ГРАНІ-ТИЗДАТЕЛЬСТВО ГРАНИ-Т
Вітаутас В. Ландсбергіс «Мишка Зіта»«Історія Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря»Про тваринЯрослав Грицак «Життя, смерть та інші неприємності»«Казки Японії»Іван Андрусяк «Зайчикова книжечка»«Казки Скандинавії»«Україна-Японія: дерев'яна архітектура»Ян Твардовський «Ще одна молитва»Н.В. Гоголь «Петербургские повести»«Ростам і Сохраб»Біблія «Для сімейного читання з коментарями та ілюстраціями»«Українська графіка першої третини ХХ століття»Олесь Ільченко «Пригоди динозавриків»Леся Воронина «Прибулець з країни Нямликів»Володимир Єшкілєв «Втеча майстра Пінзеля»«Іоан Георг Пінзель. Скульптура. Перетворення»Інна Волосевич «Про хлопчика»Олесь Ільченко «Наші птахи»Ніна Воскресенська «Владар Країни Бажань»Анастасія Крачковська про Евариста Ґалуа, Теодора Рузвельта, Енді Воргола, Михайла Дзиндру, Марґарет Тетчер«Три казочки у в'язочку»Олександр Макаров «Курс юного антиквара»«По одному віршу ста поетів (1235 р.)»


Розсилка новин

Підписатися на розсилку







Осіння мандрівка до леґендарного Бердичева та романтичної Верхівні RSS

12 жовтня, 2012

 

Сьогодні ми мандруємо до міста-леґенди, яке відоме всьому світу як Волинський Єрусалим – до Бердичева. Для багатьох українців це місто і досі залишається своєрідним символом містечкового єврейства. Окрім того це місто культове для французьких туристів-бальзакофілів, бо ж тут вінчався французький геній – Оноре де Бальзак. Сусіднє село Верхівня теж варте вашої уваги, оскільки тут геніальний парижанин знайшов своє останнє палке кохання.

Цікаво, що заснували Бердичів не євреї, – народилося воно як феодальний замок-фортеця, а згодом стало монастирською округою. Статус міста Бердичів отримав лише в середині ХІХ століття. Але не поспішаймо: Бердичів – місто цікаве, а отже, варте особливої уваги. Перші письмові згадки про Бердичів датуються 1545 роком, на той час землі біля урвища над Гнилопяттю належали полякові В. Тишкевичу. Певне, мав він тут якісь оборонні споруди, щось на кшталт феодального замку, бо у 1630 році його спадкоємець, воєвода й генеральний староста київських земель Ян Тишкевич, віддав чернечому ордену босих кармелітів землю над річкою та свій замок. За чотири роки ченці розпочали велике будівництво й до 1642 вже побудували нижній костел, який отримав чи не найдовшу в Україні назву: костел Непорочного зачаття Пресвятої діви Марії, Святого Михаїла Архангела, Святого Іоана Хрестителя та Святого Іоана Євангеліста. Архітектура костелу, до речі, набагато скромніша від назви.

У 1648 році монастир зруйнували війська Максима Кривоноса. У 1702 С. Палій не тільки руйнує костел, але й геть розганяє всю католицьку братію. Вперті кармеліти повертаються до Бердичева у 1717 році, й відразу розпочинають будівництво кафедрального Маріїнського костелу. Саме цей храм, що й досі височіє над річкою, становить окрасу міста. Побудований у стилі бароко, з великою банею й двома шпичастими високими бічними вежами, він має надзвичайно ошатний вигляд. Для робіт з оздоблення інтер'єрів було запрошено італійського художника В. Федеріче. Саме його пензлю належали чудові фрески собору. Окрім живопису, костел був оздоблений вишуканим рокайльним ліпленням та позолотою.

Після третього поділу Польща як держава щезла з політичної карти Європи. У 1793 році Бердичів належить Російській імперії. А у 1886 російський генерал-губернатор розганяє кляштор й конфісковує монастирське майно. Бердичів опинився на східному кордоні так званої «єврейської смуги осілості». З католицького Бердичів став єврейським. Невеличкий відсоток українського й польського населення справи не змінював. Бердичів розмовляв на ідіш і робив комерцію. Достатньо сказати, що відтоді тут щороку бувало до десяти великих ярмарків. У XIX столітті сучасний центр Бердичева називався Новим містом. Тут зводилися імпозантні помешкання промисловців, комерсантів, адвокатів, учителів. Поряд – хоральна синагога й театр, комерційне училище й декілька гімназій. На тогочасні будови варто звернути увагу й сьогодні. Могила святого цадика Леві Іцхака Бердичівського ще й досі є місцем паломництва для хасидів з усього світу. Обов'язково треба оглянути костел Св. Варвари, у якому з пані Евеліною Ганською вінчався закоханий у неї французький геній Бальзак.

У середині XIX століття Бердичів займав п'яте місце в Україні за кількістю населення. Саме за того часу він урешті отримав статус міста. У 1910 з'явився найбільший у місті православний храм – Свято-Миколаївська церква та топонім «той бік річки», як місце проживання неєвреїв. На сьогодні процент єврейського населення у Бердичеві  невеликий, але залишилася дуже цікава місцева говірка й побутова архітектура, що дуже відрізняється від звичного для нас будування. Придивіться, й ви обов'язково помітите цю особливість.

У Верхівні налічується всього тисяча мешканців, та це чи не єдине село в Україні, про яке знають у Франції. Саме тут, у Верхівні, познайомився зі своєю дружиною Оноре де Бальзак. У цьому селі мешкала красуня, якій присвячено роман «Серафіта», – книгу про ідеальне кохання й омріяну двоєдиність. Отож, прямуємо у Верхівню.

Історикам село відоме з 1600 року. За часів Визвольної війни українського народу воно належало полковнику Меньковському, права якого затвердив універсалом Б. Хмельницький. У 1667 році ці землі знову ввійшли до складу Речі Посполитої. Верхівня стає власністю князя Любомирського. У 1780 році село придбав граф Ганський, який перетворив його на своє родинне гніздо.

Гіркуватий запах диму, тиша, й ген на пагорбі стрімко мчить вершник. Холодна пора прозорого віття якось дивно поєднує минуле з сучасним, тож XIX століття тут близьке й зрозуміле. Старий парк прозорий і смутний. Марять минулими веснами віковічні клени. Колись тут був розарій, теплиці, іподром, стайні з чудовими кіньми й навіть невеличкий зоопарк. Саджанці екзотичних дерев сюди привозили з усіх куточків світу. Сьогодні від парку залишилося зовсім небагато. Але Верхівня зберегла найістотніше – спокій й вмиротвореність. Кам'яний місточок через яр немовби перенесений сюди з берегів далекої Сени. А ген за прозорим віттям біліють колони невеличкого костелу. Тут поховано власника Верхівні Вацлава Ганського, його неповнолітніх дітей та дитину Евеліни й Оноре, яка померла немовлям. Час пощадив храм, збереглося навіть ліплення над дверима. Сьогодні в костелі правиться. Мов зелена колонада, веде до світлої галявини смерекова алея. Звідси відкривається чудовий краєвид на парковий фасад палацу Ганських. Його побудували на початку XVIII сторіччя у класицистичному стилі.

Синє небо відбивається у чистому склі численних вікон. Від цього будинку Бальзак був у захваті, він називав його маленьким Лувром. Відтоді минуло понад сторіччя, але палац зберіг усю свою аристократичну елегантність. Тут живе пам'ять і оживає фантазія. Лунка тиша, темна бронза згаслих люстр, майже під стелею – невеличкий балкон для музикантів. Дослухаючись до нечутної музики, на барельєфах завмерли в шаленому танці сатири й вакханки.

Вони пам'ятають: власниця палацу любила танцювати. Пані Евеліна Ганська – витончена аристократка, правнучка французької королеви Марії Ліщинської, красуня, зірка балів у Потоцьких, Браницьких та Вишневецьких. Рим, Відень, Петербург і Київ були від неї у захваті.

У неї було все: казкове багатство, витончені манери, висока освіченість, знання європейських мов, чоловік, який виконував кожну її забаганку, слухняна й гарненька донька. Не було тільки пристрасті. Цікаво, чи знала пані Ганська, що її лист до французького генія відчинить двері справжньому коханню? Мабуть, то була доля. Адже листи з України, про існування якої Бальзак навіть не здогадувався, не тільки не загубилися, але й стали довгоочікуваними на вулиці Фортюне. Цілий рік Ганська зберігала інкогніто. А захоплений Бальзак писав «незнайомці»: «Я ще не знаю Вас, але вже кохаю». Закохався пан Оноре і у Верхівню з першого погляду. «Я побачив малий Лувр, позолочену вечірнім сонцем грецьку святиню, яка височіла над долиною». Вперше в житті він опинився в одному з тих палаців, про які мріяв з дитинства. Як чудово гуляти осіннім парком і слухати фортепіано довгими замріяними вечорами. У Верхівні Бальзак почувався щасливим. А поїхавши до Парижа, намагався якомога швидше повернутися.

Пам'ять про французького генія у Верхівні жива і досі. У 1959 році тут було організовано музей Оноре Бальзака. Піднімемося на другий поверх. Ці затишні кімнати не схожі на парадні зали. Вітальня, кабінет, спальня. Тут написано «Мачуху», «Депутата від Арсі», «Дрібних буржуа». Робочий стіл, дзеркало, канделябри – цих речей торкалися руки Оноре. А за вікнами, як і сто п'ятдесят років тому, – осіння тиша.

Верхівні надзвичайно пасує пізня осінь, тому не гайте часу і мерщій у подорож з коханими. А якщо у вас нема коханої людини, то ви її там обов’язково зустрінете, як відомий парижанин Оноре де Бальзак.

Мандрівка складена за матеріалами путівника «10 маршрутів вихідного дня».

 




© 2006—2017 Видавництво «Грані-Т»
Телефон/факс:
+380 44  200-12-57 (58, 59)

Україна 02140, м. Київ, вул. Бориса Гмирі, 2, офіс 10.
Ел. пошта: office@grani-t.info
Повна контактна інформація