люду, без будь-яких видозмін чудово пасував до цієї затії. Усе це не менш чудово підтверджує трилогія «Шахи для дибілів» київського журналіста і письменника Михайла Бриниха, яку завершує його нова повість «Хрустальна свиноферма».

Проза такого кшталту свого часу очолювала список «інтелектуальних бестселерів», зайнявши чільне місце в серцях малоросійських читачів, яким завжди хотілося, щоб у книжці було, «як у житті», і щоб їхня особиста безкультурність таким нехитрим чином виправдовувалася. Пригадується, «Пісьма братана» Жені Галяса, написані суцільним суржиком, неабияк вистрілили, але не прижилися, оскільки особливої ідеї у такому трюку не було. Лише дрібне хуліганство новоявленого видавництва «Буква і Цифра», та й годі. Решта видавців вчасно схаменулися, і тему суржику в літературі було ніби як закрито. Натомість мовностилістичний експеримент Михайла Бриниха, який навіть вигадав під це діло персонажа на прізвисько доктор Падлюччо, виявився більш живучим. Насамперед через те, що це був спосіб життя самого автора, що переніс власну журналістську діяльність до віртуального простору, в якому грають за іншими правилами. Таким чином, автор «Хру- стальної свиноферми» стилістично чистий перед Батьківщиною — він і власні колонки в Інтернеті пише соковитим суржиком, і шахами серйозно цікавиться. Словом, особливої вигадки у повісті немає — усього лише перенесення особистого хобі автора до сфери суспільних інтересів.

Відтак, перед нами — не стьоб і не хуліганство, а цілком усвідомлена життєва позиція автора. А також своєрідний хід конем убік прогресивної громадськості, яка використовує суржик в житті, а в літературі прагне «виправити» становище за рахунок редакторських послуг. З цього приводу доречно буде згадати нещодавнє висловлювання Пауло Ко- ельо щодо роману «Уліс» Джеймса Джойса. Мовляв, це твір шкідливий для літера-тури насамперед через його формально-стилістичну незугарність, і надмірного обсягу цього сумнівного шедевру світової класики можна було б уникнути, якби він потрапив до рук фахового редактора. Те саме можна закинути на адресу «Хрустальної свиноферми», де значну увагу приділено саме розлогій формі, а не куцому змісту. Ба більше того, в якій панує експеримент над експериментом в галузі солов'їної нашої мови! Так, автор повісті наполягає на тому, що так званий «суржик» доктора Падлючча має не багато спільного з натуральним суржиком, себто — із живим народним мовленням, що побутує в різних регіонах у різних модифікаціях. «Я створив окремий мовний гібрид, у якому природна сировина поєднується з пластиком субкультур, і це суто філологічна гра, на яку я наважився бодай тому, що реальний суржик — це свідчення жилавості й могутності української мови, її здоров'я та рожевощокості», — вважає Михайло Бриних.

Хай там як, але після вищезгаданих одкровень фізіологічно-лексичного характеру не дивуєшся з того, що саме інфернальна Свиня виступає у повісті пророчицею. «У нас і свині солов'їні», — пригадується, віршував Володимир Цибулько, тому жанрово-видовий генезис наразі цілком виправданий. «- Бери прімєр з жи- вотних: вони ніколи не пнуться спасати світ, — напучує згадана пророчиця героя «Хрустальної свиноферми». — І не тому, шо вони галімі чи тупі, просто всі тварі харашо знають з дєцтва: їхня жиззь — це тільки їхня жиззь». Те саме, здається, можна засвідчити щодо позиції самого автора твору, чиє завдання, звісно, полягає зовсім не в тому, щоб донести до читача його особисту «шахову» методику, зав'язану на рольових, лицарських і ще яких завгодно забавах нашої язикатої і водночас без'язикої сучасності. «"Хрустальна свиноферма" — це, насамперед, пригодницька повість, трилер з елементами містики, в якому шахова начинка набагато "легша", ніж у першій книжці циклу "Шахмати для дибілів", що за жанром була почасти "підручником", — значить Михайло Бриних. — Тому для її належного прочитання якихось шахових знань читачеві взагалі не треба». А що ж, спитаймося, треба для того, щоб стати повноправним читачем такої суржикової прози? Розуміння сюжету повісті наразі не врятує, адже історія про юного аматора шахів, який вчиться у славнозвісного доктора Падлюччо, котрому ввижається священна Свиня, і котрий у рідному Києві протистоїть кровожерній секті, що сповідує культ Коня, особливою художньою цінністю не грішить.

Що ж до вищезгаданої експериментальності, якою «Хрустальна свиноферма» єдино може бути цінна для історії літератури (як, наприклад, екзерсиси Раймона Кено), то авторська «суржикова» метода взагалі-то не дуже спрацьовує в контексті писемної мови, оскільки на книжковій сторінці слово стає непізнаваним, стежити за стрибкуватим сюжетом через це стає дедалі важче, і загалом лише на слух зауважуєш хвалені стилістичні видозміни, які успішно реалізуються завдяки утрируваній, чи пак «малоросійській»

вимові. Мабуть, не дивно, що навіть деякі просунуті адепти постмодерністських змін у лінгвістиці не дуже охоче сприймають згадані орфоепічні досліди за цілком самостійну художньо- мовну тенденцію. «Доктор Падлюччо — це стиль, синтаксис, і знати про його існування не обов'язково: читач або погоджується на ці правила гри, або ні, — наполягає автор «Хрустальної свиноферми». — Є люди, яких таке письмо дратує, а комусь — до душі. Мені важко оцінити, наскільки велика потенційна авдито- рія текстів доктора Пад- лючча, бо з моїх маргінальних окопів цього не роздивишся». Утім, навіть без потужної філологічної оптики можна побачити, що згадана «суржикова» тенденція — чи не останній сховок «живої» мови! — існує в межах сучасної української словесності як даність, а не як результат чергової «масонської» змови видавців, а чи якогось там політичного рішення про «державну» двомовність.

Наразі вільно буде зазначити, що черговий «шаховий» експеримент Бриниха не те щоб не для читачів із слабкими нервами, але ніби як для внутрішнього користування сучасної богеми, яка досі зачитується малоросійськими творами Леся Подерв'янського. Адже «Хрустальна свиноферма» Михайла Бриниха — це навіть не пародійний варіант горезвісного «українського» епосу, а всього лише задзеркалля «сучасної» культури. Можна було б сказати, що загалом «Шахи для дибілів» явили нам колективне підсвідоме нашого рідного соціуму, якби не одне принципове «але». Трилогія Бриниха, як знати, написана «нецензурним» суржиком, і тому ніякий фрейдизм у даному випадку «не пройде». І не тому, що будь-який психоаналіз у нашій культурі скасований банальною лайкою, чи пак матом (якраз його в книжці немає), а тому, що у Бриниха усе, як у житті. Тобто, насправді, а не в реальності, абияк зміненій літературною модою.

http://i-b-t.livejournal.com




© 2006—2017 Видавництво «Грані-Т»
Телефон/факс:
+380 44  200-12-57 (58, 59)

Україна 02140, м. Київ, вул. Бориса Гмирі, 2, офіс 10.
Ел. пошта: office@grani-t.info
Повна контактна інформація